Риба

Вони – близькі, родичі, сусіди, колишні колеги по роботі – вставали з-за столу і говорили хороші слова, правильні, високі слова, які прийнято промовляти у нас на поминках. Пафос, звичайно, мав місце, у нас в Україні це вже традиція. Але він був доречним – небіжчик був особистістю. Згадували все: яким хорошим батьком він був, яким студентом, спеціалістом і керівником він став, участь у житті громади і міста, особливо в перші роки на початку 1990-х, коли все робилося вперше. Символіка, пам’ятники, назви вулиць і обвал економіки. Вони вставали і чесно розказували, як і яким пам’ятали і будуть пам’ятати його.

Серед цієї атмосфери, загального настрою заходу, горя, туги і смутку я пригадував зовсім не те зовсім буденне, банальне, далеке з тих давніх часів, коли він був молодим, а ми були дітьми, наше життя – то життя, так видається з теперішньої висоти, було простим, тихим, повільним. Можливо тому, що ми були дітьми і мало що розуміли. А можливо тому, що стільки часу пройшло, а я так і не бачив більшої риби у своєму житті. Не на екрані і не в акваріумі, а максимальну живу і рухливу у воді.   

Дві великі рибини, які лежали у ванні. Ми всі, цілий двір, не тільки діти, а й дорослі, ходили в гості до нього в квартиру дивитися. Вони, його близькі, сім’я, навіть не зачиняли дверей. Він зловив цих коропів на спінінг. Вони лежали на спині в намулі, коли гачок зачепив їх. Я більше ніколи не бачив такої великої риби. Ми опускали руку у ванну і доторкалися до них рукою. Риба майже не реагувала.

…Я пам’ятаю цей напис. Досі пам’ятаю візуально і що там було написано. Це було у Львові в часи існування легендарного «Поступу». Мене відправили за завданням редакції в Старий Самбір, я мав написати репортаж – на повороті з міста, при виїзді, на околиці відкривали відновлений буквально з руїн, забуття і сміття цвинтар. Не просто цвинтар, а дуже старе, 16-го століття єврейське кладовище. Там був присутній американець, який це все й оплатив, колишній житель Самбора, який пережив Голокост, пішки пройшовши із Самбора до Львова, трохи місцевої влади і ми, журналісти різних видань. Це він так просто сказав тоді нам, журналістам: «А ви знаєте, що написано на цьому могильному камені? (Це була мацева). “Вона мала гарні коси і пекла добрий хліб”»… Вона, ця жінка, яка жила в ті дуже далекі часи, ніби ожила – в моїй, звичайно, уяві, я ніби побачив її тепер і тут.

Ні, на поминках я не встав і не розповів про свій спогад з дитинства – не розказав, що небіжчик був чудовий рибалка, це було відомо; він також знав, де на якій горі вже є гриби, достигла ожина, малина, чорні ягоди і трави – він знав усі трави, як і коли їх збирати. Перше вино, яке я попробував у своєму житті, – то було його домашнє вино з шипшини. Цей спогад з тих далеких часів свого дитинства, ця «риба» ніби вернула мене коридорами пам’яті в той день і то місце, той дім і той двір. І він також не старий, не хворий у дуже поважному віці, а молодий, ще такий молодий. Це надто особисте, і я не хотів цим ділитися, знаючи, що це трохи не в тему – не прийнято в нас про таке, і невідомо, чи мене будуть слухати, чи почують мене і чи зрозуміють.

Через три покоління вже не буде людей, які пам’ятатимуть нас. На нашій могильній плиті залишаться цифри народження-смерті. Все. Я не просто згадав про цю історію з «Поступом» і той репортаж. Ця розповідь, ці слова, що були вибиті на могильному камені: «Вона мала гарні коси і пекла добрий хліб…» – вони ніби вертають людину з небуття, ти уявляєш її, ти ніби бачиш її, хоча в тому описі немає героїки й пафосу, ніяких звитяг – буденне щоденне життя: «вона пекла хліб». Тоді фотографій не було, і портретів людей на могилах, гравюр на камені – цього не було. Тільки слова, розповідь, згадка. Коли проходиш біля могил цвинтарем тепер, то бачиш дати, знайомі обличчя. Всі решта – хто ці люди, яким було їхнє життя?..