В національній культурі будь-якої країни є твори, що виникають у особливі моменти історичного буття, вимірюючи пульс національної свідомості її народу. В мистецтві України другої половини ХХ століття такими, без перебільшення, знаковими символами слугують кінострічка Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» і фольк-опера Євгена Станковича «Коли цвіте папороть». Для комуністичної влади вони стали справжнім вибухом в її тотальному контролі за найменшим проявом української ідентичності. Тому й абсолютно зумовленим був «недопуск» їх у суспільне життя.
Про драматичну історію фольк-опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича написано й оповідано чимало. Спробую доповнити її фактами, які відомі мені з «першоджерел». Мова йтиме про оперний твір на той час 35-річного композитора Євгена Станковича та про гнітючу атмосферу минулих 1970-х, а також про два втрачені рідкісні шанси виходу української музичної культури в міжнародний простір. Саме завдяки Станковичу в українській музиці (й не тільки) з’явився новаторський феномен – фольк-опера, що ламала усталені оперні традиції, синтезуючи, здавалося б, несумісне – автентичний фольклор, достовірне мистецтво народного співу, музичну мову ХХ століття і провідні засади оперного жанру. Нагадаю передісторію її виникнення.
…Після вельми успішних світових гастролей Хору імені Григорія Верьовки під орудою Анатолія Авдієвського французька концертна фірма «Алітепа» зробила українському співочому колективу несподівану пропозицію: до відкриття ювілейної, 100-річної Всесвітньої виставки в Парижі підготувати твір, де народний хоровий спів звучав би «на рівних» із симфонічним оркестром. Почались пошуки композитора, який зміг би здійснити цей сміливий задум. Тодішній головний диригент Київського театру опери та балету Стефан Турчак запропонував «французьку» ідею Євгену Станковичу – автору вже кількох яскравих симфонічних опусів. Несподіване завдання молодий композитор сприйняв як зухвалий творчий виклик. Приваблював і замовлений французами сюжет з популярної в тодішній світовій культурі повісті «Тарас Бульба» Миколи Гоголя – улюбленого українського письменника Євгена Станковича. Між тим, гоголівський козацький епос він замислив розширити обрядовими дійствами прадавнього свята Івана Купала й містичними картинами шевченкових балад, а відтак основу партитури мали скласти першоджерельні народні пісні, співані в суто народній манері, та новаторська мова симфонічного оркестру зразка останніх десятиліть ХХ століття.
Про створення якоїсь дивовижної опери ходили чутки не тільки серед музичної спільноти. Увагу підігрівала й «інсайдерська» інформація, що на сцені «оживуть» епічні сторінки козацької України, дохристиянські обряди та звучатимуть прадавні пісні. У довжелезному коридорі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені Максима Рильського Національної академії наук України, в якому я працювала на той час, часто можна було бачити могутню постать красивого молодого чоловіка. Він прямував до «святая-святих» Інституту – архівного відділу, де зберігались безцінні записи українського фольклору. Пошепки сповіщали між собою: «це той самий композитор, хто пише щось дуже незвичайне». Адже в ті роки музичні театри змагалися за краще втілення опер і балетів про «героїчну радянську історію» й тодішнього офіційного бестселера «Малая земля» генсека Л. Брежнєва, тому відхід від канонічних радянських сюжетів уважався цілковито нереальним. Консультував Євгена Станковича завідувач відділу музикознавства, мій науковий керівник, незабутній Микола Гордійчук. Великий патріот і знавець історії української музичної культури й народного мистецтва, Микола Максимович підказував композитору, де і що саме шукати, на які джерела звернути особливу увагу. Як згадував Євген Федорович, майже щоденно по 6–7 годин у тісному архівному приміщенні він розшифровував і записував з плівок на нотний папір архаїчні обрядові пісні, які передавалися поколіннями та були, на щастя, зафіксовані «музичними археологами».
Врешті робота підійшла до фіналу: партитура дописана, готова вражаюча, за попередніми чутками, сценографія видатного художника Євгена Лисика, репетиції завершені, представники фірми-замовника «Алітепа» запрошені, день генеральної репетиції та «здача» твору приймальній комісії призначені. Але…
Вже як історичний факт згадується гучний «зрив» прем’єри фольк-опери в київському палаці «Україна». Стало відомо, що окрім представників з Парижа на перегляд також прибули «стражі» радянської ідеології з москви. Понад дві години величезний натовп біля палацу очікував московський вирок: «дозволити чи заборонити». Як згадував Євген Станкович, тоді ж до нього підійшла відповідна особа, яка «порадила» не підписувати контракт з французькою фірмою. Після двогодинного очікування вердикт оголосили – прем’єру скасувати! Вже згодом дізнались, що рішення особисто приймав головний ідеологічний наглядач компартії М. Суслов: його дзвінок з москви й визначив долю «Цвіту папороті». Інформація про твір відверто «націоналістичного» характеру, та ще й на замовлення Франції, звісно, уважно відстежувалась: «Что-то там Украина начала в "незалежность" играться», – майже достовірні слова того самого Суслова, переказані мені Євгеном Федоровичем. (Побачити-почути генеральну репетицію пощастило лише дуже небагатьом: зберіглась плівка з фрагментами її аудіозапису, яка є і в моїй фонотеці).
Передпрем’єрна ситуація 1979-го надто чітко нагадувала драматичні події іншої прем’єри – 1965 року – фільму «Тіні забутих предків». Доволі символічний парадокс: скандальний показ стрічки Сергія Параджанова відбувався в київському кінотеатрі, що теж мав назву «Україна» (!) Себто, в обох випадках Україні застиглої радянської архітектури протистояла жива, національно ідентична Україна. Задушлива атмосфера 70-х недвозначно повертала, радше продовжувала репресивні реалії 60-х: історія вкотре здійснювала свій виток, учергове повторюючи репресивні утиски імперської влади. Посилені тодішнім одіозним правлінням Брежнєва, гоніння патріотичних сил в Україні ще й спотворювались діями верховного ідеолога комуністичної України, «непримиренного борця з українським націоналізмом» В. Маланчука. Саме він став «головним режисером» добре продуманої постановки подальшого знищення фольк-опери Євгена Станковича.
Після забороненої прем'єри з владного київського кабінету надійшло розпорядження знищити все, що нагадувало б про «Цвіт папороті». Анатолій Тимофійович Авдієвський розповідав мені про те, що віднайдені в селах унікальні національні строї засипали спеціальним хімічним засобом, який перетворив їх у порох. Так само безжально, варварськи обійшлись і з художніми фресками Євгена Лисика: навмисно виставили декорації на балкон, де дощі й вітри зробили свою чорну справу, чудом залишились тільки окремі їх фрагменти. А композитора неодноразово викликали на «бесіди», які лише підкреслювали тупість і безкультур’я КДБ-шників. Ось хоча б такий анекдотичний епізод, що його згадував Євген Станкович: серед багатьох інших у фольк-опері звучить неймовірна за своїм образом хорова пісня-плач за козаком Морозенком, закатованим ворогами («Ой, Морозе, Морозенку, славний ти козаче! За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче»). Між тим, в українській історії ХХ століття відомий ще один національний герой – політв’язень на прізвище Валентин Мороз. Тож недорікуваті «рецензенти» причепились до композитора, що він, мовляв, собі дозволяє – складати пісню про небезпечного дисидента! На що Євген Федорович з іронічною посмішкою уточнив, що не проти бути її автором, але ж пісні вже триста років!
Утім, як і в усі часи, утиски та переслідування очікувано викликали хвилю суспільного спротиву та посилений інтерес до національної історії, народної культури й традицій. І навіть серед тодішніх українських можновладців траплялись ті, хто усвідомлював руйнівну кремлівську політику та намагався хоч якось підтримати патріотичну творчу молодь. Одним із тих поодиноких був Петро Тронько, котрий очолював відділ пропаганди й агітації ЦК КПУ. Історик за фахом, він став ініціатором і керівником 26-томного видання «Історії міст і сіл Української РСР», багатотомної документальної серії книжок «Реабілітовані історією», редактором журналу «Пам’ятки України». Дізнавшись про престижне замовлення французів і роботу над унікальною оперою, Петро Тимофійович дав негласне розпорядження шукати раритетний національний одяг, що зберігався в скринях як родинний скарб. Артефакти народного рукотворного мистецтва мали стати частиною геніальної сценографії Євгена Лисика, яка відтворювала картини прадавньої України, її міфологічні та героїчні художні метафори. На одному з таких фонових полотен із зображенням трьох лелечиних гнізд запопадливі партійні рецензенти «розпізнали» знак українського тризуба. До цього національного символу ідеологічні цензори ставились з особливою ненавистю: навіть натяки на тризуб на полотнах Алли Горської, гобеленах Стефанії Шабатури підлягали знищенню. Єзуїтські дії влади, по суті, свідчили про її панічний страх перед будь-яким проявом національної свідомості, будь-якими проблисками ідентичності українців, надто, коли національна самосвідомість транслювалась через генофонд духовної пам'яті.
Однак укорінений століттями імперський досвід пригнічення не зник навіть у часи вже незалежної України, і фольк-опера Станковича вкотре стала індикатором сприйняття владою самого поняття «національна культура». Майже пів століття тому Україна вже втратила реальний шанс явити світові свою національну культуру в усьому її розмаїтті. Проте двадцять років потому такий шанс виник удруге, і знову-таки на пропозицію Франції.
… Через 20 років після заборони прем’єри «Цвіту папороті» міністерство культури Франції, головною метою якого є «підтримка французької ідентичності», готувало спільно з Міністерством культури та мистецтв України Дні культури України у Франції. До важливого заходу долучився Французький культурний центр (нині Французький інститут у Києві), відкритий у 1994-му при посольстві Франції в Україні. Першим його директором був Бернар Вантом – блискучий менеджер, знавець сучасного мистецтва і великий прихильник української культури. Його діяльність заслуговує на окрему розповідь, утім годі нагадати, що за роки його керівництва в Україні побували кращі митці сучасної Франції. Мені пощастило понад десять років співпрацювати з Французьким центром завдяки запрошенню Бернара Вантома на посаду музичного консультанта.
Добре пам’ятаю, як пан Вантом викликав у свій кабінет мене та свою помічницю Наталю Кочубей (доньку тодішнього посла України у Франції Юрія Миколайовича Кочубея) і дав завдання підготувати проєкт музичної частини «Українських днів». Згадую, як закалатало серце, коли буквально за мить усвідомила абсолютно реальну можливість – повернути втрачений двадцять років тому шанс представити українську культуру фольк-оперою Станковича! План був доволі простий – Національний симфонічний оркестр України, Національний український народний хор імені Григорія Верьовки та незрівнянна Ніна Матвієнко (а саме їй адресував композитор сольний спів у своїй фольк-опері) виконують «Коли цвіте папороть», а до того ж, кожен із цієї «тріади» виступає з додатковими концертами, презентуючи щонайвищу професійну симфонічну та народну співочу культуру України. За кілька днів встигли обміркувати та уточнити проєкт з потенційними учасниками. Здається, мій запал «зарядив» усіх музикантів: адже така нагода трапляється один раз на двадцять років! І ми повірили в цю можливість, бо надані пропозиції, за свідченням Бернара Вантома, сподобалися французькому міністерству і були прийняті для розгляду та узгодження з Міністерством культури та мистецтв України. Адже за протоколом проєкт мав утвердити й український партнер.
Але… наше рідне міністерство відповіло категоричним «Ні!» Деталі того, що ми дізналися від пана Вантома, приголомшили: рішенням керівництва для участі у Днях української культури міністерство відряджало у Францію не Національний симфонічний оркестр, не Національну капелу імені Верьовки для виконання фольк-опери Станковича, а…тріо бандуристок, гітариста і Ніну Матвієнко. До того ж, на мене і Наталку на міністерській нараді (за словами пана Бернара) навішали ярлики на кшталт «диверсантки», «партизанки», що, по суті, визнавало нас бунтівниками проти пострадянської концепції української культури.
Отже, вже вдруге був утрачений дорогоцінний шанс додати до європейської партитури неповторний голос України. Унікальний твір Станковича, немов той таємничий «цвіт папороті», що його можна зустріти лише в ніч на Івана Купала, так і залишився для європейської культури загадковою «opera incognita». В Україні, звісно, були спроби повернути фольк-оперу, бодай її хорові сцени – в концертному виконанні Хору імені Верьовки, в перекладенні для камерного хору «Київ» («Купало»). Вже у ХХІ століття її постановку як феєрії (фольк-опери-балету) здійснила Львівська національна опера. Однак навіть найуспішніші інтерпретації твору Станковича залишаються примарним відлунням первозданного задуму – того, що робить його винятковим явищем, коли суголосна єдність автентичного народного та сучасного професійного мистецтва створюють феномен національної культури.
P. S. Чи з’явиться ще один шанс оприявнити світу фольк-оперу «Коли цвіте папороть», адже маємо всі складові для її виконання?
Євген Станкович (1990-ті)
07.05.2026