Днями синод Православної церкви України прийняв рішення, яке очікувалось вже не одне століття. 11 травня 2026 року був канонізований митрополит Буковини і Далмації Євгеній Гакман (в миру – Євфимій Васильович Гакман). Подія, яку ще недостатньо висвітлили в медіа, про яку ще не сказав УІНП, на яку немає реакції ключових політиків Буковини. Чому ж так склалось?
Насамперед нема достатнього розуміння серед пересічного населення, хто ж це. Для науковців, духовенства і свідомих мирян це постать, яку сміло можна вважати буковинським Шептицьким – досить поглянути на досягнення, які за життя встиг здійснити владика Євгеній. Мова як про створення окремого університету в Чернівцях, так і про нову митрополичу резиденцію, введення в богослужіння живої української мови. Єпархія перейшла на рівень митрополії. За рахунок відокремлення від Галичини він як буковинський сеймовий маршалок посприяв введенню української і в місцеве діловодство. Буковина за його церковного і світського керівництва вийшла на рівень, який Галичина наприкінці XIX ст. багато де брала за приклад. Саме в Чернівці з часом приїздило багато галичан як для здобуття освіти, так і для пошуку кар’єрного авансу.
Гакман не одразу отримав такі можливості та повноваження. Він народився в селянській родині, яка жила скромно. Якби не підтримка стрийка, йому б довелося розділити долю хлібороба в рідних Васловівцях (Васлівцях) поблизу Чернівців. Тому ті старання, які пішли на навчання в гімназії, були згодом виправдані стипендією на студії у Відні. Чотири роки теології не минули даремно. Старання, постійне самовдосконалення – і, що головне, ще в статусі студента він викладав волоську для майбутнього імператора Фердинанда I.
Цісар не забув про свого вчителя – після смерті у вересні 1834-го Чернівецько-Буковинського єпископа Ісаї, 8 травня 1835 р. на цю кафедру імператор призначив саме Євгенія Гакмана. Цей пост він займав 38 років, допоки не помер у Відні 1873 року.
Можна годинами перераховувати ті успіхи, якими і зараз користуються церковні та світські кола. Як внутрішня церковна реформа управління, так і відкриття дияконської школи, численні стипендії для обдарованої молоді, введення української як другої урядової мови для церковних закладів, захист від посягань румунського православного середовища на Буковинську церковну автономію, був першим маршалком Буковинського крайового сейму (1861–1864), а згодом і віцемаршалком (1864–1873), членом палати панів у Рейхсраті (1862–1873). Окрім того, що Гакман значно розширив кількість парафій, він зміг ініціювати зведення нового кафедрального собору. Його будівництво тривало двадцять років. Паралельно до нього була збудована церква Святої Параскеви. Свято-Духівський кафедральний собор та Собор Преподобної Параскеви Сербської тепер є ключовими храмами Чернівців. За іронією долі, той красивий і величний пам’ятник владиці Євгенію зараз стоїть на території окупованого МП Святодухівського собору. У випадку другого – зберігається чітка українська позиція як у головного храму ПЦУ в регіоні.
Рішення, яке прийняв Синод ПЦУ 11 травня 2026 року, багато в чому випереджає затягнений у Ватикані процес канонізації митрополита Андрея Шептицького. Це рішення показує, що ми повертаємо історичну справедливість. І справді – канонізація очікувала свого часу ще з 1891-го. В той рік буковинське духовенство вже робило перші кроки, щоб гідно вшанувати святителя, духовного батька й українізатора, чия святість проявлялась і в національному аспекті. Це той, хто не давав румунам нас поглинути, той, хто політично вмів визначити український пріоритет як право титульної нації на своє. Але як у 1891-му, коли церковна спецкомісія подала звіт на канонізацію Євгенія Гакмана, так і в 1914-му, коли відкрили гробницю і побачили нетлінні мощі, ця ініціатива не стала дійсністю.
Може, для цього треба було, щоб 2024-го року в Чернівці було призначено владику Феогноста і провести злуку всіх українських православних єпархій на Буковині в єдине ціле? Не випадково ж була повернута назва Чернівецько-Буковинська, і не випадково духовна семінарія була названа на честь митрополита Євгенія Гакмана. Але якщо вже є рішення про канонізацію, маємо семінарію на честь святого і можемо споглядати на Чернівецький університет як на один з головних архітектурних шедеврів в державі, який як турист чи науковець я подекуди відвідую, то до мощів святого Євгенія прикластись змоги немає. Їх в 1976-му за таємним наказом зверху було винесено з собору Святого Духа у невідомім напрямку. Тоді замість церкви там була картинна галерея.
У березні 2024-го була нагода допомогти владиці Феогносту зі складанням запиту в ГДА СБУ, щоб пошукати слід втрачених мощів. На превеликий жаль, у відповіді з Києва хороших звісток не було – ні в ГДА СБУ, ані в його філії у Чернівцях не було жодного звіту чи окремої справи про цей цинічний злочин. Чи є ця документація в архівах держави-агресора? Цілком, бо для такого кроку був потрібен наказ лише з Луб’янки, якщо не напряму з Кремля. Хоч моя пропозиція тоді не дала успіху, надія залишається. Ми періодично про це згадуємо, коли є нагода. Особливо це згадувалось у день очікуваного рішення – 11 травня 2026-го. Щиро з єпископом Феогностом віримо, що подібно до багатьох чудес церковних може бути і так, що мощі святителя Євгенія проявляться там, де їх ніхто не чекає…
А поки маємо благу звістку, радіємо. Як за очікуване рішення, так і за спостереження, що у Москви церков на Буковині меншає. Говорю це як той галичанин, що носить буковинське прізвище і пишається цим. Щиро хотілося б, щоб мої історичні краяни, які ще досі під пропагандою Кремля, прокинулись і отямились. Досить вірити в агентів ФСБ, ГРУ та інших структур противника: в нас є свій православний єпископ, своя історія появи університету і нарешті свій регіональний святий. Будуймо своє, національне, духовне, українське, як це робив і як заповідав святий Євгеній Гакман.
Історик Андрій Бойда біля стін ЧНУ імені Юрія Федьковича. Чернівці, 17 жовтня 2025.
15.05.2026