Це – з настроїв маєвої, що навідують людину «у пречудовий місяць май», пісенної поезії. Заклик «лови», з так часто співаних «Чарів ночі» Олександра Олеся, одразу ж відсилає нас до Горацієвого «Carpe diem» – лови́ день (день тут – взагалі короткий відтинок часу). А «летюча мить» – до Сенеки.
Спробуймо й ми з філософом-стоїком, чиї «Листи» найчастіше беремо до рук, приглянутися до миті нашого життя – краплі, що в клепсидрі («крадійці води»). З її верхньої ампули, протискаючись через вузьку шийку, вона, та крапля, падає у нижню ампулу, радше – летить (до клепсидри часто припасовували крильця).
Отож, «Лови летючу мить життя»... Точніше, якщо йти за Сенекою, то ловимо не «мить життя», а лиш той, що в леті краплі, короткий відтинок часу – «spatium breve». Його й маємо сповнити життям – «окупувати» («occupare»). А життя – це якась думка, почуття, спостереження. Інакше – воно й не життя, а лише пробування на світі: «Жити й бути – не одне й те ж саме».
Такого бачення не дає ні пісковий годинник, де пісок (час) сиплеться «крізь пальці»; ні сонячний, де «рух – без руху», ні залізний, механічний, коловий («жорстоке божество»), ані нинішній – лінійний, цифровий. Своєю концепцією часу Сенека завдячує саме водяному годиннику, яким на той час послуговувались у Римі.
Що більше тих «впольованих» крапель (мислива людина – «мисливець»), то, каже Сенека, ми багатші на безцінну «колекцію» часу, саме життєвого часу. Оглядаючи її, ту колекцію, можемо знову пере-живати – жити ще раз і ще раз вибраним з обширів минулого часовим відтинком. Тож перший адресований Луцілієві лист філософ починає саме з цієї, найважливішої, поради: «Так і роби, мій Луцілію: виборюй себе для себе ж самого, а час – збирай і зберігай час» («collige et serva»; від «collige» – «collectio»).
І такі важливі ті краплі минулого, що той, хто їх не збирає, стверджує Сенека, – взагалі не живе; уточнімо: серцем не живе, бо крок у минуле, спогад («re-cordatio») – це доторк до серця. Що ж до теперішнього, то справді: як ото хвиля гірського потоку не сказала б, чи перебуває вона якийсь час на річковому камені, чи була вона, стрімка, на ньому «присутня», – так годі сказати й людині, скільки часу вона затримується на хисткому вістрі теперішнього, який римляни й називали при-сутнім часом – «prae-sens».
А що таке земний, життєвий час, як не якийсь порух, фізичний чи душевний, – у кожному з його відтинків, днів, хвилин? Таж і душа, й море, якщо не хвилюються – мертві. Тим-то са́ме до відчування моменту, до присутності у цьому, як нині кажемо, «тут і тепер», до повноти життя – саме до цього закликає чільний римський лірик і нас, сьогоднішніх.
*
Чому втрачаємо хвилини, години, дні, ба й роки?.. Бо цю безцінну річ, якою є час (веде далі Сенека), кому лиш заманеться, той і «відбирає» в нас, «забирає», «краде потайки чи явно» – й ніхто не почуває себе ні крадієм, ні боржником: безцінна ж, мовляв, річ... А ще – і це найприкріше – самі ж ми, «мовби вічно мали жити», розтринькуємо той свій час бездумно, час «невідкличний», «непоправний», «безповоротний»...
Так античні «достукувалися» не лише до своїх сучасників, а й до нас, нинішніх («Пишу для прийдешніх поколінь», – Сенека). Найзворушливіше – Горацій у своїй ліриці. Йому ж бо належать ці два слова, в яких глибока не лише думка, а й почуття. Слова, які беруть під своє крило чи не всю, сконденсовану в них, античну мудрість: «Carpe diem». А втім, і наша, народна, ще до споживацької доби, мудрість – не нижчої проби: «Не верне́мось, не вернемось, / Не маєм до кого, / Та було нас шанувати, / Як здоровлє свого», – так у нашій пісні відповідають літа́ на прохання повернутися «хоть в гості».
Не шануємо. Не шанували колись – не шануємо, тим паче, й тепер, у споживацьку добу. Над тим, що нині справді є цінне в мистецтві, в красі – бере гору жага бездумного споглядання («amor videndi»). А чого варті в діловому житті всюдисущі «папери» чи аж надто затяжні «за-сідання» (префікс «за» – зупиняє: «за-сідання», «за-стій», «за-лежність»...)? Серед найсвіжіших зразків повернення до справжніх цінностей, з орієнтацію на їх нинішнє сприймання (довіряю відгукам), – вистава «Маруся Чурай», що є творчим досягненням Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка.
Отож або в нас забирають час, або самі його марнуємо... А ще, теж з уже забутої пісні, – якась дивна, присутня й у нашому народі риса його «вдачі», що у слові «резигнація» (від лат. «resignare» – відписувати комусь свою власність): поблажливість, терпеливе, без нарікань, погодження з неминучим («Най ся діє Божа воля»). І не лише з неминучим: «Пішли літа марне з світа – / Та най там, та най там» (веде далі ця ж пісня) – пішли марне, бо змарновані... У цьому, мабуть, жодною мовою неперекладному, «та най там» – саме та, що часто проступає в народних піснях, риса людської, християнської, душі – стриманості від нарікань.
Звідси, можливо, й те наше «воріженьки»: бачимо в інших те, що є в нас, чого в них, ворогів, немає. Щоправда, в роки нинішньої жорстокої війни не «відписуємо» тим «вороженькам» ні п’яді рідної землі. Стоїмо, як і наші «славні прадіди великі», – твердо. Вміємо любов і ніжність з мужністю поєднати.
*
Але повернімося до водяного годинника. Дивлячись на нього, прослідкуймо за думкою Сенеки. В усіх тих летючих краплях спробуймо побачити крихти часу. Ті крихти, щоб не порожніми відлітали, маємо перехоплювати й «окупувати». У верхній ампулі, наче справді з вишніх сфер, – виділений для життя час, що скрапує в нижню ампулу. Ми ростемо, нас «прибуває» (нижня ампула), а нашого часу, що у верхній, – убуває, і то з тієї ж години, коли ми вздріли світло денне...
Колись дійде й до останньої краплі. І тут наш філософ висновує: не вона, ця крапля, творить нашу кончину. Не вона, якщо словом Лукреція, – її «майстриня»: вона лиш завершує роботу всіх попередніх майстринь. Отож – «Cotídie morimur» (вмираємо щоденно).
Звідси, певно, й не вельми веселий образ людини у «Сповідях» св. Августина: «Homo circúmferens mortalitatem suam» («людина, нерозлучна зі своєю смертністю»; дослівно: «людина, яка повсюди носить зі собою свою смертність», точніше – «у собі»; згадаймо, з повісті О. Стороженка, Марка Проклятого, що носив у торбі свій тяжкий гріх).
Усі ці роздуми, завдяки Горацію, вмістив Сенека вже не в двох, а таки в одному слові: «Cárpimur». І тут, бодай трішки, мусимо вдатись у граматику, взагалі в особливості латини. «Cárpere» – одне з тих дієслів, що має чимало значень; тут – кільканадцять: «зривати», «надщипувати», «надкушувати», «з’їдати», «споживати», «насолоджуватися», «користуватися», навіть, коли йдемо чи їдемо, – «viam carpere» (теж наче вкорочувати, «зуживати», «здорожувати» дорогу: попереду – її що раз менше; нині – її «намотуємо на колеса»).
З усього того синонімічного багатства в нас залишилося лише «ловити». Лови, мовляв, день, «живи на повну», бо хтозна, що там буде завтра (вульгарний епікуреїзм). Усі інші стежки до «Carpe diem», у пересічному сприйманні цього заклику, давно, скажемо, «поросли травою»... Вже й не вчувається голос античних: «Тілові в міру, душі – незмірне». Бо ж їй, а не тілові, – «почину і краю немає»...
То як перекладемо те «carpimur»?.. Почнімо з уявлення про час як «пожирача речей». Серед тих «речей» – і людина. «Carpimur» – пасивний стан першої особи множини; цю форму можемо перекласти лише описово: «[час] «надгризає», ми, надкушувані, – під його зубом (уявімо собі надкушене яблуко). Мусимо протистояти тій невидимій силі. «Carpe diem» – заклик до дії: не «спім ходячими», користаймо з цього плоду, чергового дня, сприймаймо його всіма відчуттями, як це ж таки яблуко: рум’яне, хрумке, запашне, соковите, гладеньке. Відчуттями – й думкою.
Бо й справді: чи буває щось важливіше, аніж прожити дарований нам відтинок часу зі «смаком» (не лише у споживацькому трактуванні слова: «обрії смаку»)?.. Чи не перше, на чому наголошують у «мистецтві життя», – це пронести зі собою те, що в ньому втішало нас, передусім «юних днів, днів весни», щоби завчасно не надійшла «пора худого жнива». Наголошуємо ще й на дитинстві, «з якого вийшли ми всі» й до якого прагнемо повернутися, як людство – до золотого віку, «свого дитинства».
*
Втім, зіставмо ще раз Горацієве «Carpe…» з Олесевим «Лови...», багатозначне – з однозначним («ло́ви», «ловити на лету», «Світ ловив мене...»). А незмірно палку, що в «Чарах ночі», пристрасть, – з Горацієвою «мірою» в любовнім вогні. Щоб увиразнити різницю, звернімось до Вергілія: «Любов – однакова для всіх» («Amor omnibus idem»). Ця однаковість стосується тут, певно ж, не любові, а пристрасті, що в своїй палкості, зауважмо ще раз, міри не має, як про це знову ж Вергілій: «Та чи є якась міра в любові?» Вона, жагуча, й справді ледь не для всіх однакова: спалахне, як факел, – і гасне.
А от любов – таки неоднакова, ба й не для всіх відома, точніше «знана»: «Любов, це почуття, яке Бог дав для всіх, знане лише незначній кількості людей» (Жорж Санд). Додаймо ще раз: на відміну від пристрасті (кохання), яка перелітна – «з вечо́ра до́ рання́». Втім, дозвольмо собі уточнити думку французької письменниці: з любові, як і з мови (й вона, кажуть, – даність), кожен бере – скільки готовий взяти; не всі ж сягають висот тієї даності.
Пристрасть – супутниця весни, палкого літа. Олесеві «Чари» прив’язані до п’янкої весни, до палкого чуття («Гори!» – закликає поет). Прив’язані навіть не до дня, а до ночі, яку освітлює, наче спалахами, не любов, а саме пристрасть, у якій згоряємо. Любов’ю ж – світимося. Зігріваємо нею і себе, й когось коло себе.
Ось чому наші неокласики мріяли саме про таке, не палахке, а мірне, що в парі з розумом, любовне чуття: «Погідний розум серце ніжно гріє, / Згасивши темні пристрасті і зло». Як же, без розуму, осягатимемо красу, без якої й любов – не любов?.. В Олександра Олеся, повторімо ще раз, – «Гори!». В Максима Рильського («У теплі дні збирання винограду...») – «Світи щодня лампаду / Кідріді добрій»... Зразок такого, високого й глибокого, погідного і триваючого, любовного почуття – у нашій пісні «Ніч яка, Господи...» Творці слів цієї пісні і її мелодії, погодьмося, були в числі тих небагатьох, яким відома була та висока даність – любов.
І все ж не лише в цьому те найважливіше, що різнить ці два заклики – «Carpe diem» і «Лови летючу мить життя». Заклик Горація, як і більшість античних висловів, проєктований у майбутнє, готовий до нового, в нових умовах, наповнення; згадаймо хоча б кінострічку Пітера Віра «Товариство мертвих поетів», де, акцентуючи глибокий задум фільму, звучать рефреном саме ці два слова – «Carpe diem».
Стосується цей заклик, зауважмо ще й ще раз, усього життя, стану людської душі, її відкритості, готовності до сприймання краси, що є фактично синонімом любові. Дивлячись на красу (а не «одне на одного»), дивуючись їй – єднаємось у любові, збагачуємося нею взаємно, йдемо з нею, втішаючись красотами, засмучуючись тяго́тами «не вельми делікатного життя».
Все це – щодо «carpere». Варто ж, хоча б коротко, сказати й про день, «dies». Він, «крилатий» («vólucris»), відлітає, мовби й не хоче, щоб його вловили. Але пригляньмося до нього, пошануймо його, головне ж – подумаймо, що він, той день, у якому живемо, завдяки якому живемо, тобто «бачимо сонце», «може бути для нас останнім». Подумаймо – і він «несподівано, заясніє для нас милою годиною», постане в усіх своїх барвах. А над вечір, додаймо, всміхнеться нам особливо милою і зворушливою, сумовитою (бо прощальна) – усмішкою призахідного сонця, усмішкою всієї Античності.
Цією порадою, як «ловити день», закінчує Горацій поетичного листа своєму приятелю, елегікові Тібуллу: пам’ятати, що ми – смертні. Не для того, щоб сумувати – навпаки, щоб жити, радіти кожній його хвилині, щоб розуміти, що́ таке життя. Таж Одіссей відмовився від безсмертя саме тому, що прагнув жити...
*
Саме на тлі часового й просторового безкраю народилася, звернена до Левконої (грец. світлий розум) – до речі, не весняна, а зимова – Горацієва пісня, де й прозвучав хоріямбом (як і саме ім’я: Léuconoé) – заклик «Сárpe diám»...
Двоє, він і вона, наслухають, як за вікном – мірно, раз по раз, цим же «хоріямбом» (–́⏑⏑–́), б’є об берег холодна хвиля Тірренського (Етруського) моря. Як відлітає, міряний морем, кожен із тих відтинків-хвилин.
Точніше, наслухає лише він, Горацій. Вона ж, усупереч своєму світлому йменню, вся вона – десь у непевному, геть не світлому, «чорною хмарою прихованому від людей» майбутньому: снує якусь свою навіть не думку, а «довгу надію» («spem longam»).
Тож поет починає засторогою (тут – у ритмах оригіналу): «Ти не звідуй того (знати це – гріх!), скільки мені й тобі, / Левконоє, іще суджено літ...» («як «джентльмен» – першим ступає у незвідане). Закінчує – порадою: «...нитки надій не снуй – / Тни на миті ту нить. Заздрісний час, поки говорим тут, – / Лине без вороття. Дня не змарнуй: завтрашньому – не вір»... Звуковим рефреном тут – голос моря, ці ж хоріямби: «Cárpe diém» – «Дня́ не змарну́й» («Carpe díem», «Лови день», – з прозовими наголосами)...
Вслухаючись у ритми першотвору (їх нелегко передати в перекладі), чуємо, як відлітає, маркований хвилею, кожен із тих коротких відтинків часу (дивлячись на клепсидру, ті відтинки-краплі ми бачили). Їх треба ословити, сповнити життям, усвідомленням того, які ми, нашим тілом, крихітні й крихкі у тих безкраях, а душею – споріднені з ними, бо ж у ній «вічність носимо»... Що більше буде того розуміння й відчуття, то повнішими, дорожчими для нас будуть ті відтинки.
З плином віків слабне, вимивається увага до слова. Не так вже, як у давнину, і бачимо його, й чуємо. Спрощуємо давній, спрямований у прийдешнє, вислів. Спрощуємо – й давню поезію (та й нашу пісню), наближаємо її до сучасних смаків. «Як то гарно!» – озвемось на римований переспів цієї Горацієвої пісні (грец. «оди») пера Миколи Зерова, як і на Олесеві «Чари ночі». «Як то глибоко!» – зітхнемо, вслухаючись у Гораціїв першотвір. Можливо – й зважимося ступити на стежку, що провадить до Горація, взагалі до античності (та й до нашої давнини). На стежку крем’янисту і стрімку. Бо «краса – важка» (Арістотель), легка стежка до неї не виведе.
Втім, на стежку до античності, на цю важку, але таку солодку, багату щасливими знахідками стежку, саме завдяки Миколі Зерову ступив, ще зі студентської лави, й автор цих рядків. На стежку, до якої йдемо, покликані йти – до нічим не підсолоджених, оздоровчих джерел, до того заклику, що його, латиною («Ad fontes»), озвучив цей же Микола Зеров...
*
І насамкінець – короткий, почасти візуальний підсумок. Зробімо дієслово «Carpimur» вершиною трикутника. З Горацієвого заклику «Carpe diem», двох його слів, – два нижні кути. Пригляньмося до цього трикутника. Час, вершина трикутника, – і здрібнює, і з’їдає як усе видиме, так і нас: «Carpimur».
Що́ ж у підніжжі цього трикутника залишається земній людині? Виборювати себе для себе («Carpe diem»), а водночас – для інших (на незаселеній планеті «суспільна істота» не боролася б із часом). Тому-то Франкове (й Сенеки) «Лиш боротись значить жить» можемо сприймати і в такому найзагальнішому розумінні: «боремося» з часом, радше, як не парадоксально, «причащаємося» ним, щоб жити.
Час, Божий дар, випробовує нас, на що ми здатні. Сенс життя – в житті: яким воно буде, чим його наповнимо, як віддячимо за цей безцінний дар, чи будемо на Землі – Людьми.
*
Що не говорім, а споглядання водяного годинника – невеселе. Як не подивляймо тих, хто за прикладом Сенеки «веде рахунок своїм витратам», вловленим і не вловленим краплинам, а таки є щось геть невеселого, чи й трагічного у щоденному поєдинку з тією непереборною силою, яка забирає собі геть усе, що вивела «до обріїв світла»...
Тож не підраховувати потрібно, а дбати про стан душі, світлий її стан (душею ж «зітхаємо» до Бога), душі, готової фіксувати ті моменти. Решту, за порадою античних, – доручім «писареві», що в нашій пам’яті: він уже знає, що записати, а що скинути по той бік буття – в за-буття (тут варто згадати роман Міхаеля Енде, твір для дітей, а водночас для дорослих, «Нескінченну історію» в перекладі Юрія Прохаська)...
Невеселі ті підрахунки... Навіть гартований житейським морем муж, наслухаючи весняної пори, як «зі стріх вода капле», певно, й він, зм’якшившись серцем, зловить себе на словах: «Отак і життя скрапле...»
На словах – і на тому дивному настрої, що провадить у ті часи, коли за годинник правив хіба що шпиль гори – її тінь, що непомітно («рух без руху») сягала далекого обрію... Кому ж бо не хочеться побути в тому далекому, як про нього Вергілій у своїй поемі «Про рільництво», – «першому, найкращому для нещасних смертних дні, який проминув»?..
Проминув, бо все минає – «і краю немає...» Залишається – хіба що в уяві, в тому почутті, який називаємо таким, як і сама любов, солодко-гірким, мелодійним словом н о с т а л ь г і я...
*
Коли ще час не біг і не летів,
Не сипався, не скрапував водою,
В один із днів, іще щасливих днів,
На тихий час – дивились ми обоє.
Дня не ловили – був той день у нас,
А ми, щасливі ми, були – у ньому.
Був з нами він, іще не заздрий час,
Ми – з ним у надвечір’ї весняному.
Легкий димок ген-ген у далині,
На видноколі, не струмів, не танув.
На шпиль гори вказала ти мені,
В рожевість вечора того убрану.
Та перша тінь вже долом потяглась –
Почули й ми її легке торкання.
Щось защеміло, мов журба якась, –
Була то хвиля першого смеркання.
Коли ще час не біг і не летів,
Не сипався, не скрапував водою,
В один із днів, іще щасливих днів,
На тихий час – дивились ми обоє.
04.05.2026