Я ще нічого не вмію, нічого не знаю. Я відлучений від грудей, мами нема. Мені минув рік, і я мало що пам'ятаю. Але я у нього на руках, тому мені добре. Ми вертаємося звідкись до своєї хатки. Це я розумію. Світять зорі, скрипить сніг, холодно в лице, я вже спав, але у леті між землею і небом, у чорному світі, підсвіченому відблисками зір від чогось білого, я відкриваю очі. І бачу все це у цілості. Бачу ще й лице, яке притулилося до моєї голови.
З того моменту були завжди ми. Я був ми. Він був ми.
Ми сидимо на маленькій лавочці перед відкритою піччю. Підкидаємо поліна, дивимося на вогонь, який обгортає білі площини шматків бука, рветься кудись у кут, там де нижній отвір комина. Засинаємо на дерев'яному конику, співаємо «засвистали козаченьки». Поливаємо кущі помідорів, які тут не можуть достигнути до кінця. Беремо відра і йдемо до криниці. Не стоїмо близько від корби, що розкручується, заки відро не вдариться об далеку воду. Пробуємо рукою ланц, чи криничний дідо вже налив води. Несемо відра до хати. Рвемо на галявинах кмин, його стебла такі тверді і гострі, що трохи ріжуть наші руки. Дивимося на яструба у синьому осінньому небі, пильнуємо курчат. Їмо кусники чорного хліба, бо то наш фундамент, а вже тоді – булку з сливовим повидлом або бабцин пляцок з яблуками, румбарбаром чи сливками. Йдемо до близького лісу стежечкою, де видніються дві нори гадюк. Уважаємо, щоб не потурбувати і самим не наразитися на небезпеку. Гостримо каменем косу, підкошуючи у саді, де не можна товктися, заки ще не скошено. Насвистуємо різні мелодії, забираючи одне в одного пальцями з уст свист на якомусь місці, звідки маємо продовжити свій. Їдемо санками до лісу по ялинове галуззя, яким треба накрити рожі і часник. Їдемо санками до прірви, з якої треба витягнути добрий камінь, щоби притиснути у бочці пошатковану на зиму капусту. Рвемо біб, варимо його, відціджуємо, сідаємо на лавочці під сливками і вишнями, мочаємо біб у сіль, дивимося на червоний захід сонця над Ґорґанами, завтра має, отже, бути вітер. Підставляємо цебра під ринви, набираючи дощівки для купелі і поливання городу. Злазимо у муровану пивницю, розкладаємо на полицях пляшки і бутлі з молодим порічковим вином. Пришиваємо червоний козацький шлик до дитячої шапочки, витесуємо дерев'яну шабельку, з патика майструємо справжнього вороного коня, їдемо до калинових хащів, розтискаємо грона на оголеному до пояса тілі, бо то кров наша у боях пролита, співаємо бабці «їхав козак за Дунай, казав дівчині прощай, як не згину, то вернуся через три літа…» Розстеляємо бабці ліжко у напаленому покої, вкладаємо під перину грілку, дякуємо бабці за прожитий разом день і цілуємо на добраніч руку. Сиділи на ґанку і дивилися на страшні зливи, які заливали усю землю. І так усе – що не рух, то ми, що не слівце, то ми, що лиш бачиш – теж ми.
То був дзядзьо Михась. Франціск питається – а що ж у вас свого, як не від Бога? Я запитую себе – що ж у мене мого, як не від нас, від дзядзя? Коли опускаюся у криницю пам'яті найглибше, то намацую передовсім оте ми. Я опускаюся, а він – каміння криничного муру, чиста студена вода внизу, цембриня, вал, корба, ланц, мох на мокрому камінні і обрізки неба над печерою, прикритою рухливим галуззям високої липи.
З роками конфігурація Ми змінювалася. Ми старіли разом. Він значно випереджував. Я ще навіть не розумів, що старію. Ми голилися небезпечною, безпечною і електричною бритвами. Ми ходили під руку довколо хати. Ми дихали за допомогою кисневих подушок. Ми натиралися всілякими мазями зверху випуклих напнутих ребер. Кололи між ребра новокаїн. Накручували механічний годинник, який все стояв на саморобній поличці над ліжком. Робили записи у щоденнику, початому у 1956 році, треба було не пропустити нічого найважливішого – погода, урожай, сіно, обміняне на молоко, приїзди і від'їзди усіх, хто ступав на борт його хатки. Через тих Ми я писав у питальниках найкрасивіших однокласниць, що моїм улюбленим містом світу є Делятин (а не Париж, Лондон і Венеція, як було модно писати в ті часи, коли ніхто з нас не міг бути в жодному з тих міст), а улюбленим напоєм – не чінзано, а квасне молоко. І ніколи не міг позбутися слів і висловів із гуцульського Підгірря.
Коли дзядзьо помер, мені було п'ятнадцять років. Я дуже плакав, що вважалося ненормальним. Та коли буття – це Ми, то я знав, що оплакую. З того плачу народилося щось інше. Теж ми, але інакше. Нарешті я уклав собі в голові його історію, яка була перед тим, як з'явився я. І ця історія раптом стала моєю. Я міг її прожити, я міг її відчути, зміг уявити.
Ми ж були настільки зрощені, що, пам'ятаючи себе, я почав згадувати те, що не міг би пам'ятати.
Я проживав разом з Михайлом Флисом, а так насправді називався дзядзьо, усі недоступні власному знанню десятиліття. Я собою бачив дивовижні речі.
Його тата Юрка Флиса із прийшлих тирольців. Його маму, гуцулку з Устерік на двох Черемошах. Великий шмат землі над містом з ратушем, під лісом без краю. На городах Юрка Флиса відбуваються перші українські віча, про це пише львівська газета «Діло». Під хатою будують колію у гори. Італійці приходять по воду. Велика війна, під лісом мережа окопів і шанців, Брусилов наступає, городи завалені гільзами від карабінів і скорострілів. Михайло співає і грає у театрі «Просвіти». Працює на колії. Будує власноруч свою хату. Полюбив містову польку, мають маленьку донечку. Потому совіти і нищення свідомих українських активістів. Потому німці і нищення свідомих українських активістів, поляків, а передовсім жидів, яких тут так багато, – приятелів і сусідів. Йому вже сорок один рік, коли зважується записатися у добровольчу дивізію Галичина. Заради того, щоби захистити від можливих неприємностей сім'ю, заради того, щоби не прийшли большевики. Вишкіл, зброя у руках. Влітку 1944 дивізія розгромлена під Бродами. Михайло виходить з оточення, не знаходячи своїх. Міняє добрий німецький одяг на селянські штани і сорочку. Йде між війною додому. І натрапляє на радянську мобілізацію. Йому вдається обдурити контррозвідку, але все надто непевно. Казахстан, трудові батальйони. Гаряче вугілля голими руками. Кінець війни, непевне повернення додому. Переховування у горах, зустрічі зі сім'єю. Але хтось доносить – був, мовляв, з німцями. І тоді знову вагони, тюрми, Сибір, поселення, тяжкі роботи, обмеження у листуванні. Через ігри цензорів дружина не може нічого про нього довідатися. Вона пише листи, він пише листи, а їх не пускають. Зневірена жінка з малою дитиною користається останньою нагодою виїзду поляків до Польщі.
І от там у Читі фактично почалися ми. Михайло Флис зустрівся з Софією Прохасько. Вдовою, яка була на спецпоселенні зі своїм сином-підлітком, моїм татом. Вони полюбилися, мій тато погодився на Михайла. В кінці п'ятдесятих Флис привіз нову сім'ю до свого Делятина. Через десять років появився я. Ще за рік з'явилися ми остаточно. Він якраз лишав курити, все мав у кишені горстку сушениць. А я вчився говорити: дзядзю, дай сливочку..
І те ми ширшає з кожним, хто запізнав щастя на Флисовій горі у Делятині.
30.04.2026