Вчора посадив кущ, бо побачив першого джмеля.
«Треба садити», – подумалося. Знайшов рискаль,
граблі. Натянув старі вельвети й розлізлі
кросівки. Було тепло. Я думав про Бірмінгем.
Згадалося, як дідо в Базарі навесні щепив
до яблуні гілочку грушки. Я стояв поруч
і споглядав як він цізориком прорізає
тонку стрілку й вижолобує місце для
щепи. Усе мусіло допасувати, щоби прижилося.
У Бірмінгемі відбувалася конференція.
Кущ в пластиковому горщику відівчора
чекав на мене. Треба було викопати
глибоку лунку, щоби посадити його,
як квочку на гніздо. Ґрунт – глиняний.
Рискаль – тупий. Я вибирав темне
минулорічне коріння, що залишилося від
змиршавілої троянди. У Бірмінгемі,
мабуть, круглі столи, доповіді, дискусії
завершилися й учасники походжають
університетськими двориками. Там також
весна і квітнуть дерева й кущі. «Навéсні, –
казав дідо, – тра шось робити». І я копаю,
бо вже джмелі повилітали зі своїх
земних нір. Кульбабки позасвічували
жарівки. Птахи копошаться у гніздах.
А мені конче посадити кущ. Конче написати
вірш. Конче знати, що ж там у Бірмінгемі?
«Легонько тра прорізати», – казав дідо,
проводячи пучкою по лезу цізорика
й упевневшись, що гострий, – надрізав
гілку яблуні, що повинна була стати мамою
для майбутньої грушки. «Дивисє
і запамнєтовуй», – казав дідо. Цікаво:
а яка ж погода в Англії? Лунка для куща
була готова і я обережно, наче зелену
скляну колбу, опустив туди конус кореневища.
Погода в Англії? Треба глипнути в інтернет.
Але так само треба втрамбувати землею
мій кущ. Треба його підлити. Треба укріпити
стовбурець і поправити на ньому
зеленаву перуку. Таку ж зелену як пальто,
що фотографується на тлі цегляної
стіни університетського корпусу. Казав дідо,
що тра легонько. І хоч він і садив легонько,
і щепив легонько, але його саду вже нема.
Є тільки мій кущ, є зелене пальто. Була конференція.
Що мені до того? Я зіперся на держак
в старих вельветах і розлізлих кросівках.
09.05.2026