Мені було двадцять п'ять років. Але здавалося, що вже всі головні речі, з яких складається повне людське життя, запізнав і пережив. Однак з'явилася відеокамера. Побутова, але важка і добра. Вона відкривала доступ до неймовірних практик.
Було ще товариство найближчих друзів, яких розпирало бажання робити щось у літературі, кіно, музиці. Надто багато ідей вирувало у повітрі нашого світу, в якому відбувалося своєрідне провітрювання протягами цілого світу.
Не знати чому нам забаглося екранізувати Беккета. Більшість написаного Беккетом було надто сумним для нашої звільненої молодості. Але щось у ньому притягало. Можливо, ми бачили у ньому пророцтво стосовно нас самих, коли молодими перестанемо бути.
Найбільшою привабою був, однак, мінімалізм. Це ж так велико – глибока і повноцінна п'єса на кількох сторінках. Ще й з діалогами.
У химерному часописі «Світовид» я знайшов п'єсу «Приходять і відходять». Переклад чи Бойчука, чи Ревакович. Тоді нам про такі речі не дуже йшлося. Всі з Нью-Йорка були чимось одним, у певних речах авторитетним. Та й відслонений Беккет заслоняв собою будь-яких перекладачів. П'єса зачарувала ще й тим, що якнайкраще надавалася для андеграундної постановки і, відповідно, для аматорського домашнього відео.
У нас був великий стрих старої камениці. І був великий куфер, який пасував для того, щоби там сиділи три старі бабки. Треба було бабок. Оскільки це Беккет, вільна інтерпретація, то бабки могли бути умовними, але мали грати так, щоби ніхто не сумнівався, що це старі жінки.
Я був постановником, мусив слідкувати за ходом дії, тому сам актором не став. Бабусями стали Олег Мохнатий, Олена Рубановська і юна художниця Весела Найденова. Мохнатий мав чорну бороду і довге чорне волосся, був найстаршим, вже за тридцять, тож найбільше надавався на роль старенької. Дівчата натомість мали таку рису, що завжди виглядали позачасовими. Одяг – плащі і пальта з кінця двадцятих років – доповнював те, чого бракувало.
Історія там така, що сидять собі одна коло одної три старі жінки. Кажуть, що все – як колись. Потім одна встає і виходить. Ті, що залишилися, питають одна одну, чи не здається їй, що та, яка вийшла, трохи дуже змінилася. Тоді приходить та, що вийшла, сідає до купки. Їм добре, бо вони нагадують собі, як було колись.
Далі виходить і приходить друга, тоді третя. Інтрига дещо математична. Бо сенс в тому, що усі з трійці залишаються вдвох з кожною із трьох. Така комбінаторика. В кінці п'єси Беккет додав спеціальну схему, як мають перехрещуватися руки усіх персонажів – вони постійно беруться за руки, і в цьому є найбільша дія.
Ми знімали статичною камерою зі штатива. Так виглядало динамічніше. Мінімум міміки. Притишені голоси. Ощадні доторки рук. Вдалося розтягнути хронометраж до п'ятнадцяти хвилин.
Відео ми показали один раз. У прямому нічному ефірі програми «Місячний удар» на одному з перших міських каналів. Не маю поняття, скільки людей таке дивилися. Ніхто не знає, що сталося з тим записом. Але воно справді було – Беккет, Франківськ, приходять і відходять, усі ми, старий стрих, літня ніч етеру. І якась незламна віра у те, що все це потрібне одне одному. Нам – Беккет, містові – ми, 1994 рік – цілому світові.
А найбільше захоплення викликає в мене те, що треба було прожити довге життя, щоби пересвідчитися у мудрості Беккета, яку інстинктивно лиш вгадував у молодості. Адже потім все тільки так розвивалося навколо: приходять і відходять.., ми як колись.., тобі не здається, що вона змінилася…
07.05.2026