Франківськ – найбільше, тому перенесемо на кінець таблиці.
Львів – місто, в якому тільки щастя від усіх місць. Навіть тоді, коли жив там роками щодня, склалося враження, що Львів – запорука щастя. Чому я там не залишився? Мабуть тому, що відчув, що місто більше потрібне мені, ніж я цьому містові. Хоч знаєш місця, де все добре стає автоматично, але намагаєшся бути з ними тоді, коли нікого не подразнюєш своєю присутністю. Хоча були часи, коли я дізнавався щось таке важливе про закапелки, в які ніколи не потрапляли ті, які у Львові попросту завжди жили. І все ж розповідати про такі речі не зовсім коректно. Вони собі знають, я собі знаю. І наші знання можуть бути дещо іншими. І я можу претендувати на певну частку львівських знань, які правдивим львівським недоступні. Інша, скажемо так, оптика, інший, скажемо інак, міт.
Делятин – як бомбова атака з літака, який летить на висоті десять тисяч метрів над землею. Найбільший контакт через вибухи, але приціл піднесений кудись далеко догори. Контексту не видно. Але все намацальне.
Високогір'я, Лісисті Карпати, властиво, субальпійська зона. Найкраще, що може бути. Давніше рік не був роком, коли там не зафіксувався. Потім рідше і рідше. Але – навіть без візиту – згадуєш про них як про щось найкраще, найкрасивіше. Чомусь пов'язуєш їх насиченість безпечною красою із Львовом.
Чернівці не дадуть пропасти у цьому світі. Зміни у цьому місті трохи сповільнені, тож там найкраще любитися з тим, що було і не загуло. А там того, що було, досить навіть на передоз.
Коломия – не помия. Колись думав собі, що після цілковитого знищення Франківська добре би було впасти на дно у Коломиї. Виявилося, що ні. Вона – як кораловий атол. Була собі, була, заки не змінився хімічний склад океанської води. Атоли кришаться, корали розчиняються.
Київ – це онкологія. Самопожирання. Маленький кавальчик старих гір з видом на ріку рік не дає забути світлості, але нагадує прощальний візит до смертельно хворого. Тому це місто може бути таким сентиментальним. Як, скажімо, Дора або Черче.
В Одесі є ракушник, платани і вихід до моря. І цього досить, щоби любити це квадратоване місто чи у спеку, чи у морози із замерзлими хвилями.
Харків подібний на Мангеттен. Моршин і Трускавець – на окуповану Чехію. Але гарно.
Ужгород – немов національного значення оранжерея, в якій живуть чаплі. Передмістя Праги – немов побільшений Ужгород, якому не загрожує знесення. У Надвірні – три-чотири сецесійні вілли. У порожньому Галичі вливається Луква у Дністер під середньовічною церквою над ними.
Бібрка – загадкова краса дальше від дороги. Чорний Ліс – світлий. Дністровський каньйон подібний на літній кінотеатр. У Городенці і Бучачі бував Пінзель. Несамовите засмічене, тому гарне новою красою. Бережани – наразі люксусові.
У Франківську – див. початок таблиці – знаю ще сімдесят сім затишних фраґментів.
Хіба не досить, щоби вештатися цими краями від пункту насолоди до пункту ще більшої. Така собі археологія вражень.
Для ілюстрації використано знимку Влодка Маковецького
14.05.2026