Древній

«Та ти не старий – ти древній», – відповіла вона. Мені було сорок два, а їй якихось двадцять з копійками, щойно закінчила університет і прийшла працювати у «Поступ». Я мав легку підозру, що вже не виглядаю на двадцять п’ять – але аж так… Виявляється, йшлося не про мою зовнішність, а про мої музичні смаки – «всі ці джази і блюзи», як вона про це казала.

Коли мова заходить про вік, увагу акцентують завжди на зовнішності. І це зрозуміло: так простіше й легше, до того ж це відразу кидається в очі – як ти постарів, як ти помолоділа, наприклад. У мережі повно порад, як одягатися, щоб виглядати молодшим, яких уникати фасонів, тонів, кольорів і навіть тканин, які «вас старять», чого в жодному разі не можна носити у певному віці. А чого вартий весь цей хайп і рейвах навколо молодіжної моди… У жінок для цього на лиці ще є штукатурка, помада і туш, корекція брів, ботокс, підтяжки, фарбування волосся, хоча цим тепер грішать і чоловіки, – тобто вся магія і чудеса косметології, салони краси процвітають. З тілом також ніби не все надто складно. Мови немає, з віком наші рухи стають повільнішими, з віком ми втрачаємо силу і швидкість. Навіть прості речі, яких колись не помічав, можуть потребувати серйозних зусиль. Але якщо ви не професійний спортсмен, не диктор на телебаченні чи не актор певного амплуа, це не така вже й велика біда. Наука геронтологія тут чітко і недвозначно дає вам поради: якщо хочете ще трохи затриматися на цій землі, на цім білім світі – треба бігати, голодувати і мерзнути. Рух, обмежене споживання калорій і відчуття холоду, щоб організм працював, не ржавів.

Тобто все це більш-менш зрозуміло. Але питання «на всі гроші»: а куди подіти голову, що з нею робити? Вашу пам'ять, ваші емоції, ваші музичні й літературні смаки, ваші прожиті літа – їх не забрати, не відмотати назад, не змінити. Вчити мови, мандрувати, танцювати, любити життя і людей. Все правильно. Але це відчуття часу, точніше що його не залишилося, відчуття, що не встигаєш (прочитати, почути, побачити і зрозуміти), що не стане років все це осягнути і збагнути...

Якщо вам двадцять з копійками – у вас є відчуття, що попереду ціле життя, ви не бачите меж і кордонів. Час, вік – це щось абстрактне, просто число. Ви думаєте, що п’ятдесят, шістдесят – це жахіття глибокої старості. Але коли вам самим шістдесят, ви відчуваєте, що вам ніби сорок – ви йдете самі, ще своїми ногами, можете навіть бігти, голова ще працює, не забули алфавіт, ноти і який тепер рік. Ні, у вас немає ілюзій, бо відчуття часу «зашите» у вас. Якщо ви – категорія «шістдесят плюс», то знаєте і розумієте: у вас попереду два від сили, а якщо пощастить – три десятки років. Чотири –це ви вже виграш у генетичну лотерею. Час для вас не йде – він летить, роки пролітають як мить. Наука пояснює це доволі просто. Якщо вам два роки, то рік – це половина вашого життя. А якщо шістдесят – це всього одна шістдесята. І, звичайно, ви не можете пережите ще раз будь-що, як тоді «в перший раз», бо ваші емоції й відчуття не такі інтенсивні, яскраві, бо тобі ніколи не буде сімнадцять. Вдруге не буває такого болю, страху і злості. Відчуття, що це вже було, що ви це вже пережили, не покидає – але з’являється розуміння того, що все мине. Хоч би що трапилося в житті, погане і добре, – це пройде. Час лікує, а речі змінюються. Ви дасте собі раду і переживете ще це.

У віці людина вже інакше дивиться на життя. Не крізь галас юрби, амбіції, еґо, перегони за визнанням, а крізь тишу досвіду, втрат і спогадів. Хочеться бути почутим, виникає бажання передати комусь частинку того, що сам пережив, зрозумів, втратив і оцінив. Плюс вашого віку в тому, щоб побути самому. Дивитись у вікно, читати, спати, їсти, коли є настрій. Вірити і не вірити в те, що, як каже реклама, ніколи не пізно, і в наш час 60-річні підкорюють марафони, танцюють балет, лізуть на Еверест і запускають свій бізнес. Нехай так і буде.

Мінус у тому (і це лагідно сказано), що з кожним днем стає все менше людей, які пам’ятають тебе молодим і кого ти пам’ятаєш таким. Тих, із ким ріс, розвивався, навчався, сміявся і мріяв, з ким будував своє життя. Одні йдуть назавжди, відходять у вічність, а з іншими ви стаєте зовсім чужі – настільки, що знайомі обличчя й голоси поступово стають лише частиною пам’яті. Ми все частіше повертаємось у минуле. Старі історії, стара музика, фільми, книжки. Там залишилося життя, все те, що колись мало значення, приносило радість і біль, коли слова древній тобі ще ніхто не казав, навіть якщо це стосувалося музики, яка давно стала класикою.