Реакція на мій текст – який, своєю чергою, був відповіддю на текст пані Дарії Маттінглі – подарувала, окрім цілком доречних логічних та методологічних зауваг, ще й величезну кількість того, що зазвичай іменую симптоматичними коментарями. Тобто реакціями та коментарями такого роду, про які в побуті зазвичай кажуть, що це більше про того, хто говорить, ніж про того, про кого говорять. А формулюючи більш рафіновано і водночас точніше, йдеться про те, що людина, яка видає формулювання, через підбір слів, їхню емоційну наповненість, структуру речень та інші подібні деталі мимохіть видає те, що сидить глибоко в її підсвідомості. І в сукупності всі оці деталі, які походять від дуже різних людей, справляють враження, що й надалі в головах основної частини публіки велику частину займають саме відносини з імперією – причому не просто з імперією, а саме з імперією тоталітарною. Що, власне, не дивно, враховуючи тривалість тривання, вибачте за тавтологію, імперського періоду, а також глибину і болісність досвіду насильства у результаті тоталітарного досвіду. Якщо бути аж надто радикальною, можна ствердити, що практично всі наші ідейні та політичні розбіжності – вони, по суті, про спосіб проживання й осмислення двох травм відразу, імперської і тоталітарної.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького»
І це направду стосується всіх: правих, лівих, ліберальних, радикальних, владних та опозиційних, українських і закордонних. Всіх. І тому перш ніж чітко пояснювати, про що мені йдеться, маю зробити надважливий дисклеймер, про який раджу пам’ятати, читаючи далі. Передусім уся ця історія – вона не про брак патріотизму чи про погані наміри. Це не про «яничарство» (хоч би що вкладати у цей нівроку поетичний, з дозволу сказати, термін) і не про те, що хтось когось має покарати. Радше навпаки: вона якраз про те, що всі ми – нормальні. Цілком нормальні.
Ця історія передусім про те, яким чином добрі сторони нашої натури як людей роблять нас жертвами імперій ще довго після їх падіння. І найточніше про саме явище, яке опинилося в центрі цього тексту, сказав, мабуть, Шевченко:
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі...
І позаяк ми нормальні у сенсі того, що кожен із нас (якщо інше у випадку конкретної особи не доведено з опорою на належні докази) є патріотом, має хороші наміри, прагне розібратися у ситуації і так далі, позаяк список можна продовжувати, то історія, викладена нижче, – власне, про те, як нормальні люди вигрібають з інерції принципово ненормальної ситуації, у яку були загнані їхні предки у цілком намацальному сенсі. Свого роду це про біблійну оскому на зубах синів від кислиць, з’їдених предками.
З тих же міркувань усе, викладене нижче, точно не передбачає жорсткого ранжування за принципом «кращий-гірший» чи, тим паче, достатньо жорсткої ієрархії. Просто тому, що в центрі цього – люди, а отже слід враховувати різниці регіонального, родинного, особистого досвіду та різноманітні комбінації, що виростають з національної, релігійної, соціальної й інших ідентичностей. А якщо ще додати до цього можливості комбінування елементів, то залишається лише описати все це математичним терміном «плюс нескінченність». І власне щоб не загубитися в цій нескінченності, вартує бодай згрубша накреслити основні можливі варіанти – надто, що вони доступні для емпіричного дослідження.
Наостанок, реагуючи на зауваги частини колег, привідкрию завісу над моїм методологічним варштатом. Першорядне в ньому значення має факт, що протягом останніх років так дев’яти у пошуках пояснень, яким чином вдалося не просто фізично вижити, а й зберегти здоровий глузд тим українцям, які пережили Аушвіц (і при цьому вочевидь не вірячи у різного роду та напряму ідеологічні пояснення), я набрела на теорію психологічної травми та її подолання. Особливо цінним був той факт, що частково довелося читати авторів, які самі мали за плечима досвід концтабору чи подібне – як, наприклад, Бруно Беттельгейм. Через якийсь час мимо своєї волі упритомнила собі, що основна частина співвітчизників, незалежно від рівня освіти, соціального статусу, особистих здібностей і так далі, по суті, більшою чи меншою мірою відтворює описані у тих текстах патерни. Особливо яскраво це стало помітно під час пріснопам’ятних виборів 2019 року та під час вторгнення – бо, вочевидь, обидві події були перетикані відсилками до історії, а вторгнення загалом стало одним великим тригером попередніх нещасть.
Після всього викладеного вище час перейти до суті. Отож, на перший погляд, маємо справу з цілком різними явищами, які проте активізуються, і то в підкреслено емоційній формі, вистачить статися чомусь достатньо значному для громади поза вузьким фаховим колом, що має пряме відношення до проблем національної пам’яті, ідентичності та «порахунків з минулим», щоб у цей термін не вкладати. Це відбувається регулярно, і, мабуть, чимало читачів пригадають приклади з попереднього десятиліття, від дискусій навколо декомунізації починаючи.
Частина наполягає на співучасті українців у злочинах імперій, передусім їхніх тоталітарних версій в постаті Третього рейху чи СССР. Яскравими прикладами такого підходу є дискусії навколо співпраці українського визвольного руху з Третім рейхом або ж теза про присутність українців та їхню участь у, наприклад, імперських війнах СССР – Афганістан є класичним випадком таких колізій. З цього, на їхню думку, цілком логічно випливає обов’язок визнати частину власної провини та, відповідно, каяття. Ця парадигма асоціюється з лівим ідеологічним середовищем, зокрема з прихильниками лівого лібералізму. Не обговорюватиму тут, наскільки виправдано особисто вважаю, що ні – і це доволі чіткий випадок повторюваної випадкової кореляції.
Інший погляд на проблему пропонує прийняти на себе імперський спадок, акцентуючи не на темі провини чи відповідальності, а на тому, що українці «будували імперію». Як приклад зазвичай наводяться високопоставлені урядовці Російської імперії з числа «козачих синів» або ж «дніпропетровський клан» часів Брежнєва. Прихильники цього погляду умудряються цілком випхати в сліпу зону та виіншувати, наприклад, як те, що граф Безбородько був співархітектором, зокрема, анексії Кримського ханства та поділів Польщі, так і факт, що саме часи панування «дніпропетровського клану» стали апогеєм русифікації в підсовєтській Україні, і спадок саме цих часів ми відхаркуємо досі. Одначе у цій парадигмі переважує, вочевидь, можливість бодай символічно долучитися до блиску імперії і таким чином компенсувати комплекс меншовартості, насаджений нею ж.
Ще інша частина громади акцентує на так званому «валенродизмі» в його побутовій формі – на кшталт «он у того партійного святкували свята» або у версії лобізму «завдяки їм Україна отримала те і те».
Сумішшю обох останніх підходів виглядає «габсбурзький міт», який все ще дотліває на Галичині й об’єднує в собі і тему причетності до блиску імперії – починаючи від легенди про Юрія Кульчицького, який урятував Відень, до теми «валенродизму», апелюючи до всього, що вдалося отримати від імперії начеб взамін за лояльність.
Тим паче, що і представники умовних «правих», від яких потерпіла, принаймні цього разу, пані Дарія, аж ніяк не вільні від усього цього. Хоч на перший погляд їхній варіант виглядає зовсім інакше – вони апелюють не до провини чи до відповідальності, а навпаки до національної честі й гідності та не витісняють у сліпу зону постать борців.
Одначе не все так просто. Справді, попри очевидні різниці у конкретних виявах і постулатах, якщо придивитися до них усіх суто як до явищ зі своєю структурою, виявляться спільні реперні точки, які відрізняються конкретними виявами.
Передусім, що цікаво, практично у всіх випадках основним аргументом, з якого все починається, виступає апеляція до суб’єктності загалом, потреба її повернення на противагу погляду на себе як виключно на жертву. Цей погляд і справді характеризується винятковою дозою мартирологічності й емоційності, фактично на грані істерики, патерном «обложеної фортеці», у радикальній формі якого екзистенційними ворогами і заклятими імперцями постають практично всі сусіди та національні меншини. Тож не дивно, що він уже стоїть поперек горла всім, хто хоч трохи здатний мислити. От тільки суб’єктність пропонується осягати різними способами. З одного боку бачимо пропозиції взяти на себе частину провини імперії, з іншого – частину її досягнень, ще з іншого – примиритися з фактом її існування в нашому досвіді, а «праві» пропонують знищити абсолютно все, бодай трохи пов’язане з імперією.
І тут стає видимою специфічна звужена перспектива, яка включає тільки власну спільноту та імперію, так би мовити, «сферичні у вакуумі». А в центрі цієї перспективи завжди залишається імперія. Поведінка українців визначається власне відносно імперії – вони служать, беруть участь, співпричетні, співпрацюють, вимушено тримають дулю в кишені, протистоять, борються, і саме від конкретної позиції визначається їхня додатна чи від’ємна вартість у конкретній парадигмі.
Основним недоліком цієї парадигми є факт витіснення в її межах інших ролей та іпостасей, можливих у ситуації перебування спільноти під імперським гнобленням. А це прямо веде до потрапляння у «сліпу зону» – зокрема добровільних чи недобровільних колаборантів, спостерігачів та, зрештою, просто тих, хто просто опинився в тій системі й намагався вижити.
Чи не єдиним винятком є фігура борця, під яким розуміємо ту частину спільноти, яка прийняла рішення протистояти імперії шляхом підпільної чи збройної боротьби. З боку умовних прихильників провини акцентують здебільшого на морально чи правничо суперечливих рішеннях чи діях підпілля, факт яких вимагає визнати провину, при цьому доволі часто ігнорується або недооцінюється факт, що підпільники та вояки діяли у принципово інших умовах, ніж ті, в яких ми зараз їх оцінюємо. Але не краще, попри видиме возвеличення, і зі сторони їхніх опонентів. Бо часто-густо за потоками величань виявляється, що там, по суті, нема бачення конкретної людини і, знов-таки, контексту її рішень. Відповідно, обидві позиції справляють враження специфічного іншування, реального відсторонення постатей борців – просто з різних точок зору.
Причому прикметно, що переважно говорять про категорію провини чи відповідальності відносно інших спільнот, переважно таких же гноблених імперією. Як наслідок, ми активно обговорюємо, наприклад, питання ставлення ОУН до євреїв та участі й відповідальності УПА у контексті етнічного протистояння з поляками або ж участь підсовєтських українців у імперських практиках відносно інших неросійських, а то й неслов’янських народів. І, знов-таки, з діаметрально різних позицій: з одного боку йдеться про категоричну провину українських суб’єктів дії, з іншого – про варіант «ми не мали іншого виходу, як опиратися на сильнішу на той час імперію», ще з іншого – безособове «такі були часи». А добрівши до останньої позиції, можна почути довгий перелік гріхів перед українцями представників того чи іншого народу з підтекстом «а на що ж розраховували». Причому цікаво, що у випадку, коли хтось із сучасників бере на себе суб’єктну роль, йому тут же прилітає з обох сторін за тією ж вище описаною логікою.
Позаяк дійшло до факту суб’єктних дій, які передбачають і відповідальність, то доречним буде зафіксувати також, що саме тема відповідальності й провини є last, but not least і, ймовірно, однією з найгарячіших реперних точок, на ґрунті якої переважно доходить до взаємних звинувачень замалим не в запроданстві. Як мінімум, у продажності на користь чи то Заходу, чи то Росії, чи то ще кого. Це при тому, що якщо подивитися на цю категорію з точки зору, наприклад, Ясперса, то стає зрозуміло, що максимум, про що можна говорити, – це про варіант метафізичної провини, та ще й, на відміну від випадку нацизму, з численними застереженнями. А галасу – начеб нас за кожним разом тягнуть в якості покарання на гільйотину.
І прецікавий факт, що у процесі часом аж надто жвавих дискусій про відповідальність і провину зазвичай досить рідко і мало виразно звучить очевидна річ: що саме імперія (у нашому випадку – переважно російська) створила ситуацію, при якій українці були змушені вибирати modus operandi з точки зору «зберегтися і вижити» - а в цих умовах часто було не до інших, й одночасно ці ж інші були змушені робити те саме. В цих умовах взаємної колоніальної конкуренції неодноразово бувало так, що поневолені народи справді ставали «руками» імперії проти інших поневолених народів.
Очевидний парадокс – у дискусіях про імперію і наш невидимий спадок від неї сама імперія, по суті, відіграє роль «великого неприсутнього». Спір іде навколо «нашої» провини чи відповідальності, навколо «наших» дій чи дій «іншого», чия позиція дуже подібна на нашу, навколо «наших» відносин з «іншими» в умовах тиску імперії, навколо дієвців «наших» та «іншого», – але власне факти імперської присутності звучать, у кращому разі, як ствердження очевидного, від чого належить чимшвидше перейти до справ важливіших.
Видається, що на цьому етапі належить упритомнити надзвичайно важливу річ – протягом ХХ століття наше життя з імперією включало досвід тоталітаризму й геноциду. Внаслідок того, що імперія на той час існувала в тоталітарній формі, йшлося про деформації колоніальні і тоталітарні водночас, при цьому до імперських тоталітарних практик належав геноцид – а це творить ще одну, винятково складну і глибоку грань проблеми. До того, на практиці всі три іпостасі вкрай складно розділити з чітким вказуванням: тут у нас імперія, тут тоталітаризм, а ось це вже слід геноциду.
Одначе певна принципова посутня різниця все ж існує, попри подібність механізмів і проявів, настільки явно, що інколи один і той же прояв реально паралельно описати водночас через термінологію колоніальної, тоталітарної та геноцидної парадигми. Виділяє тоталітаризм з-поміж інших імперських чи/і авторитарних устроїв його прагнення змінити людську природу і структуру суспільства відповідно до ідеологічних установок, котрі, своєю чергою, спираються на певну теоретичну структуру, якій у даній системі відводять роль науково обґрунтованих підстав. Аби змінити і перебудувати, вочевидь, потрібно усунути існуюче – а це означає постійне системне екстремальне насильство над людьми просто тому, що вони є такими, якими є. Іншими словами, геноцид неодмінно входить в інструментарій тоталітаризму.
Усе це разом у підсумку занурює спільноту, яка має водночас тоталітарний та геноцидний досвід, у ситуацію, коли дослівно падають всі опори, а людина позбавлена здатності якось цьому протидіяти. При цьому паралельно особисто їй цілком може загрожувати смерть. Усе це разом формує екзистенційну травму – тобто ситуацію глибокої деформації через екстремальну загрозу самому буттю. Якщо у таких умовах доводиться жити кільком поколінням (що відбулося в нашому випадку), то не лише формується специфічний світоглядний та поведінковий комплекс, а й закріплюється підсвідоме переконання у нестійкості будь-яких моральних установок та й загалом марності будь-чого, крім, власне, постаті імперського тоталітарного геноцидника.
Таким геноцидником у нашому випадку була тоталітарна імперія. Власне завдяки тоталітарному характеру і досвіду геноциду більш-менш стандартний набір колоніальних деформацій доповнився й поглибився ознаками, які дослідники такого яскравого елементу тоталітарної держави, як концтабір, асоціюють з досвідом екстремального насильства, що загрожує існуванню, як норми і які в чистому та явному вигляді спостерігаються у тих, хто пережив досвід концтабірного ув’язнення. Це зависання в загроженому стані; асоціація з насильником, яка передбачає не просто копіювання насильника зовні, як це є в випадку імперського гноблення, а фактичне перейняття його способу мислення й ідентичості; критичне звуження горизонту планування та контексту; гостре відчуття себе та всього, пов’язаного з собою, як нікчемного і ні до чого не придатного; травматичне перенесення, тобто наділення героїчними, фактично надлюдськими рисами того, хто відносно успішно ставить чоло насильнику; оцінка всього передусім з позиції можливої загрози виживанню; розщеплена свідомість у формі того ж таки відомого з СССР «двоємислія»; страх не те що опору, а й загалом суб’єктності й так далі. Список неповний – утім, для потреб цього тексту достатній.
Найголовніше, що в контексті цих рис усі парадокси варіантів нашого позиціонування у розмовах про імперію стають страхітливо зрозумілими. Стає зрозуміло, чому в центрі звуженої перспективи незмінно опиняється імперія – бо саме вона була основним джерелом загрози, включно до загрози загинути, отож потребувала особливої уваги. Також стає зрозуміло, чому імперія «кудись» пропадає у темі провини – бо ж як можна у чомусь звинуватити того, від кого залежить життя твоє і твоїх дітей? Стає зрозумілою сама собою звуженість перспективи – найімовірніше, так спрацьовує тригер від факту присутності імперії, бодай умоглядної та уявної, тут же концентруючи на загрозі №1. Також пояснюється специфічне іншування умовних борців – усі бояться, що через причетність до свідомої суб’єктної дії, тим паче спрямованої проти тої ж імперії, повториться вже колись пережитий жах. Просто одні вибирають сепарацію від умовних героїв через акцентування на їхніх злочинах чи просто неоднозначних діях, а інші – через їхнє фактичне знелюднення шляхом глорифікації, що виглядає одним із варіантів травматичного перенесення. Адже в ситуації відновленої незалежності й успішного спротиву ворогові умовні борці виглядають визволителями – отже, в логіці жертви геноциду, породжують суміш захоплення і бажання відсторонитися. Причому обидві сторони ще й взаємно звинувачують одна одну, відповідно, в наслідуванні імперії, якщо йдеться про потенційні злочини, чи в глорифікації.
А розмови про провину в таких ситуаціях – вони про наш спільний підсвідомий страх, що ми знову щось робимо не так, і тепер нас неодмінно покарають, вкотре спробувавши нас вбити, причому так, щоб ми вже не віджили. Фактично дискусія про провину, якщо можна так назвати, – це конкуренція двох варіантів уникання цієї самої провини. З одного боку, її прийняття в уявній парадигмі пережитого геноциду включає виконання бажання насильника і дозволяє розраховувати на те, що цього разу вдасться уціліти. З іншого боку, вперте заперечування і відкидання бодай метафізичної, за Ясперсом, відповідальності – це не що інше, як прояв страху, що момент визнання стане початком кінця, тепер уже остаточного.
Власне кажучи, кожен згаданий прояв вартий окремого тексту. Глибина і повторюваність у поколіннях тоталітарного досвіду, підкріплена систематичним насиллям, у який нас майже на століття занурила імперія, забезпечила складність виходу з нього і підкріплює несвідому реплікацію специфічного комплексу ще довго після усунення загрози. Зокрема, вона ж таки штовхає нас на специфічний тип травматичного перенесення – коли після падіння СССР ми дружно перенесли на колективний Захід дві основні, хоч і не єдині, схеми травматичного перенесення – без будь-якої цього самого Заходу участі.
Перша з них передбачає наслідування за логікою «якщо вони, такі сильні та могутні, змогли здолати нашого ката, нам слід вчитися в них». У цій моделі центральну роль грає підсвідома засвоєна звичка демонструвати подібність до сильного, щоб як мінімум не втрапити під колеса, як максимум – здобути преференції. Зрештою, це чи не найпоширеніша модель виживання під імперським тоталітарним тиском. І тут грає роль той конкретний факт, що наша звичка мімікрувати в рамках асоціації з насильником потрапила, зокрема, на етап каяття імперій перед колишніми колоніями. Цілком справедливе і закономірне – але в нашій ситуації позбавлене ширшого контексту. Парадоксальним чином таке переймання дало ефект підсилення імперської пихи. Бо ж виходить, що поневолені нації, зокрема українці, самі винні, а імперії ніби і ні при чім. Включається розмиття вини – і знов-таки збереження домінації імперій. Просто раніше вони були найсильніші військово, а тепер найсильніші морально – бо каються, а поневолені не хочуть. Причому прикметно, що зауважив це представник одної з тих імперій, яка прощалася зі своїм імперством чи не найболісніше – а саме, француз Паскаль Брюкнер.
І тут хотілося б нагадати, що під час попередніх Визвольних змагань Європа не лише мовчала, а й цілком собі співпрацювала з нашими катами – то блокуючи ліки від тифу, як Франція у 1919-му, то встановлюючи дипломатичні відносини з СССР, як США у 1933 році. Але це не входить у список того, за що слід каятися.
Інша ж модель такого травматичного перенесення, демонстровану умовними правими - апеляція до іншого образу Заходу, а, власне, такого, який видається придатним для дійсного силового поборення «своєї» імперії. У цій моделі важливішою є здатність силовим методом таки добити імперію, яка несе екзистенційну загрозу для того, щоб зберегти власну ідентичність. Власне, з останнього виводиться знайоме багатьом з дослідників правих рухів та їхніх прихильників намагання триматися традиції замалим не в тій формі як це було прийнято «до совєтів» і дошукуватися напівлегендарних коренів українства. З іншого боку, тут можна добачити й еволюцію старого доброго прийому шукати собі союзника проти «своєї» імперії в особі іншої. Проблема виникає на рівні конкретних зразків, які можна наслідкувати - а це або класичні імперії з усіма їх темними сторонами, або тема тактичної співпраці з Третім Рейхом, а коли доходить до теми збереження і плекання традиції, то часто-густо, за браком розуміння, як працює і трансформується традиція, як така, а також «застрягання» у певній формі, як зворотній бік «застрягання» в травмі, буває, що небезпечно черкають об російський таки ж «домострой».
Відповідно, копіюють вони не сучасний ліберальний Захід, а радше той, який видається «придатним» до протистояння з Росією у її тоталітарній редакції. А це передбачає звернення до імперій у їхній «класичній» формі проектора сили і безпардонного домінатора, а також принципове заперечування власної відповідальності та нарікання на «м’якотілість» Заходу. Хоча, такий підхід має суттєві побічні ефекти на кшталт несвідомого копіювання ставлення «класичних» імперій до національних меншин.
Час від часу все це сплетіння починає нагадувати жарт «у щасливих стосунках головне – знайти партнера, чий психічний розлад компліментарний з твоїм». За цим принципом відносини лівих лібералів з колективним Заходом, без сумніву, є щасливі. Як і відносини окремих «правих» груп з умовними класичними імперіями. Враження інколи таке, що одні копіюють імперію в її каятті, інші ж прагнули б її скопіювати в її злочинах.
Що ж до бажаючих долучитися до імперії через причетність до її парадної форми, то їхню інерцію «будівництва імперії» дуже непогано підживлює бажання реваншу, яке насправді ніколи нікуди не дівається. Тільки цього разу воно перейшло у форму «ми вам усе зробили, без нас ви б у болотах сиділи, а тепер невдячні». Утім, ця схема працює для Центральної та Східної України і то не завжди. Для Західної України та прозахідної частини наддніпрянської публіки на поміч приходять практично всі історичні кейси співпраці України з європейськими країнами, об’єднані під дашком «Україна завжди була частиною Європи». У список входить все, що тільки можна, від Анни Ярославни починаючи через тему «передмур’я християнства» у особі козаків і участю українців у протистоянні комунізму закінчуючи. Як і в інших випадках, фактографія цілком релевантна реальному досвіду, от тільки при підключенні контексту різко починаються суто логічні проблеми. Галичани у цьому випадку час від часу гальванізують габсбурзький міф, як доказ власної «європейськості» і часами доходить, наприклад, до символічного відзначення по інтернетах уродин найяснішого цісаря (цікаво, чи згадують про цю дату самі австрійці? Маю поважні сумніви.)
Усі перелічені феномени потребують вдумливого аналізу. І чи не єдиним, що може радикально пришвидшити процес, є досвід силової, фізичної, явно намацальної перемоги над насильником або тим, хто претендує на його роль.
З цієї точки зору вельми прикметний час, коли вибухають дискусії про колоніальний спадок і що нам з ним робити. А вибухають вони в ситуації, коли за нами – досвід проживання силової домінації над нашим агресором і винуватцем більшості наших історичних нещасть і трагедій. Це до болю нагадує заувагу Франца Фаннона про те, що обов’язковим елементом позбування колоніальної деформації є момент перемоги над колонізатором. У випадку тоталітаризму, надто за наявності геноцидного досвіду, все ще глибше – йдеться про символічне відновлення ладу в сенсі осмисленого порядку, базованого на універсальних етичних нормах через покарання за злочин, нехай навіть злочин і покарання розтягнуті в часі. Але навіть це не здатне зцілити одномоментно – і доказом є власне кількість симптоматичних коментарів зусібіч при обговоренні такої важливої проблеми, як наша причетність до дій нашого ж таки ката.
І саме в цих хитросплетіннях ховається коріння багатьох суспільних дискусій та поділів. Зокрема прикметний факт, що чимало «прозахідних» ліберальних представників суспільства важко сприймали декомунізацію. А все тому, що з точки зору описаного парадоксу декомунізація була виступом не лише проти совєтської і постсовєтської парадигми – вона ще й була відкритим викликом західній моделі з її униканням гострих моральних дилем і потреби приймати рішення у їхньому контексті.
Підсумок напрошується доволі сумний – насправді переважній більшості з нас усіх ідеться не про політичні чи світоглядні переконання, не про Захід і західні цінності, не про лібералізм чи радикалізм. Більшості з нас на підсвідомому рівні досі йдеться про відносини з уже покійною тоталітарною імперією. А коли в цьому дуеті з’являються представники інших народів, то починають виглядати на світ Божий сублімація ресентименту і варіанти травматичного перенесення. Одначе є й добрі новини – а саме сам факт, що ми говоримо про ці аспекти, є симптомом долання всього вищеописаного. Інша річ, що через розміри і складність теми перед нами довгий шлях.
02.05.2026