Є таке явище, як «бібліофаги», що з грецької означає «книгоїди». Щоправда, ніхто з них книжок не їсть, бо насправді це пристрасні «поглиначі» книг. А ще їх називають «книжковою міллю».
Нікого не здивує вираз про захопливу книжку «я її проковтнув за вечір». І ніхто це не сприймає буквально. Книжку також смакують, нею упиваються, від неї хмеліють.
Хоча трафунки фізичного поїдання книг фіксувалися на Кульпаркові, де була дуже багата бібліотека і рідко яка книжка поверталася до неї назад в непошматованому вигляді.
Бальзак у «Втрачених ілюзіях» подає історичний анекдот про секретаря барона Герца, «який цілими ночами щось пише і, як усі великі трударі, шаленіє і жує папір. Починає з білого паперу, але звикає і переходить до паперу списаного, який йому здається смачнішим. Врешті той секретарюк доходить до того, що починає жерти пергамент і ковтати його». Він навіть з'їдає оригінал угоди щодо Фінляндії, який мали підписати Московія і Швеція. За це його засудили на смерть, але барон врятував і прилаштував на курляндському дворі. Але й там він зжер важливий документ: «серед ночі молодий паперожер раптом спостеріг, що жує княжий чек на доволі значну суму».
У школі в нас був один пришиблений, який їв цукерки-подушечки разом з папером, у який вони були запаковані, і казав, що так значно смачніше. Ще й намагався пригостити мене, але я цукерок ніколи не любив. Я любив халву. Але і її я не їв з папером.
У фільмах вже банально бачити, як шпигуни з'їдають документи. А в шостому сезоні серіалу «The Office» персонаж Двайт Шрут змушений з'їсти аркуш паперу, щоб довести свою відданість компанії.
Поїдання книг – не таке вже оригінальне дійство.
Ще в Біблії Іоанн бачить Ангела, який тримає розгорнуту книжку. Ангел каже: «Візьми і з'їж її! І вона гіркість вчинить у твоєму шлунку, але в устах твоїх буде солодка, як мед».
Під солодкістю розумілася радість від Божого одкровення.
Пророк Єзекиїл чинить такий самий подвиг, коли Бог подає йому сувій, на якому з обох сторін написані «плач, і стогін, і горе». Бог каже: «Сину людський... з'їж цей сувій і йди, говори до дому Ізраїлевого».
Єзекиїл з'їдає сувій, і він стає в його устах теж «солодким, як мед».
Пророк Єремія, щоправда, не згелемзав слова Божі фізично, а лише метафорично. «Як тільки знайшлися слова Твої, я їх спожив; і було мені слово Твоє на радість і на втіху серця мого».
Але першою була жінка! Жінка! Адже поїдання яблука – це те саме, що з'їсти книжку, бо означає здобування певного знання. Хоча в оригіналі жодного яблука не було, а був плід.
Недарма і Данте вважав, що знання є «хлібом ангелів». Френсіс Бекон писав, що «окремі книжки треба пробувати, інші ковтати, але рідко які жувати і перетравлювати». Єлизавета І, королева Англії, хвалилася своїм побожним читанням: «безліч разів гуляла я любими полями Святого Письма, зриваючи зелені зела знань, які, читаючи, з'їдала, роздумувала про них, пережовувала і відкладала в своїй пам'яті».
В «Імені Троянди» Умберто Еко чернець, не бажаючи, аби єдиний екземпляр трактату Аристотеля про сміх, дістався ще комусь, насичує його сторінки отрутою, аби кожен, хто посмів до цієї книжки зазирнути, загинув. А врешті сам її з'їдає і вмирає.
Відомі випадки, коли суд зобов'язував автора схрумати власний твір, зміст якого вважався отруйним. У 1523 році бунтівну брошурку написав Йобст Вайсбродт. В покарання саксонський курфюрст змусив його змолотити власний памфлет. Як на іронію, прізвище його означає «білий хліб».
У 1643 році в Швеції вистежили автора анонімної листівки і дали йому на вибір: або зжере її, або йому відсічуть голову. Він вибрав перше. А судді були настільки милосердні, що дозволили спожити листівку не сиру, а зварену в зупі.
Веймарський герцог Бернат таким самим чином покарав барона Фольмера, який писав злісні памфлети на герцога.
Публіцист Андреас Олденбурґер в 1668 році видав книжку, в якій описав любовні походеньки одного князя. Хоч книжка вийшла анонімно, але автора швидко знайшли і присудили її, книжку, строщити. Книжка, звісно, не брошура і не листівка, там є що жувати, та цього ще не досить було для мук бідолашного, бо в процесі поїдання його ще й шмагали батогом.
Класичного бібліофага описав Маркус Зузак в романі «Крадійка книжок», де Лізель Мемінґер хоч і не їсть книги в буквальному сенсі, щоб втамувати голод, та «поглинає» їх, щоб вижити емоційно, а її перший вкрадений том символічно стає її «їжею» у часи війни.
У жанрі фентезі часто зустрічаються герої, які набувають магічних знань або сили, буквально поїдаючи магічні книги.
Пітер Акройд в біографії поета-самогубця і геніяльного містифікатора Томаса Чаттертона (1752–1770) описує, як головний герой, розслідуючи смерть поета, харчується сторінками Діккенса: «З задоволеною міною кинув оком на інших пасажирів потяга і вирвав кусник сторінки "Великих надій", потім скрутив його в кульку і поклав до вуст. То була стара звичка: не міг опертися поїданню власних книжок». Коли він роздобував кілька рукописів, то відчув захват, але завагався: «Всі вони такі запорошені... а хочеться бодай трішки з'їсти».
Але для класичних бібліофагів книга є способом існування, інтелектуальним схроном. Не можна їх плутати з бібліоманами, які книжок не читають, а лише збирають
Вони захланні читачі, заглиблені у світ книг, як-от українські неокласики. Недарма їх оспівав Микола Зеров:
Я знаю: ми – тугі бібліофаги,
І мудрість наша – шафа книжкова.
Ми надто різьбимо скупі слова,
Прихильники мистецтва рівноваги.
Ніхто не скаже нам: «Жерці і маги!
Ви творите поезії дива…»
Чутливість наша вбога і черства
І не вгамує молодої спраги.
Що слово точене? Чарує звук
Акторських реплік та уданих мук,
Розливних сліз, плиткої гістерії.
І промовляє критик: «Скинь кашкет!
Он світич наш, він гріє і зоріє,
Люби і поклоняйся: то – поет!»
В моєму романі «Мальва Ланда» книжок ніхто не поїдає, але вони живуть своїм життям: «У цій книзі йде дощ, гримить і блискає, – сказала пані Конопелька, – а оно в тій шумить ліс, пахне хвоєю і чути чиїсь кроки, похрускування сухого гілляччя, у тамтій сходить зимове сонце, а в тій – заходить... Ніколи не беріть до рук книгу, в якій заходить сонце, бо то може бути ваше сонце».
Але є там і переплетіння книжок і їжі. В бібліотеці Оссолінеуму під дух старовинних фоліантів вудиться м'ясиво: «Ми пили і закушували смачнючою ковбасою, до аромату якої приклалися усі ті мудрагелі й філософи, єретики і пройдисвіти, гностики і прогностики, історики і літератори, поети і драматурги, які тіснилися на полицях, навіть не підозрюючи, що коли-небудь, за сотні літ, їхні старі фоліанти будуть виділяти не тільки запах старого паперу, шкіри й фарби, але й запах паленого дерева, хвої, сухого листя».
Підводжу голову і бачу цілі полиці ще не прочитаних книжок. Але вже сама їхня присутність діє на мене як наркотик. Я чудово знаю, що в них мені смакуватиме, жодну з них не ковтну за вечір, бо для читання їх потребуватиму особливий стан душі.
06.05.2026