Наші дрони атакують Перм, столицю Пермського краю. Історичні землі фіно-угорського народу, самоназва якого ніби взята з роману темного фентезі – "комі-морт". Хоча в Росії їх називають просто і "сермяжно" – пермяками. Відстань до Пермі по прямій майже 2000 кілометрів. Може, трохи більше, бо бойовий дрон не летить навпростець, він оминає позиції ворожих ППО, рухаючись до своєї мети – донести заряд, десятки кілограмів вибухівки, щоб уразити чергову больову точку російської нафто-газової індустрії. А залізницею чи автошляхами виходить майже 2500. Саме таку відстань довелося долати тисячам пермяків, яких везли в 1952 році за наказом Сталіна розвивати для потреб совецької імперії видобуток вугілля в степах українського Донбасу. Переселення відбувалося в рамках державної програми, так званого "Оргнабору". В Кремлі обрали пермяків, бо вважалося, що цей уральський нарід є звиклий до тяжкої праці і витривалий. А тому якнайкраще пасуватиме до будівництва шахт і подальшої праці там гірняками. Охочих, очевидно, було недостатньо, тому велику частину переселенців складали "зеки", люди, які відбували в місцевих "колоніях" – трудових таборах – термін покарання. Глупий каламбур, але в'язні "колоній" в певному сенсі насправді стали колонізаторами. Українських земель. Їм дарували дострокове звільнення в обмін на тяжку працю в донецькому степу. Я би на їхньому місці погодився. І вони, напевно, теж. Тут вони заклали місто, яке згодом – оцініть іронію окупантів! – назвали Українськ, чи, як казали місцеві, Укрáїнськ. Цю історію про пермських "зеків" – засновників міста розповів мені один з керівників міліції міста Українськ (так, тоді це ще була міліція). "Більшість з нас – діти цих пермяків", – сказав він мені, знизуючи плечима. Ніби це мало пояснити мені неприємний інцидент з погрозами нашій знімальній групі від групи місцевих розбишак, швидше за все, наркоманів. Або просто пияків. Надворі був початок 2000-х, місто вимирало. Шахта, яку, за тою ж збоченою іронією, теж, як і місто, назвали "Україна", була закрита і затоплена. Оскільки ціле місто будували заради і навколо шахти, то й роботи в ньому не було. Вулиці вражали бур'янами, що проростали крізь асфальт, і тим, що вікна перших поверхів багатоквартирних "сталінок" і "хрущовок" суціль були закладені цеглою. "Господарі виїхали, а вікна б'ють – тому і заклали", – продовжував екскурсію містом мій гід товариш-міліціонер. Більшість з тих пермських переселенців не зберегли якусь специфічну уральську ідентичність і швидко асимілювалися, називаючи себе чи то росіянами, чи то українцями. Залишилися лише пельмені і шаньги (пиріжки). Наш візит до цього депресивного містечка був пов'язаний з тодішнім мером, молодим і підприємливим чоловіком, який намагався врятувати Українськ, закликаючи всіх охочих переселятися в порожні квартири, яких в місті було більше половини від всього житлового фонду. Тобто фактично роздаючи квартири задурно – приїжджай і живи. Сумніваюся, що юридично це була чиста оборудка, хоч більшість помешкань і не були приватизовані. Втім кількасот родин з різних областей України, навіть з Закарпаття, спокусилися пропозицією безкоштовного житла. Отже, можна напевно сказати, що це була своєрідна "реколонізація" чи навіть "реконкіста" міста, де, попри назву, етнічні українці офіційно складали менше половини населення. Потім якось тема, як це часто буває, зникла з поля зору національних медіа. І інтерес до долі Українська зник. Але мені дотепер цікаво, що стало з цими переселенцями з 2000-х? Чи знайшли вони спільну мову з місцевими, чи вдихнули життя в ті занедбані вулиці? А головне, що з ними зараз? Чи пережили вони жорстокі бої спекотного літа 2024-го року? Відколи місто захопили росіяни. Чи встигли виїхати заздалегідь і де вони зараз? В Україні? В Німеччині? Можливо, в Росії? Хоча їхати до Росії їм точно для цього не довелося. Вона прийшла до них сама, з обстрілами касетнимим боєприпасами "Смерчів" і "Торнадо". І сьогодні, коли краплі чорного від мазуту палаючих нафтових сховищ дощу падають на голови розгублених пермяків, десь далеко-далеко, де Уральські гори, де закінчується Європа навіть географічно, мені здається, ми маємо право вважати, що це справедливе і логічне продовження історії. Яку розпочав Сталін. Яку завершує Путін. Але вона все ще не завершена. І в цій ще не дописаній історії варто згадати, бодай одним абзацом, і історію міста Українська, мешканці якого, незалежно від походження, назавжди називатимуться так само, як і всі ми в цій країні. Українці.
29.04.2026