Ця стаття є тезовим варіантом пропозицій щодо значення Принципу очевидності у формуванні й оцінці теорій. Висловлені положення не претендують на роль завершеної концепції й розглядаються автором як евристичний підхід до означеної проблеми. Числові співвідношення, що згадуються нижче, мають не статус доведених універсальних констант, а статус робочих порогових евристик. Водночас автор залишає за собою право на подальшу розробку, уточнення й авторське використання запропонованих формулювань.
Теза 1. У широкому епістемологічному сенсі будь-яка теорія може бути розглянута як інформаційна форма мінімізації вільної енергії системи. При цьому поняття вільної енергії системи слід розуміти у контексті концепції Карла Фрістона та його співавторів, де мінімізація вільної енергії пов’язується зі зменшенням несподіваності, уточненням внутрішніх моделей і підвищенням здатності системи до передбачення, навчання та дії [1, 2, 3].
У запропонованому тут епістемологічному розширенні цієї концепції теорія може бути витлумачена як засіб зменшення розриву між очікуваннями системи та фактичною динамікою наявної дійсності. Вона не лише описує світ, а й надає форму сприйняттю, упорядковує досвід, стабілізує передбачення і дозволяє системі осмислено діяти в умовах невизначеності.
У цьому сенсі теорія є не просто сукупністю тверджень, а способом обліку, пояснення й зменшення несподіваності (surprise) та непередбачуваних наслідків взаємодії системи з дійсністю.
Теза 2. Кожна теорія, яка претендує не лише на пояснювальну зручність, а на статус знання, мусить пройти через Принцип очевидності.
Очевидність тут не означає ані безпосередньої самоданості, ані “непогрішної” істини. Вона позначає мінімально достатній рівень підтвердженої передбачуваності та зв’язності внутрішньої моделі світу з наявною дійсністю, завдяки чому система може довіряти своїм висновкам і діям.
Отже, очевидність є не тотожністю з істиною, а найнижчим робочим порогом наближення до істинності, достатнім для безпечної, тобто заснованої на довірі, орієнтації системи в наявній дійсності.
Теза 3. Числа ⅓ і ⅔ можна обережно й гіпотетично розглядати як можливий пороговий вираз Принципу очевидності.
У цьому контексті доцільно звернутися не до однієї “теорії порогу”, а до ширшої родини порогових моделей. У таких моделях ідеться про критичну межу, після досягнення якої кількісна зміна параметра системи переходить у нову якість її функціонування: виникає зв’язність, консенсус, стійкість, перехід між режимами або здатність системи до нового типу організації. У соціологічній традиції класичним прикладом є порогові моделі колективної поведінки Марка Ґрановеттера, де “поріг” означає частку інших учасників, після якої індивід змінює власну поведінку [4]. У теорії мереж аналогічну роль відіграє перколяційний поріг – критична частка зв’язків або вузлів, після якої в системі виникає макроскопічна зв’язність [5, 8, 9]. У теорії розподіленого консенсусу близьке значення ⅓ з’являється як межа допустимої кількості хибних або ворожих вузлів у візантійсько-стійких системах [7].
Особливо промовистими для нашої евристики є приклади, де фігурують значення, близькі до ⅓ і ⅔. У перколяційних моделях для трикутної ґратки критичний bond-percolation threshold становить приблизно 0,347, тобто близько до ⅓, тоді як для дуальної гексагональної ґратки відповідне значення становить приблизно 0.653, тобто близько до ⅔ [6, 8, 9]. У задачах візантійської стійкості класична межа формулюється так: система може зберігати консенсус лише за умови, що кількість довільно хибних або ворожих елементів не перевищує приблизно третини; відповідно, для стійкого консенсусу потрібна більшість, близька до двох третин [7].
Тому йдеться не про доведення універсальної “математики істини”, а про можливість використати ці числа як порогову евристику. ⅓ можна розглядати як нижню межу системної зв’язності, після якої розрізнені дані, сенси або спостереження починають утворювати гіпотетичну модель. Натомість ⅔ можна розглядати як поріг оптимально-достатньої обґрунтованості, після якого гіпотеза може претендувати на статус робочої теорії.
Отже, ці числа не є “арифметикою істини”. Вони можуть бути розглянуті як порогова евристика Принципу очевидності: ⅓ – як мінімальний поріг переходу від розпорошеності до гіпотетичної зв’язності; ⅔ – як оптимальний поріг достатньої обґрунтованості, за якого гіпотеза набуває статусу робочої теорії.
Теза 4. Гіпотеза виникає тоді, коли розрізнені сенси, спостереження або припущення переходять мінімальний поріг підтвердженої зв’язності – приблизно ⅓ мінімізації стану повної невизначеності, або незнання, – й починають утворювати первинну модель наявної дійсності.
Гіпотеза ще не є знанням і ще не має статусу повноцінної теорії. Водночас вона вже не є хаотичною інтуїцією або випадковим припущенням. Вона є первинною формою узгодження сенсів і смислів щодо наявної дійсності, яка отримала мінімально достатнє обґрунтування для подальшої перевірки.
Умовно: гіпотеза починається там, де мінімізація невизначеності сягає приблизно ⅓, тобто там, де припущення набуває мінімально достатньої обґрунтованості для переходу в первинну модель.
Отже: ⅓ мінімізації невизначеності, тобто ⅓ наявного обґрунтування у формі перевірюваного припущення, можна розглядати як поріг переходу від розпорошеного припущення до гіпотетичної моделі.
Теза 5. Теорія виникає тоді, коли гіпотеза набуває достатньої підтвердженості, внутрішньої зв’язності й пояснювальної сили. Умовно, теорія починається там, де рівень підтвердженої зв’язності та обґрунтованості наближається до рівня ⅔ мінімізації невизначеності щодо наявної дійсності. Такий рівень можна розглядати не як досягнення остаточної істини, а як поріг оптимально-достатньої обґрунтованості або, іншими словами, як оптимальну межу підтвердженості, за якої гіпотеза може функціонувати як робоча теорія.
У цьому місці важливо врахувати епістемологічну вимогу Карла Поппера, який критикував наївний верифікаціонізм і наголошував, що науковий статус теорії визначається не можливістю остаточно її підтвердити, а можливістю піддати її ризикованій перевірці та потенційному спростуванню. Тому підтвердження теорії має значення лише тоді, коли воно проходить через відкритість до фальсифікації, тобто через можливість зустріти такий досвід, який міг би поставити її під сумнів [10, 11, 12].
Отже, у запропонованій тут пороговій моделі ⅔ можна розуміти як оптимальну межу достатньої підтвердженості й обґрунтованості, за якої теорія вже має право функціонувати як стабілізована модель дійсності. Але ця стабілізація не повинна ставати абсолютною. Теорія залишається живою лише тоді, коли зберігає простір для перевірки, перегляду і можливого спростування.
Тому: ⅔ є не порогом абсолютної істини, а порогом достатньої теоретичної обґрунтованості й стабілізації, за якого гіпотеза може функціонувати як робоча теорія, не втрачаючи своєї інтерпретативної гнучкості та відкритості до перегляду.
Теза 6. Теорія стає догматичною тоді, коли вона намагається мінімізувати вільну енергію не через уточнення своєї моделі, а через закриття можливості зустрічі з несподіваністю.
Інакше кажучи, догма не просто стабілізує систему. Вона надмірно стабілізує її. Тобто формує режим теоретичної надлишкової стабільності. У попередньо запропонованому визначенні надлишкова стабільність постає тоді, коли одне з правил функціонування системи стає домінантним принципом її існування [13, 14]. У випадку теорії це означає, що одна пояснювальна схема починає не просто організовувати досвід, а підміняти собою саму можливість нового досвіду.
Догма, відтак, виникає тоді, коли теорія втрачає достатню фальсифікаційну відкритість. Тут знову важлива лінія Поппера: теорія, яка не допускає жодної можливої події, здатної її спростувати, втрачає науковий характер. Інакше кажучи, неспростовність не є силою теорії; вона є ознакою її закритості [10, 11, 12].
Тому: догма – це теорія, яка зберігає претензію на істинність, але втрачає інтерпретативну гнучкість і готовність бути спростованою.
У термінах нашої порогової моделі: якщо теорія наближається до ⅔ стабілізації, але залишає менш ніж ⅓ простору для перегляду, вона починає переходити в режим догматичної надлишкової стабільності [13, 14].
Це дуже важливо: догма може бути частково правильною. Її “патологія” не обов’язково полягає в хибності. Вона полягає в тому, що теорія перестає ризикувати собою перед дійсністю, тобто перестає допускати можливість того, що новий досвід може змусити її змінитися.
Теза 7. Вікно очевидності, яке ми розглядаємо у проміжку між ⅓ і ⅔ підтвердженої зв’язності або мінімізації невизначеності, можна описати як пізнавальний простір між двома небезпеками:
по-перше, розпорошеністю, коли ще бракує достатньої зв’язності для гіпотези;
по-друге, догматичною надлишковою стабілізацією, де вже втрачається достатня відкритість до спростування.
Або, з іншого боку: вікно очевидності вимагає, щоб система мала щонайменше ⅓ підтвердженої зв’язності для формування гіпотези, але й не втрачала щонайменше ⅓ фальсифікаційної відкритості для збереження живої теорії.
Це дозволяє сказати, що Принцип очевидності може розглядатися як пороговий критерій між хаосом припущень і догмою беззаперечної впевненості.
Іншими словами: Принцип очевидності регулює те, як система мінімізує вільну енергію. Якщо мінімізація недостатня, система залишається у стані гіпотетичної невизначеності. Якщо ж мінімізація надмірна, система переходить у догматичну закритість. Але якщо мінімізація відбувається у вікні очевидності, система досягає робочої стабільності без втрати відкритості.
Отже: Принцип очевидності визначає таке оптимальне вікно між порогами стабілізації теорії, за якого вона вже достатньо зменшує несподіваність, але ще не забороняє появу нового досвіду.
У нашій термінології можна запропонувати таку просту схему:
гіпотеза – це первинне узгодження системою сенсів і смислів щодо наявної дійсності, яке вже перейшло поріг розпорошеності – на рівні приблизно ⅓ мінімізації невизначеності та незнання (ВЕ), – але ще не має достатньої обґрунтованої істинності;
теорія – це стабілізована система гіпотез, яка досягла порогу очевидності – на рівні приблизно ⅔ мінімізації невизначеності та незнання (ВЕ), – що дозволяє системі пояснювати, передбачати і діяти в умовах наявної дійсності;
знання – це обґрунтована істинність узгодження сенсів і смислів щодо наявної дійсності;
догма – це теорія, яка імітує знання, але блокує власну фальсифікаційну відкритість.
Список джерел літератури
1. Friston, K., Kilner, J., & Harrison, L. (2006). “A free energy principle for the brain.” Journal of Physiology-Paris, 100(1–3), 70–87.
2. Friston, K. J. (2010). “The free-energy principle: a unified brain theory?” Nature Reviews Neuroscience, 11, 127–138.
3. Friston, K. J., FitzGerald, T., Rigoli, F., Schwartenbeck, P., & Pezzulo, G. (2017). “Active Inference: A Process Theory.” Neural Computation, 29(1), 1–49.
4. Granovetter, M. (1978). “Threshold Models of Collective Behavior.” American Journal of Sociology, 83(6), 1420–1443.
5. Watts, D. J. (2002). “A simple model of global cascades on random networks.” Proceedings of the National Academy of Sciences, 99(9), 5766–5771.
6. Percolation thresholds. In: Percolation theory / standard reference tables. [Для точних значень: трикутна ґратка має bond-percolation threshold 2 sin(π/18) ≈ 0.347, а гексагональна – 1 − 2 sin(π/18) ≈ 0.653.]
7. Lamport, L., Shostak, R., & Pease, M. (1982). “The Byzantine Generals Problem.” ACM Transactions on Programming Languages and Systems, 4(3), 382–401.
8. Stauffer, D., & Aharony, A. (1994). Introduction to Percolation Theory (2nd ed.). Taylor & Francis.
9. Grimmett, G. (1999). Percolation (2nd ed.). Springer.
10. Popper, K. R. (1959/2002). The Logic of Scientific Discovery. Routledge.
11. Popper, K. R. (1963). Conjectures and Refutations: The Growth of Scientific Knowledge. Routledge & Kegan Paul.
12. Popper, K. R. (1963). “Science: Conjectures and Refutations.” In Conjectures and Refutations: The Growth of Scientific Knowledge. Routledge & Kegan Paul.
13. Фільц, О. “Вільна енергія цивілізації.” Збруч, 05.12.2025
14. Фільц, О. “Між очевидністю і надлишковою стабільністю: угорські вибори 2026 року.” Збруч, 14.04.2026.
Додатково, за потреби до розширеної бібліографії:
15. Veronesi, C. (2014). “Falsifications and scientific progress: Popper as sceptical optimist.” Lettera Matematica, 1, 179–184.
10.05.2026