Море

Хвилювання віддавна поєднало море з людиною; без нього і море, й людина – мертві.

«Крапля в морі»: крапля є собою, краплею, лише поза морем; життя моря – віки, краплі – мить. «Безсмертя» краплі – в морі, отже в її «смертності».

На море дивимось, краплю – подивляємо.

Море глибоке, берег високий. З нього – гарний вид на буремне житейське море.

Помах руки з берега, скрик чайки з неба, вітрило, білою кромкою, – з-за обрію...

Один із синонімів моря в античних – «сіль»: моря́ – «поля солі».

Хліб – сіль – молитва: поле – море – небо.

Хліб-сіль: море жене солоні хвилі, поле – хлібні.

Середземномор’я: море виколисало й вишколило людину, кам’яниста нива загартувала, зоряне небо – зачарувало.

Веслами-крилами – між двома глибинами.

Захід сонця – поглядом з берега: «Вже западає день...» (сонце, «sol», у римлян – синонім іменника «день»).

Схід сонця: виспане й викупане – з морської хвилі.

Поле полином пахне, море сіллю гірчить: обоє – трудні́.

«Серп» місяця належить полю, «човен» – морю.

Море всміхається сонцем, людина – серцем.

Хвилі хвилю не наздогнати, як хвилині – хвилину.

Хвилі відвічно летять на берег, хвилини – на безвість.

Судно борознить «спину моря», рало – тіло землі, час – чоло.

Небо над морем хмариться, людина – хмуриться.

Топили б усі свою тугу в морі – вийшло б із берегів, розвіювали б із вітром – хмарами затягло б небо.

Трави похилі: під вітром – зелені хвилі: морські німфи – «зеленоволосі».

Козацька чайка – на гребені хвилі: й вітри проти неї безсилі.

Виходять у море, щоб ходити по ньому: «Як много важить слово!»

«За горами гори...» – застигле у бурю море.

Хвиля об берег: чолом – об стіну.

Мушля, наслухавшись моря, стала його голосом.

Відкрите море – й журавлиний ключ над ним.

Море чорніє вітрами, душа – пристрастями.

«Ностальгія»: морські дороги... «хвилі» емігрантів.

Торкнулась морської хвилі гірська сосна – полишив зе́млі золотий вік.

            *

            Морська глибінь,

                                    небесна синь,

            Соснина – під ногами.

            Лиш весел сплеск –

                                     і хвилі зблиск,

            І сонце понад нами.

            У небі – птах,

                                     сіль – на устах,

            Тривоги тінь – у серці:

            Ану ж вітри,

                                     Хоча й брати,

            Ізнов зітнуться в герці..

            Зліта весло,

                                     немов крило,

            В блакиті неба й моря.

            Бринить в очах

                                     солоний шлях

            На грані втіхи й горя.