Професор гімназій Ряшева, Сянока, Коломиї та Львова Людвиг Сальо, 1900.
Вчора було 4 травня 2026-го. 111 років тому цього дня у Львові ще перебували російські загарбники. У цю спеку не кожен мав харчі, багато хто хворів або ставав жертвою російського грабіжника. Через одну з цих причин і помер в окупованій галицькій столиці автор українських підручників з латини, германіст, класичний філолог, фізик, математик, лейтенант резерву ландверу, друг і сподвижник Михайла Грушевського, голова «Шкільної помочі» і «Крайового шкільного союзу» Людвиг Сальо (5 червня 1853 – 4 травня 1915).
Він народився 5 червня 1853 року в Коломиї. Історик Дашкевич писав, що по батькові Сальо був Ількович. З іншого боку знаю, що 27 жовтня 1850 р. у Вознесенській церкві Снятина було укладено шлюб між кушніром Михайлом Салом, чий батько був ткачем з приміського Залучча, та Маріанною Вежбицькою, яка була родом з Пралківців біля Перемишля. Нареченій було 29, а нареченому – 24. Знаючи те, що батьки Людвига Сальо були зі Снятинщини, а різниця між шлюбом кушніра зі Снятина і полькою з під Пралківців та народженням Людвига Сальо становила лише 3 роки, то все сходиться. Тим паче, що учень професора Сальо видатний адвокат і отаман Легіону УСС Степан Шухевич згадував, що справжнім прізвищем його вчителя з німецької було Сало. Чи правильні дані у мене, чи добре згадував про походження Михайло Возняк і чи мав рацію Дашкевич – хай розсудить нас метрика на Сальо, яка колись ще буде знайдена.
Якщо про ранні роки відомо, що він завершив гімназійне навчання в Коломиї, то чим він займався до 1877 року, знайти не вдалось. Є окремі відомості, що пан Людвиг міг навчатись на одному із факультетів Львівського університету. На котрому з них – не вказується. Цілком реально, що це міг бути філософський, бо на інших факультетах був шлях або до священника, або до правника…
1 липня 1877 року Сальо зарахували у ранзі лейтенанта резерву в 66-й угорський піхотний полк. В 1883-му р. лейтенанта Сальо перевели до 59-го піхотного батальйону 18-го піхотного полку в Перемишль. В середині 1880-х він полишив службу і став працювати в Ряшеві. 9 липня 1887 року приходить указ з австро-угорського міносвіти, що тимчасового вчителя Людвига Сальо переводять на дійсного (постійного) вчителя у Сянок. Тут Сальо добре показує себе як філолог, який викладав латину, німецьку і факультативно українську.
Чи то через брак вчителів у Сяноці, чи через бажання мати кращий заробіток 18 червня 1890-го Сальо склав іспит на вчителя фізики і математики. Рік перед тим, у жовтні 1889-го, його було іменовано гімназійним. І це не були його останні відзнаки. В 1898 році його нагородили ювілейною медаллю для службовців, а також бронзовою медаллю для військовослужбовців і представників жандармерії. Очевидно, що першу нагороду йому вручили як гімназійному професору на держслужбі, а іншу – як офіцерові запасу. В 1908-му до цих нагород додався ювілейний хрест. Кожну з нагород вручали до чергових ювілеїв у правлінні Франца-Йосифа. Сьому чиновницьку рангу Сальо присвоїли за міністерським указом у 1904-му, який вказано на надгробку як радник.
З 1890 по 1892 року Сальо як класичний філолог працює у Львівській академічній гімназії. Він був як вимогливим, так і водночас добрим. Про це гарно згадує Степан Шухевич, якого Сальо (Сало) встиг навчати німецької: «Той сивавий і лисавий професор, з бородою, був дуже чесний і справедливий. Кожному давав тільки таку клясу, на яку собі хтось заслужив. За те я його дуже поважав і шанував, але через те дядько Володимир не міг за мене виказатися добрим поступом у науці німецького. – Коли б я його перепустив, тоді всі такі геґеси, як він, мусіли б і собі дістати перші кляси, а це ж немислиме, – сказав професор Сальо і дав мені при кінці п’ятої кляси ... поправку з німецького, а моя поїздка до Праги пропала, пропала. Професор Сальо вимагав від мене не багато, тільки аби я через ферії вивчив напам’ять тих шість віршів, які мої товариші вивчили ще під час шкільного року. Пам’ятаю, що були між ними "Саеуґерс Флюх" і "Дер Таубер"».
В 1892-му Сальо повертається до рідної Коломиї вже не як учень, а як викладач гімназії. Перевід був не випадковим, адже у вересні того року йому доручили класне керівництвом над першим українським класом. Для нього це була «почесна і дорога серцю місія». Такі слова він виголосив по завершенню їх першого навчального року в 1893-му. Одна і поки єдина його фотографія, яку я знайшов у мережі, – це там, де він 6 березня 1900-го сидить зі своїми учнями та іншими українськими викладачами. Це був перший випуск коломийської гімназії №1, де були виключно українці. Через рік, в 1901-му, відкриється у Коломиї цісарсько-королівська гімназія №2, яка згодом просто буде іменуватись з руським (українським) викладовим язиком (мовою). Дітище, яке спільно з Софроном Недільським як директором Сальо вів до фундації, бачитиме засновника лише до 1905-го. З того часу і до самої смерті Сальо житиме у Львові.
Випускники та професори Коломийської державної чоловічої гімназії з українською мовою навчання. Перший випуск, 6 березня 1900 р. Крайній справа – проф. Людвиг Сальо
Не маючи дітей власних, Сальо завжди переймався долею інших. Поки він викладав у Коломиї, в його житті були такі відомі такі непересічні постаті, як адвокат і письменник Іван Семанюк (Марко Черемшина), отаман Легіону УСС Сень Горук, командир Легіону, а згодом 1-ї бригади УСС УГА, отаман Осип Букшований, четар УГА Андрій Тофан, публіцист, громадсько-культурний активіст і четар УГА Ілля Матеїк та багато інших.
Найбільшим з них прихильником професора Сальо завжди залишався майбутній генпрокурор радянської України, командир Червоної УГА і соратник Василя Стефаника, бідний гімназист зі Снятинщини Василь Порайко. Хороший танцюрист, популярний серед дам, людина з різними способами заробітку, жагою до знань і книг, Порайко сам собою не був звичайним. Ще до вступу 1908-го в радикальну партію, в 1906-му він активно пропагував за радикалів у різних галицьких повітах. Через те, що така активність гімназиста з часом стала небезпечна для гімназії, Порайко зважується на дуже великий демарш до Львова. Тут він знаходить прихисток у проф. Сальо, який ще як завідувач бібліотеки при гімназії не раз позичав допитливому учню книги. Порайкові щастить отримати змогу спільно розділяти побут з професором, який часто мусив змінювати адреси як той, що не мав свого житла.
У Львівській академічній гімназії Сальо певною мірою сприяв Порайку в навчанні. Правда, у порівнянні з Коломиєю у Львові навчання було строгішим. Звиклий до меншого рівня вимогливості та не встигаючи за успішністю львівських гімназистів, навесні 1907-го Порайко через вирішений конфлікт з Недільським повертається в Коломию. Очевидно, що і потім Порайко та Сальо бачились у Львові, коли учень став навчатись на факультеті права і політичних наук у Львівському університеті 1910–1914 рр.
Сальо у Львові вже не мав функції як фундатор чи той, хто мусив все починати з нуля. Тут він уже був як координатор українського шкільного руху. Продовжує писати повідомлення у пресу, статті з міркуваннями про викладання німецької у профільні журнали, часто бачиться з кращими людьми краю, разом з Грушевським працює у «Крайовому шкільному союзі». З 1912-го по 1914-й Людвиг Сальо як голова цього товариства неодноразово запрошував Михайла Сергійовича на різні заходи та вечори. Майже всі запрошення Сальо для Грушевського тепер оцифровані. В них можна бачити, як і з якою високою повагою ці еталони української культури вміли спілкуватись між собою. Крім «Крайового шкільного союзу», Сальо ще з другої половини XIX ст. багато вкладає сил у розвиток «Просвіти», в протягом 1894–1898 рр. розвивав як голова «Шкільну поміч». З ряшівського періоду життя професора часто бачили у різних філіях як польського, так і з часом українського «Соколу».
З вибухом Першої світової війни Сальо з невідомих причин не пішов у евакуацію. Чи не було змоги, чи просто не мав на кого залишити всі ті документи, праці та інші цінні йому речі, які після смерті пропали. До визволення від окупації Львова у червні 1915-го Сальо не дожив лише місяць – помер 4 травня 1915-го. Тоді ж його поховали на полі №63 Личаківського цвинтаря у Львові. Через оголошення в газеті «Діло», у квітні 1918-го ініціативна група на чолі з Юліаном Романчуком розпочала збір коштів на стипендіальний фонд допомоги українським гімназистам Львова і Коломиї на честь Людвига Сальо. Через пожертви планували звести і надгробний пам’ятник професору. Надгробна двомовна плита з помилками у даті смерті з’явилася десь тоді ж.
Йшли роки. Про нагробок, як і про стипендію на честь Людвига Сальо, всі забули. Якраз через відсутність родичів чи нащадків, що є типовим у долі кожної схожої постаті. В середині 2000-х про Сальо з’явилася коротка згадка в українській Вікіпедії без фотокартки та детальної біографії. У польській ситуація була краща і достовірніша. У травні 2017-го надгробок випадково знайшов львівський краєзнавець Ігор Мончук. Фото і координати могили уможливили для мене з мамою відвідати на початку січня 2025-го Людвига Сальо на Личаківському.
Стан могили Людвига Сальо на Личакові, 2 січня 2025.
Що ж ми тоді застали? Бруд, зарослу мохом плиту, де навіть не виднівся надпис, і багато сміття навколо. Це обурило і змусило одразу ж діяти. Того ж вечора, 2 січня 2025 року, по приїзді до Франківська я написав коротку заяву-звернення у дирекцію цвинтаря. Певний час думав, що навіть не побачать або не візьмуть до уваги. Трохи брав відчай. Думав почекати до весни, щоб з кимось з друзів приїхати і розчистити все самому. І яке ж було здивування, коли на мій запит відписав особисто тодішній директор Павло Богайчик. У відповідь про виконання запиту-прохання мені дали два фото у порівняння – до прибирання та після нього. Букви почали виднітись, територія навколо була почищена.
Могила Людвига Сальо, 28 червня 2025-го.
Напередодні 110-ї річниці з дня смерті у квітні 2025-го букви помалювали у золотий колір. Вони зберегли фарбу і досі. 28 червня 2025-го ми з мамою вже вдруге відвідали пана Людвига, прибрали могилу і посадили чорнобривці. За цим дійством дивився сірий голуб, який відлетів лише тоді, як була виказана молитва за упокій раба Божого Людвига. І хоч могила зараз почищена, їй треба ще часткової реставрації. Думаю, що з часом львівська і коломийська мерія або небайдужий меценат змогли б взятись за цю хорошу справу.
Будинок на Стрийській, 1 у Львові, де у 1900-х жив Людвиг Сальо. Осінь 2025-го.
Чи достатньо таких дій для того, щоб гідно шанувати людину такої величини? Ні. Людвиг Сальо вартує вулиці у Львові та Коломиї, пам’ятних дощок на гімназіях, де він викладав, або хоча б на Стрийській 1 у Львові, де котрийсь час бездітний фізично, але люблячий як рідних дітей своїх учнів батько Людвиг Сальо жив і писав свої трактати про виховання молоді у нашій Галичині…
Історик Андрій Бойда на могилі Людвига Сальо, 28 червня 2025.
05.05.2026