Скільки мисляче людство існує, стільки ж існує страх перед кінцем світу. Ще до біблійного Апокаліпсису цей страх був присутній в єгипетських і шумерських текстах і виявився неймовірно заразним. Кожне покоління вважає, що переживає щось цілковито унікальне, щось, що ніколи не траплялося ні з ким до нього і ніколи не станеться ні з ким після нього.
Дати кінця світу постійно мінялися, жодна з них не справдилася, але це не завадило численним самогубствам, особливо маніякально-груповим.
Та мене зацікавила одна дуже цікава дата: 18 липня 1816 року, коли за розрахунком анонімного астронома з Болоньї сонце мало померти. Про те, що сонце вмирає, тепер ми добре знаємо. Але станеться це не так скоро, бо аж за вісім мільярдів років, коли у Сонця закінчиться водень. Лондонський «Таймс» тоді закпив з цієї новини і назвав астронома «божевільним італійським пророком». Однак кпина не подіяла, викликавши паніку, і газета змушена була пояснити: «Ми згадали це пророцтво лише тому, щоб показати його абсурдність, але натомість старі жінки підняли тривогу, і тепер усі говорять лише про це».
Та й чого ж було не панікувати, коли це був «рік без літа», як нарекли його газети, а погода активно сприяла апокаліптичним настроям. «Весна в Європі виявилася жахливо холодною і вологою, а потім стало ще гірше, – писав американський журналіст Доріан Лінскі в книзі "Все мусить зникнути. Історії, які ми оповідаємо собі про кінець світу". – Річки й озера вийшли з берегів, вода затопила ниви, а люди в церквах масово молилися за припинення дощу».
У всій Північній Європі запанували аномальні холоди. В Ірландії усі 142 днів зі 153, які вважалися літніми, йшов дощ, який викликав неврожаї й епідемію тифу. В цей час у графстві Гемпшир недужа Джейн Остін писала свій шостий роман, а за вікнами вирувала негода: «Це справді жахливо, і вже давно, набагато гірше, ніж будь-хто може витримати, і я починаю думати, що більше ніколи не буде добре». Чимало англійців, які звикли влітку відпочивати в Італії, нікуди не поїхали. Безконечні дощі просто затопили Італію. Рівень води в Женевському озері піднявся майже на 2 метри, після чого Женева перетворилася на Венецію – з тією різницею, що вода не була обмежена каналами, а залила значну частину міста. Відтак міщани пересувалися на човнах. На засіяних нивах з води стирчали дерева, а на поверхні плавали роздуті трупи розмаїтої худоби.
А проте кільком англійцям таки вдалося відпочити, хоч і не в Італії, а на берегах Женевського озера. В епоху, коли ще не було Букінгу, Байрон орендував тут віллу Діодаті, дарувавши їй безсмертя.
Мав він тоді 28 років, був заможним, а знаменитим його зробила поема «Чайльд-Гарольдова мандрівка». Поява його в Швейцарії мала цілком поважну причину. За Байроном тягнулися скандали за скандалами. У січні 1815 року він повінчався з Анною Мілбенк, в грудні народилася донька, а через місяць дружина втекла до батьків і зажадала розлучення. Причиною вона поділилися з двома лікарями, які визнали, що підстави для розлучення дуже поважні, але їхню таємницю забрала з собою до могили. Так вона думала – бо Байрон в завуальованій формі розповів, про що йшлося, і це, за сьогоднішніми поглядами, нічого жахливого.
Та цього було мало, бо скандал викликали його інтимні стосунки з сестрою і з молоденькими хлопчиками. Байрон покинув Англію зі своїм особистим лікарем і коханцем Джоном Полідорі. Того літа у Швейцарії опинилося більше англійців, ніж швейцарців. Там-таки була й 18-річна Клер Клермон. Ще в Лондоні вона від Байрона завагітніла, але той мав її за «дурне дівчисько», яке подолало 800 миль лише для того, щоб спам’ятати його. Не вдалося.
Клермон подорожувала зі своєю ровесницею Мері Ґодвін і 23-річним коханцем Мері поетом Персі Біші Шеллі. Двома роками раніше Мері й одружений на ту пору Персі втекли з Англії, переслідувані кредиторами. Клер, маючи на меті повернути собі Байрона, познайомила його з Шеллі. І цей день став справді історичним, бо дав початок дуже продуктивній дружбі.
Компанія, з якою прибув на озеро Шеллі, оселилася неподалік з віллою Діодаті. Погода була жахлива. Суцільні дощі не дозволяли прогулянок. Тому всі вечори обидва товариства проводили в Діодаті. «Майже безперестанний дощ обмежує нас лише домом. Жахливі, справді апокаліптичні грози з громами не нагадували нічого з того, що я коли-будь бачила», – писала Мері.
Що було такими вечорами робити, як не пити і не читати німецькі історії про духів? Так зародилася ідея, яка дала поштовх для написання класичних творів. «Кожен з нас напише історію про привидів», – заявив Байрон. Однак сам він обмежився лише кількома сторінками, залишивши завершення Полідорі, який підхопив нитку і створив «Вампіра». Отже, можна сказати, що Байрон породив Полідорі, Полідорі породив «Вампіра», а «Вампір» породив «Дракулу».
А що ж із Апокаліпсисом? Його реалізував Байрон в поемі «Darkness» («Темрява»), де зобразив радикально безбожний погляд на кінець світу
На відміну від Байрона, Мері Шеллі поставилася до виклику значно поважніше. Натхнена сном, вона почала писати історію про женевського студента, який за допомогою електрики створює «жахливий людський фантом» зі шматків трупів. Так постав «Франкенштейн», який став неймовірно популярним і був екранізований безліч разів. А ще численнішими були такі примітивні фільми, як «Помста Франкенштейна», «Зло Франкенштейна», «Жах Франкенштейна», «Франкенштейн і чудиська пекла»...
До курйозів належить ототожнення самого Франкенштейна з потворою.
А в той самий час світ і далі чекав свого кінця. Літо жахало. «Рік без літа» став історичним мемом. Окрім того, що безперервно лив дощ, здавалося, щось не так із Сонцем. Хтось бачив на ньому підозрілі плями, хтось бачив у небі косу, яка коситиме людство, наче траву. Неаполітанський священник призначив останній день 27 червня. Вогонь мав падати з неба чотири години, і тих, хто уникне вогню, пожеруть змії.
Однієї буряної ночі в бельгійському Генті сурмачі з кавалерійського полку нехотячи викликали паніку, коли люди сприйняли їхню гру на інструментах за останню сурму Книги Одкровення. Вони масово вибігли на вулиці, падали на коліна з «криками, стогонами, сльозами та голосінням». Дівчинка з англійського Бата розбудила свою цьотку окриком: «Цьоцю, цьоцю, настав кінець світу!» – в результаті цьоця знепритомніла. Австрійська влада задля придушення паніки мусила до кількох міст відправити армію.
А причина аномальної негоди крилася далеко від Європи. Та про це світ довідався лише в 1920 році, коли американський дослідник Вільям Гамфрейс пов'язав зміну клімату з виверженням вулкана Тамбора на індонезійському острові Сумбава. Третина гори обвалилася, викинувши стовпи палаючої лави високо в небо. Загинуло біля ста тисяч людей. Масивний викид попелу викликав ефект вулканічної зими. Оце й спричинило похолодання, а потім і зливи.
Власне «рік без літа» надихнув Мері Шеллі написати в 1826 році роман «Остання людина», де вона хоч і пожаліла саму планету, але знищила майже все людство, заклавши знову ж таки початок безлічі романів на цю тему. Але не тільки романів – бо знято також сотні фільмів, в тому числі й сатиричних, як-от «Не дивися вгору», ба й цілі серіали на зразок «Ходючих мерців».
Сьюзен Зонтаг писала, що завдяки фільмам, які перетворюють те, що здається немислимим, на джерело задоволення, «можемо уявно переживати власну смерть і смерть інших, включаючи загибель міст і знищення всього людства». Спостереження за знищенням, вочевидь, помагає впоратися зі смертю, втратами, самотністю і загальною непередбачуваністю Всесвіту.
Як може виглядати кінець світу, я уявив 11 серпня 1999 року. Цього дня відбулося затемнення сонця, про яке я не мав жодного поняття. За вікном була та сама тепла пообідня пора. Але мене охопив неспокій і щось насторожило. Тиша! А тиша у Винниках, де щебечуть пташки, кукурікають півні, дзявкотять собаки, – щось небувале. І це була дуже похмура і жахлива тиша. Я не міг сидіти на самоті вдома і вийшов на вулицю. Вулиця була безлюдною. Мені здалося, що я вмер. Але жодні сурми нічого не звістили. І це мене заспокоїло.
13.05.2026