Паліччя

ВИРВАНІ СТОРІНКИ

Новелети

Про відхід славетного давньогрецького мислителя й байкаря Езопа 2590 років тому

Засудили. І то судовищем суддів, котрі відмовились радо від оплати; свідків, котрі не боялися кривосвідчити: цей чоловік украв священну золоту чашу, – позаяк були речниками таких же численних лжесвідків; піфії, яка все відала й без розслідування…

Підсудний ревно обстоював свою гідність і невинуватість. Вперше у житті відчувши потребу говорити з людьми не як із дітьми, що помиляються через незнання й невміння, а як із дітьми, що цілком свідомо виколупують у ластівки очата… Він бачив злочинний намір і знав: сердечним переконанням його не перемогти. Не здолати, скажімо, єдино правильними відповідями на три сакральні запитання… Та й хіба їх могли поставити раби темних пристрастей?! Тому замовк. А глянувши на кийки в руках декого із присутніх, прошепотів у серці: «О моє паліччя!..» – й, таке враження, перестав також бачити…

Проте його скинули зі скелі. За узвичаєним присудом крадієві-святотатцеві.

Коли бралися вгору хнябистими сходинами, наче вибитими в камені ногами спотикливих смертників, призахідне сонце раптом хлюпнуло на блідо-вапнякову кручу густою крівцею – і з цієї миті він уже думав тільки про свою останню хвилю. Як же падав у затінену порожнечу – встиг ще попрощатись зі звір᾿ям і твар᾿ям своїх вигадливих фабул, зі всіма тридцятьма купно. На прощання з людьми і богами часу не вистачило…

А перед цим, заздалегідь і впритул, у Дельфах відбулось багато чого зумисного. Славне на увесь еллінський світ і далеко поза ним місто-святилище, що передбачало, тим і визначаючи, долі багатьох тисяч осіб і багатьох держав, чиї представники селилися якнайближче до оракула, – різномовні й того здавна мирні Дельфи готувалися до війни, власне судової розправи, з Езопом. Хто це – знав тут кожен великий і малий, як і те, до чого все йде. Дельфійцям вочевидь бракувало майдану, злютованого інтересом передовсім свого поселення, а не оракула, завше зацікавленого у маєтній різності. Тутешня криклива агора нагадувала безліч острівців, поміж якими шастали човники з вічними підбурювачами. І дуже вмілими. Й ось роз᾿юджене місто запрагло позиватися з мудрим радником – не навпаки. Треба було ще довести чужинцям-амбасадорам – очам і вухам чи не пів світу, – що чоловік цей приблуда і, не маючи власного даху над головою, не має права вважати небо Еллади своїм; хоча й відомий по всіх усюдах. Що повчаючи людей, ображає їх; навіть із жерцями тримається рівно; якийсь собі ходячий оракул – у Дельфах, як бозна-де… Потім. Треба довести, відповідно перебільшуючи і применшуючи, що він згіршує смертних уже самою своєю зовнішністю: мовляв, горб спереду – черево, горб іззаду – на спині; покручені руки; вигнуті дугами, як стійки в кіфари, ноги; вирячені очі; столочена маківка… І мова така лагідна, ніби звернена тільки до самого себе. І вдяганка – справжні лахи, хоча й чисті; вицвілі на сонці, стоншені пранням. Треба хутчій занехаяти його підступні оповідки, а ту, котра зараз у всіх на вустах, – про палиці, що, пишаючись, носилися на хвилях, але потрапивши у вир, опинились яка де та як, – її розбити на друзки! Тим паліччям хіба не йменував він увесь нáрід, буцімто піддатливий зловмисникам?..

І довели, занехаяли… Змалювали звичайного чоловіка відразливим. Однак уже наступне покоління містян звело йому пам᾿ятник, бо мудрість людська рідкісна, як і доброта, чесність, цнота. На жаль, накиненому недоброзичливцями уявленню про зовнішність мудреця потомки поступились – непереборною виявилася спокуса протиставити внутрішній гармонії зовнішню потворність. Без цього й досі ніби не уявляємо людини винятково справжньої.