Бережани. Коротка історія церков

 

В сучасній науковій і популярній літературі поширена дата першої згадки про поселення Бережани – 1375 рік¹. Цим роком датована грамота володаря Руси князя Володислава Опольського для боярина Васька Тептуховича, якою він 9 грудня того року надав йому три поселення – Стрілиська, Микитинці та Гвіздець². Але Бережани в землі Снятинській згадуються лише в грамоті польського короля Володислава Яґайла, наданій 2 листопада 1416 року тому ж Васькові Тептуховичу серед інших 30 сіл в повітах Галицькому, Коломийському і Снятинському³. Тому невідомо, чи в цьому документі йшлося про місто Бережани, чи про якесь поселення на Снятинщині, нині неіснуюче.

 

Фактично перша документальна згадка про Бережани походить з люстрації королівщини Руського воєводства 1469 року. В ній сказано, що шляхетний Петро з Бережан сплатив відповідні податки⁴. Наступні відомості про поселення походять з податкових реєстрів XVI ст. У реєстрі 1510 року записано, що село повністю спалене волохами⁵, а в реєстрі 1512 року – село повністю зруйноване татарами⁶. Те саме повторено в реєстрі 1515 року – повністю спустошені та знищені татарами, звільнені від поборів⁷.

 

Та після цих погромів Бережани відновлювались. У 1530 році польський король Зиґмунд І Старий наділив свого дворянина Миколу Синявського (1489–1569) грамотою на дідичні його села в Львівській землі Бережани, Лапшин, Лісники і Бачів, причому дозволив село Бережани перетворити на місто з маґдебурзьким правом⁸. Давніше село Бережани належало руському дворянському роду Бережанських.

 

В податкових реєстрах 1532⁹ та 1540¹⁰ років відзначено, що місто Бережани розташоване на трьох ланах і має млин. А в реєстрі 1552 року в місті белзького воєводи Миколи Синявського (1542–1553) вперше відзначений бережанський священник¹¹, – ймовірно, з міської церкви Св. Трійці.

 

В 1560-х роках виникає Нове Місто зі своєю ринковою площею, а 1570-го відбувся поділ міста між синами Миколи Синявського Єронімом і Яном. В акті поділу зберігся найдавніший опис міста і список мешканців, серед яких згаданий бережанський священник¹².

 

Коротенький опис міста Бережан залишив у своєму щоденнику Мартин Ґруневеґ – німецький купець з Ґданська, який відвідав його 8 лютого 1586 року: «поїли в Бережанах, приблизно за 3 милі від Підгаєць. Місто також лежить у долині, має гарну лісисту місцевість, там гарний, добре збудований замок»¹³.

 

Ще одне розширення міста відбулося після 1584 року. Згідно з привілеєм, наданим 1584 року Ядвіґою з Тарлів Синявською, засновано при дорозі на Підгайці нове містечко, назване Адамів, пізніше – Адамівка¹⁴. І на Новому Місті, і на Адамівці наприкінці XVI ст. виникають свої церкви: на Новому Місті – церква Різдва Пр. Богородиці, на Адамівці – церква Св. Миколи, а на Містечку – давньому селі Бережани – церква Св. Юрія.

 

На жаль, не зберіглося відомостей про бережанські церкви і їх вигляд на початку XVII ст. Відомо, що у 13 грудня 1603 року мешканці Адамівки отримали пергаментну грамоту на заснування братства від львівського єпископа Ґедеона Балабана, підтверджену пізніше львівськими єпископами Єремією Тисаровським, Арсенієм Желіборським та Йосифом Шумлянським¹⁵. В міських актах під 1626 роком зазначено про намір збудувати нову муровану міську церкву Св. Трійці замість дерев’яної – з часу, коли Бережани були ще селом. В тому ж році мельничка записала на церкву, «якщо буде новобудуватись», 10 золотих¹⁶. Будова тягнулася впродовж декількох років, бо в 1634 Настя Стокалова записала на будову 20 золотих польських, а в 1637 р. Василь Нетіха – 100 золотих¹⁷. В тих же міських актах вперше згадана під 1626 роком і новоринська церква Різдва Пр. Богородиці¹⁸. Також в тих актах згадується 1631 року парох адамівський о. Андрій¹⁹.

 

Коротке повідомлення про дві міські церкви маємо в листі від 12 серпня 1649 року С. K. Кушевича про збаразьку облогу. В ньому йдеться, що «в суботу, тобто в останній день липня 1649 року, до міста Бережан несподівано вдерлися татари і козаки, де містяни, ставши у вулицях, почали відстрілюватись і кількох вбили. Церкви дві дощенту пограбували, а людей, що в них сховались, полонили. В католицькому костелі невелику шкоду вчинили»²⁰. У 1649 році в самих Бережанах число спалених домів склало понад 50, а 1650-го податки сплатили лише попи – 6 золотих²¹.

 

Серед осіб, що підписали 1671 року 30 вересня протест духовенства і мирян проти Єремії Свистельницького, який незаконно присвоїв собі титул львівського єпископа, тайно викравши з королівської канцелярії привілей на єпископство Йосифа Шумлянського, був бережанський парох о. Євстахій Кунцевич²².

 

Після закінчення воєнних дій мешканці відновили свої церкви. У 1670–1672 роках теренами Холмщини, Галичини та Поділля подорожував Ульріх фон Вердум, який залишив у своєму щоденнику описи місцевостей, які відвідував. Зокрема про Бережани він записав 1 грудня 1670 року: «В Бережанах є три папські костели – велика і добре збудована фара, костел Св. Миколая на найвищому в місті узгір’ї та замковий костел, всі три з каменю. Русини або греки мають чотири церкви – дві з каменю і дві з дерева. При ринку є гарний шпиталь, в якому відбуваються суди, бо, зрештою, немає в місті ратуші. Ринок – то великий четверик. Кожного понеділка відбуваються на нім торги. Інші будівлі і доми міста, за винятком кількох, всі дерев’яні. Мешкає тут коло 500 родин, поміж ними певно 100 жидівських. Міста того не спустошили, як всі довкола лежачі, татари і козаки. Укріплення і доблесть мешканців оборонили місто»²³. А другого січня 1671 року відзначив церкву на Адамівці: «З Бережан через східне передмістя, в якому руська церква, дальше через річку і довгу долину, вздовж схилу узвишшя, аж до села Посухів пів милі»²⁴.

 

В книзі реєстру катедратика Львівської православної єпархії за 1680–1686 роки відзначено Бережанське намісництво і бережанські церкви: «Отець намісник Св. Трійці, отець бережанський міський Різдва Пр. Богородиці, у 1684–1686 сплачував по 5 золотих катедратику, отець бережанський передміський Св. Миколи у 1684–1686 сплачував по 5 золотих катедратику, отець бережанський передміський Св. Юра у 1684–1686 сплачував по 5 золотих катедратику»²⁵.

 

В «Метриці єпископа Йосифа Шумлянського» відзначено висвячення священників до Бережан. В катедрі у Львові 1 березня 1691 року він висвятив до Бережан о. Івана за вікарія²⁶. А в катедрі в Крилосі 15 серпня 1695 року до Бережан о. Теодора дияконом²⁷. Останнім висвяченим єпископом Йосифом Шумлянським став о. Прокопій, висвячений в катедрі у Львові 5 травня 1701 року до церкви Св. Юрія²⁸. Там же в «Метриці» записаний і о. Григорій, висвячений до адамівської церкви Св. Миколи в церкві Успіння Пр. Богородиці у Львові 29 червня 1709 року перемиським єпископом Юрієм Винницьким²⁹.

 

В інвентарі Бережанського ключа, укладеному 31 березня 1698 року, відзначена мурована церква Св. Трійці на вулиці з ринку коло неї³⁰. На вулиці від брами Львівської – церква Новоринська зі школою руською та руським шпиталем³¹. А також названі три священники – о. Іван, намісник бережанський, о. Федір адамівський, о. Новоринський³². Тут чомусь відсутній священник Св. Юра. Але всі чотири священники і церкви відзначені в «Недатованому реєстрі духовенства церков і монастирів Львівської єпархії часів Йосифа Шумлянського»: «Намісництво бережанське. В Бережанах церкви: Св. Трійці, Різдва Пр. Богородиці, Св. мученика Юрія та на Адамівці Св. Миколи»³³.

 

Вісімнадцяте століття дає нам багато матеріялів про бережанські церкви. В першу чергу – два плани міста. Один – план фортифікацій та укріплень міста, укладений 1720 року³⁴, а інший – саксонського воєнного інженера й архітектора Йогана Максиміліана Ґеорґа фон Фюрстенгофа (Johann Georg Maximilian von Fürstenhoff) (1686–1753), на жаль, без дати, але з докладним прорисом планів сакральних споруд³⁵.

 

План Бережан 1720 року. 1. Церква Св. Трійці. 2. Церква Різдва Пр. Богородиці. 3. Церква Св. Юрія

 

План Бережан Йогана Максиміліана Ґеорґа фон Фюрстенгофа.

 

Правда, на обох не позначена церква Св. Миколи на Адамівці, бо доволі віддалена від міста. Окрім наших церков, позначені костели і вірменська церква. З цих карт видно, що мурована церква Св. Трійці стояла на північ від старої ринкової площі, була орієнтована по осі схід-захід і складалася з майже квадратової широкої нави, укріпленої від півдня контрфорсами, та вужчих гранчастого вівтаря та невеликого прямокутного бабинця. Новоринська церква Різдва Пр. Богородиці складалася з рівношироких нави і бабинця та вужчого гранчастого вівтаря. Церква Св. Юра на Містечку мала типове планування – ширша майже квадратова нава та вужчі прямокутні вівтар і бабинець.

 

В «Привілеї шевського цеху 1711 року» згадані дві міські церкви – Св. Трійці і Різдва Пр. Богородиці³⁶. У 1720 році парох церкви Св. Трійці і декан бережанський о. Василь Лаврович був учасником Замойського собору³⁷.

 

В першій третині XVIII ст. появляються перші, поки що скупі описи бережанських церков, зроблені під час генеральної візитації 1732–1733 років. З цієї візитації походить єдиний збережений опис міської церкви Св. Трійці, яка стояла в північному пряслі Ринку, на розі з вулицею Львівською: «Церква Св. Трійці віддавна мурована, ґонтами покрита, ліпшого покриття потребує, двері замикані, з ґратами, підлога кам’яна, ікон маєстат цілий старий, вівтар окремий не мальований, в якому реліквії св. Івана Хрестителя перебувають. Престіл мурований з обрусами і антимінсом належним… Цвинтар мурований, плитою покритий. Братство за консенсом єпископа Йосифа Шумлянського. Шпиталь без ґрунту…»³⁸. В той час міським парохом був о. Йосиф Липницький, декан бережанський, 1726 року за презентою Єлисавети Синявської, гетьманової великої коронної, в серпні того ж року львівським єпископом Атаназієм Шептицьким висвячений³⁹.

 

Іншу міську церкву на Новому Ринку візитатор описав теж дуже скупо: «Церква Різдва Пр. Богородиці здавна мурована, дах покриття потребує, підлога кам’яна, ікони старі в маєстаті, престіл мурований з антимінсом … дзвонів 4. Дзвіниця при церкві. Цвинтар опарканений. Братство за фундушем єпископа Йосифа Шумлянського. Шпиталь без ґрунту». Парохом цієї церкви в той час був о. Іван Лозинський за презентою дідичного пана єпископом о. Варлаамом, 1723 року ординований⁴⁰.

 

Згідно з оригінальними документами, 19 грудня 1740 року митрополит Атаназій Шептицький приєднав до парохії Різдва Пр. Богородиці монастир Лішнянський з ґрунтами, які йому належали⁴¹.

 

Про передміську церкву на Містечку Старому візитатор 1732–1733 років записав: «Церква з дерева в кістку тесаного, доброю структурою виставлена, підлога кам’яна, ікон цілий маєстат мірною роботою виставлений, вівтар роблений з каменя, вкритий, між корпоралами антимінс належний. … Дзвіниця на бабинці. Цвинтар опарканений. Братство за грамотою єпископа Арсенія Желиборського»⁴². Парохом в той час був о. Прокопій Федорович за презентою дідича Адама Миколи з Гранова Синявського, воєводи белзкого, висвячений львівським єпископом Йосифом Шумлянським 1701 року⁴³ і повторно ординований митрополитом всієї Руси Атаназієм Шептицьким.

 

Останню церкву на передмісті Адамівці візитатор описав: «Церква Св. Миколи з дерева смерекового доброю структурою виставлена, ґонтами побита, двері замчисті, підлога кам’яна, ікон цілий маєстат всередині виставлений, вівтар на стовпі дошками обкладений, добре покритий, антимінс між корпоралами належний. Дзвіниця в’язана, ґонтами покрита. Цвинтар добре опарканений. Братство за документом єпископа львівського Балабана є»⁴⁴. На тому передмісті парохом був о. Олександр Лазаревич за презентою дідича Адама Синявського єпископом львівським, а тепер Митрополитом Всієї Руси в Уневі ординований.

 

План укріплень Бережан капітана де Пірха 1755 року

 

В 1755 році план укріплень Бережан уклав комендант Бережанської фортеці в середині XVIII ст. капітан де Пірх⁴⁵. Окрім власне замку, його укріплень та міських укріплень, де Пірх позначив на карті міські храми, а також передміські церкви Св. Юра на Містечку та Св. Миколи на Адамівці. На копії карти 1898 року, виконаній Болеславом Дунін Вонсовичем, їх видно чіткіше⁴⁶. Руські церкви позначені на картах цифрою 5, а на копії Вонсовича дерев’яні передміські церкви – спеціяльним значком, ніби триверхою будівлею.

 

Новим на цих картах є розташування церкви Св. Трійці – в західному пряслі площі Ринок, в лінійній забудові. Пов’язане це з тим, що церква, описана в акті візитації 1732–1733 років, завалилася у 1748 році⁴⁷ через заволоження ґрунту і стін. Тоді коштом дідича князя Августа Олександра Чорторийського розпочалося будівництво на новому, більш відповідному, не вологому місці – в західному пряслі ринкової площі. Будівництво тягнулось довго і завершилося 1761 року коштом його доньки Ізабели (Єлисавети) Любомирської⁴⁸.

 

Копія Вонсовича 1898 року плану укріплень Бережан капітана де Пірха 1755 року

 

В березні 1760 року відвідав Бережани генеральний візитатор Львівської єпархії о. Микола Шадурський, який залишив досить докладний опис цієї нової церкви Св. Трійці: «Місто Бережани. Церква Пресвятої Трійці – ціла з фундаменту мурована і добре засклеплена, в формі костелу, з однією посередині банею з сиґнатуркою, ґонтами побита, з двома дверима – одними вхідними в бабинець, а другими з бабинця в наву, обоє подвійні дубові, добре окуті і на замки залізні замикані. Сама по собі простора і прекрасна. Тиньком знадвору і всередині гладко виправлена і побілена. Підлогу з цегли всередині укладену має. За дозволом шляхетних дідичів, з кам’яниці скарбової, з доданням відповідно до потреб матеріялу, на тому ж таки місці, в році 1749 гарно відбудована і того самого року 14 травня вельможним Яном Міхалом Цєшльовським, підкоморієм новгородським, а на той час комісаром маєтків Руських, у володіння місцевому вікарію віддана. При ній нема цвинтаря – через щільність прилягаючих ринкових будинків. Покійних ховають на цвинтарі, що не має довкола огородження, там де стара колись церква стояла, а тепер лише руїна стоїть. Дзвонів три помірних, четвертий великий над бабинцем завішені, на які там місце достатнє. В самій церкві вівтарів три. Перший великий в колонах сницерської нової роботи хінським покостом цілий мальований, в ньому ікона Пр. Трійці найпристойнішого малювання на полотні з другим над ним Богоявлення Господнього. Престіл мурований, трьома білими тувальнями покритий, між якими антимінс з реліквіями покійного львівського єпископа Атаназія Шептицького, наданий 1730 року, але рукою єпископа не підписаний. Ґрадус з великих тесів. Другий вівтар справа перед крилосом – сницерської роботи, просто мальований, в якому ікона Пресвятої Матері Скорботної на бляті дерев’яному і другим Непорочного Зачаття Пр. Богородиці на полотні мальованим, що засувається. Престіл на стовпах поставлений, трьома білими тувальнями покритий, між якими антимінс з реліквіями покійного львівського єпископа Атаназія Шептицького, наданий 1730 року, але також рукою єпископа не підписаний. Навпроти зліва вівтар подібної сницерської роботи і малювання з іконою Усічення голови св. Івана Хрестителя на полотні мальованим засуваним, за яким скринька одна дерев’яна, малярсько золочена, в ній друга, на три чверті вздовж, ціла срібна, з реліквією, зі слів, руки св. Івана Хрестителя, тобто з великогомілковою кісткою в золото оправленою, на якій напис грецькою мовою слово в слово «τυ τιμιυ προδρομυ καψι βαπτι τυ Ιοαννυ στϊ ζ π», що по русинськи значить "Сій Стїй Мощы Чтнаго Прдчи и Кртелѩ Їѡана лѣта з А", а на срібній скринці зверху "Сій Стїй Мощы Стаго Їѡана Кртелѩ и Пророка Великаго йже принесенни суть ѿ Цариграда". Престіл на стовпах поставлений, трьома білими тувальнями покритий, між якими антимінс з реліквіями покійного львівського єпископа Атаназія Шептицького, наданий 1724 року, але також рукою єпископа не підписаний. Ґрадус з каменя тесаного круглий. Жертовників два, один справа, а другий зліва від великого вівтаря при стіні фронтовій, над яким першим ікона Богородиці з виношуванням Ісуса на полотні, над другим – Бог Отець  на бляті дерев’яному. Обидва ті жертовники платами білими покриті. Тетрапод білими тонкими трьома обрусами, обшитими червоною вишивкою. В аркадах за великим ґрадусом дві старі ікони на бляхах дерев’яних – Богородиці і Спасителя. Хрестильниця дерев’яна. Казальниця старосвіцької роботи, невелика»⁴⁹.

 

Отже, нова церква Св. Трійці була збудована зі старої скарбової кам’яниці у формі костелу, з однією сиґнатуркою на гребені даху над навою, з добудовою бабинця і вівтаря, але все ще без іконостасу. Наву укріплювали з півночі і півдня потужні контрфорси. Акт візитації заперечує поширену в літературі думку про нову церкву, збудовану з вірменського складу, що давніше заперечив професор Алойзи Штайнер⁵⁰. Святинею церкви були мощі св. Івана Хрестителя, оправлені в золоту бляху і вкладені в срібну скриньку.

 

Парохом 1760 року був все ще той, що й у 1732 році, о. Йосиф Липницький, декан бережанський, висвячений 25 листопада 1726 року львівським єпископом Атаназієм Шептицьким по смерти попереднього пароха о. Василя Лазаревича за презентою Єлисавети Гелени Синявської, каштелянової краківської. При церкві діяли два братства. Одне – Старше за фундушем єпископа Йосифа Шумлянського, наданим року 1683 і підтвердженим єпископом Варлаамом Шептицьким 1719 року. Друге – Молодше за фундушем єпископа Атаназія Шептицького, року 1725 наданим. Школа для дяка розташовувалася на цвинтарі⁵¹.

 

Другу міську церкву – Новоринську, о. Микола Шадурський описав наступно: «Місто Бережани, церква на Новому Ринку Різдва Пр. Богородиці, ціла мурована з банею помірною над навою, в бабинці, над яким дзвонів помірних 4, не засклеплена, вверху над ним на зразок вежі виведеним, ґонтами ціла побита. Сама по собі досить обширна. Року 1647, як свідчить на тій же вежі від півдня виритий напис, збудована. Підлогу всередині з кам’яних квадрів добре укладених має. До неї в бабинці двоє дубових дверей на завісах залізних на замок внутрішній замиканих, одні від півдня, другі – від заходу. Перед бабинцем присінок з дубини до церкви прибудований, в якого верх також ґонтами побитий. Цвинтар від вулиці і сходу парканом, решта – плотом, обставлений. В церкві престіл пропорційний, трьома тонкими білими тувальнями покритий, під першим з яких антимінс з реліквіями покійного львівського єпископа Атаназія Шептицького, наданий 1723 року. На престолі велика ікона Коронації Пр. Богородиці на куртині полотняній. Жертовник зліва в розі в фрамузі стінній, дверцями подвійними прикриваний і на замочок внутрішній замиканими»⁵².

 

З опису виникає дуже цікавий образ будівлі. Вона складалася з нави, завершеної банею, вужчого вівтаря та вежі-дзвіниці над бабинцем. В пізніший час до бабинця прибудували присінок. В церкві був іконостас: «Деісус з апостолами, пророками і намісними іконами давньої сницерської роботи і малювання». Окрім того візитатор відзначив у наві справа на стіні ікону «Страшного суду», зліва – «Страсті Господні» на полотні намальовані, а в бабинці – справа і зліва дві ікони Пр. Богородиці на бляхах дерев’яних⁵³.

 

Парохом новоринським в цей час був о. Костянтин Димидякевич, за презентою Чорторийських, воєводів Руських, 15 жовтня 1734 року в Ґданьську даній, висвячений митрополитом Всієї Руси Атаназієм Шептицьким 8 березня 1735 року у Львові. Парохіян церква нараховувала 70 осіб. Школа, розташована на цвинтарі, була ново реставрована, в ній мешкав дяк і дітей науки християнської навчав. Братство діяло за фундушем єпископа Йосифа Шумлянського, даним на папері 7 липня 1672 року.

 

У 1762 році, після резиґнації старушка о. Костянтина Димидецького (Димідякевича), пароха з 1734 року, на посаду завідателя парохії презенту отримав о. Олександр Котович. Він же 3 червня 1762 року отримав опис ґрунтів парохії від Олександра Дашкевича, коменданта галицької генеральної комісії⁵⁴.

 

В повізитаційних постановах о. Микола Шадурський відзначив, що церква, виставлена 113 років тому, в мурах в багатьох місцях стала подаватися і навіть в склепіннях по боках зарисувалася, небезпечно грозячи заваленням. Тому парохіяни повинні поправити, відремонтувати і забезпечити⁵⁵.

 

Надзвичайно цікавий опис третьої бережанської церкви на Містечку: «Церква на Містечку бережанська Св. Юрія Мученика – на підвалинах дубових, ціла букова, в три верхи, ґонтами побита. Сама по собі пропорційна. Року 1798, як свідчить напис на одвірках, збудована, але невідомо ким благословлена. Підлогу всередині з плит кам’яних квадрів, добре укладених, має. З дверима дубовими, на замок залізний зсередини, ззовні на скобу і колодку замиканими. Коло неї цвинтар, від сходу плотом, решта дилями в стовпи запущеними обставлений. На цвинтарі від півночі – дзвіниця дубова, ґонтами також побита, на якій дзвонів помірних 5. В церкві – престіл в квадрат з тесаних каменів будований, трьома тонкими білими тувальнями покритий, під першим з яких антимінс з реліквіями покійного львівського єпископа Атаназія Шептицького, наданий 1723 року. На престолі ікона Розп’яття Спасителя на полотні мальована. Над вівтарем вгорі ікона Пр. Богородиці на полотні висить. Жертовник зліва в розі білим платом покритий, над яким ікона "Умивання ніг Христом апостолам" на бляті дерев’яному а над нею дві ікони Спасителя і Богородиці на одній куртині полотняній намальовані і з часом почорніли»⁵⁶.

 

Тут відразу треба зазначити, що о. Микола Шадурський записав дату будови 1798, що є абсурдом, бо візитував він церкву у березні 1760 року. Помилка викликана тим, що дата була написана кириличними буквами, які певно трохи стерлися, і тому буква Φ – 500 була сприйнята як Ѱ – 700. Сам опис церкви показав нам тридільну триверху будівлю. На відміну від опису 1732–1733 років, дзвіниця вже не містилася над бабинцем, а в міжчасі була збудована на цвинтарі нова дерев’яна церква.

 

Всередині теж містився «Деісус цілий з апостолами, пророками і намісними іконами, давньої сницерської роботи і малювання. На місці лівого крилосу при стіні стояв вівтар Воздвиження Чесного Хреста з іконою вгорі Богоявлення Господнього столярної роботи. Перед ним був престіл білими платами покритий. В бабинці висіла ікона Спасителя, а зліва – Богородиці, обидві на бляхах дерев’яних старосвітської роботи і малювання. Тетрапод вкривав брудний плат»⁵⁷.

 

Парохіян в Містечку нараховувалось 80 осіб. Школа містилася відразу при церкві на цвинтарі, в якій через нетактовну поведінку пароха Пліського ніхто не мешкав. Братство за фундушем єпископа Арсенія Желиборського, підтвердженим єпископом Йосифом Шумлянським, наданим 1660 року⁵⁸.

 

Декілька слів про тодішнього пароха о. Гаврила Пліського, за презентою Августа Чорторийського, воєводи і генерала земель Руських, даною 26 грудня 1751 року, і висвяченого теперішнім єпископом Львом Шептицьким. Це була дуже скандальна особа, яка вчиняла бійки аж до крові, виганяла людей з церкви, ув’язнювала, не давала причастя та робила інші недобрі речі, що підкреслив у своїх повізитаційних рекомендаціях о. Шадурський, вказуючи отцеві на необхідність висповідатись та спокутувати ці вчинки⁵⁹.  

 

Другою передміською церквою була церква Св. Миколи на передмісті Адамівка. Її опис у викладі о. Шадурського наступний: «Церква на Адамівці Св. Миколи Архиєпископа Міренського, на підвалинах дубових, ціла смерекова, з двома верхами над бабинцем і над навою з банею бляхою білою покритою. Сама в собі досить простора і пропорційна, ґонтами недавно покрита, підлогу з кам’яних квадрів добре укладених має. З дверима дубовими на замок залізний зсередини, ззовні на скобу і колодку, замиканими. Невідомо, якого року виставлена і ким поблагословлена. Коло неї цвинтар, від заходу дилями в стовпи запущеними, а решта плотом огороджена. На цвинтарі від півночі дзвіниця дубова, ґонтами також побита, на якій дзвонів помірних 6. В церкві – престіл пропорційний, трьома тонкими білими тувальнями покритий, під першим з яких антимінс з реліквіями покійного львівського єпископа Атаназія Шептицького, наданий 1723 року. На престолі вівтарик в колонах сницерсько різьблених, повністю мальований, в якому ікона Коронації Пр. Богородиці на бляті дерев’яному. Зліва від вівтаря в розі жертовник білим платом покритий, над яким ікони на блятах дерев’яних Св. Миколи, Пр. Богородиці та Св. Івана Золотоустого»⁶⁰.

 

В інтер’єрі церкви стояв «Деісус цілий з апостолами, пророками і намісними іконами, давньої сницерської роботи і малювання. При стіні, на місці лівого крилосу, стояв прекрасний вівтар Благовіщення Пр. Богородиці з колонами сницерсько різьбленими і пристойно мальованими. Перед ним був престіл білими обрусами покритий. Також справа при стіні був вівтар Св. Миколи сницерської роботи і гарно мальований. Перед ним престіл, трьома тувальнями покритий, між якими антимінс покійного єпископа Атаназія Шептицького, митрополита всієї Руси, 1730 року з реліквіями. Тетрапод фіранкою кримрасовою покритий. Хрестильниця біля дверей на свячену воду, дерев’яна»⁶¹.

 

Парохом в 1760 році був о. Григорій Рижевський, за презентою Августа Чорторийського, воєводи і генерала земель Руських, 26 листопада 1751 року в Синяві даній, висвячений тодішнім єпископом Львом Шептицьким 18 червня 1755 року в Крилосі. Парохіян на Адамівці 60 осіб. Братство за фундушем на пергаменті львівським єпископом Ґедеоном Балабаном 13 грудня 1603 року наданим і підтвердженим єпископами Єремією Тисаровським, Арсенієм Желіборським та Йосифом Шумлянським⁶².  

 

 

* * *

 

В 1772 році, за першим поділом Польщі, Бережани з Галичиною відійшли до Австрійської імперії. У 1779–1781 роках австрійською владою була укладена топографічна карта під керівництвом Фрідріха фон Міґа. На ній в Бережанах зображені ще всі чотири церкви. В примітках до карти топограф зазначив: «Mісто Бережани з передмістями Сенявка і Адамівка. Солідні будівлі: замок, збудований капітально. Він оточений земляним укріпленням з чотирма бастіонами. Мурованими є також: монастир капуцинів на пагорбі поблизу поселення, фара, три руські церкви і декілька міщанських будинків»⁶³. Число три для руських церков є помилкою,  до них приєднано вірменську церкву.

 

Бережани на карті Фрідріха фон Міґа, 1779–1783 років за mapire.eu

 

В ці ж роки австрійська влада розпочала адміністративну реформу Галичини. Спочатку у 1781 році декретом імператриці Марії-Терези Габсбург територія ділилася на округи, а ті – на дистрикти, зокрема Львівський округ ділився на перший Львівський дистриктовий уряд у Львові, другий – в Бережанах, третій – в Бродах⁶⁴. А в 1785 році імператор Йосиф ІІ розділив територію на 18 циркулів, серед яких і Бережанський⁶⁵.

 

Згідно з матеріялами Йосифинської метрики (1785–1788), місто складалося з двох частин. Традиційним центром був Старий ринок, при якому стояла церква Св. Трійці зі шкілкою, натомість у північній частині, недалеко від монастиря Бернардинів, існував Новий Ринок, який був осередком цієї частини міста. При ньому стояла церква «Новоринкова» зі школою, шпиталем і цвинтарем. На схід, по другій стороні ріки Золота Липа, існувало передмістя Хатки напівміського характеру. На захід на пагорбах розкинулося передмістя Містечко, а на південь вздовж ріки тягнулось передмістя Адамівка⁶⁶. Серед мешканців міста відзначені священники: церкви Св. Трійці – о. Іван Завалкевич, Різдва Пр. Богородиці – о. Олександр Котович та Св. Юрія – о. Теодор Горбай.

 

Власне за імператора Йосифа ІІ була проведена реорганізація церковної мережі. Менші чисельно парохії інкорпорувались до більших. В Бережанах матірною стала парохія при церкві Св. Трійці. До неї були приєднані як дочірні церкви Різдва Пр. Богородиці на Новому Ринку і її дочірня Преображення Господнього в Монастирку, Св. Юрія в Містечку, Св. Миколи на Адамівці та Св. арх. Михайла в Посухові⁶⁷.

 

Вже 25 травня 1783 у Львові був виданий єпископський декрет, що засвідчив постійне інкорпорування парафії та права церкви Св. Юрія на Містечку до Бережанської міської парафії⁶⁸. А невдовзі сама церква була продана на ліцитації. За переказами, купила її громада Лісників, перевезла і зібрала в селі на місці попередньої церкви Воскресіння Господнього. Правда, на новому місці вона стала однобанною. І ще одна невідповідність: на надпоріжнику у 1905 році доктор Гадачек відчитав дату побудови «... Року АХПѲ», тобто 1689 рік⁶⁹. Цю ж дату повторив і Богдан Януш, описуючи свою подорож по Бережанщині⁷⁰. Про дату перенесення церкви в листі до Ґрона консерваторів від греко-католицької консисторії у Львові з червня 1905 року зазначено: «В селі Лісниках повіту Бережанського стоїть дерев’яна старенька церковця, перенесена після передання – з передмістя бережанського і поставлена в 1759 році, а в ній іконостас має бути цінною пам’яткою старини»⁷¹. Ця дата перенесення не відповідає історичним даним. Візитатор о. Микола Шадурський описав обидві передміські бережанські церкви у 1760 році, тому церква в Лісниках мусила бути перенесеною з іншої місцевости.

 

На «Ескізі вже побудованої та на проєкті ще не побудованої дороги комунікацій від Бережан до Підгаєць та Теребовлі 1801 року» чомусь опущена церква Св. Трійці.

 

Фрагмент ескізу вже побудованої та ще не побудованої проєктованої дороги комунікацій від Бережан до Підгайців та Теребовлі 1801 рік, за polona.pl

 

Також на ліцитації продали і міську церкву Різдва Пр. Богородиці. Оригінальний контракт купівлі-продажу скасованої церкви Різдва Пр. Богородиці на Новому ринку, уклала дідичка княгиня Елеонора Любомирська 2 липня 1799 року⁷².

 

Загалом, до ліквідації окремих парохій в Бережанах, при окремих церквах вдалося віднайти імена парохів.

 

Парохами Новоринської церкви Різдва Пр. Богородиці були:

у 1723–1733 – о. Іван Лозинський;

у 1735–1762 – о. Костянтин Димидякевич (Димидецький),

у 1762–1788 – о. Олександр Котович.

При церкві Св. Юрія на Містечку парохами були:

у 1701–1733 – о. Прокопій Федорович;

у 1751–1760 – о. Гаврило Пліський,

у 1785 – о. Теодор Горбай.

Адамівську церкву Св. Миколи обслуговували парохи:

у 1631 – о. Андрій;

1698 – о. Федір;

1709 – о. Григорій;

1733 – о. Олександр Лазаревич;

1751–1798 – о. Григорій Рижевський.

При церкві міській Св. Трійці:

у 1671 році – о. Євстахій Кунцевич;

у 1698 – о. Іван, декан бережанський;

у 1720 – о. Василь Лаврович, декан бережанський;

у 1726–1765 – о. Йосиф Липницький, декан бережанський;

від 4 червня 1765 до 10 квітня 1799 – о. Іван Завальницький.

 

В територіяльній організації церкви єпархія ділилась на

а) генеральні намісництва (офіціялати);

б) намісництва (деканати) і

в) парафії.

 

У Львівській єпархії офіціялати появилися у 1746–1747 роках. Тоді виникли Львівський, Барський і Бережанський офіціялати⁷³. Першим бережанський офіціялом став власне парох церкви Св. Трійці о. Йосиф Липницький. По його смерти бережанським офіціялом став його син Андрій Липницький (1727–1792), декан зарваницький, а після смерти єпископа львівського і митрополита всієї Руси Льва Шептицького короткий час управляв Львівською єпархією разом з о. Петром Білянським (майбутнім єпископом) та Михайлом Радевичем⁷⁴.

 

Андрій Ліпницький, офіціял Бережанського крилосу (кін. XVIII – поч. ХІХ ст.)⁷⁵.

 

При кожній церкві існував свій цвинтар. Після завалення давньої церкви Св. Трійці, розташованої в північному пряслі Ринкової площі, покійників хоронили на її цвинтарі, званому Старим, ще у 1730-х роках. Але в другій половині XVIII ст. перестали його використовувати. З часом звели там двоповерхову кам’яницю. А при добудові до неї 1877 року триповерхової на вул. Львівській викопано багато будівельного каменю з гробівців і надгробних плит з руськими написами, які вжив на фундаменти батько доктора Фріда, власника кам’яниці. Після ліквідації цього цвинтаря греко-католиків стали хоронити на узгір’ї навпроти Новоринської церкви. Пізніше там звели дві кам’яниці для доктора медицини Ідзиковського, діда літератора Кароля Ідзиковського⁷⁶. Цвинтар, який існував при самій церкві Різдва Пр. Богородиці, закрили ще перед 1756 роком і в міських актах називали його старим⁷⁷. У 1880-х роках при будові міських яток на Новому Ринку натрапили робітники, копаючи рови під фундамент, на давній цвинтар. Тоді викопали багато людських кісток, яких перепоховали на новім цвинтарі при вул. Райській⁷⁸.

 

Коло церкви Св. Юра на Містечку теж був свій цвинтар. У 1930-х роках випадково натраплено на сліди чималого такого цвинтаря при вул. Райській. Площа приблизно в 10–15 гектарів тягнулась півдугою, паралельно з вулицею Містечко. За австрійського часу на цій площі був овочевий сад і військова лікарня. Польська влада побудувала недалеко лікарні мешкальні будинки для військовиків «Офіцерську оселю». У 1930-х роках Н. Альтайн, що мешкав при вул. Містечко, по сусідству з офіцерською оселею, купив там дільничку землі під будову дому для себе. Копаючи фундаменти, робітники знайшли кам'яні нагробні плити, а під ними рештки спорохнявілих кісток. Написів на плитах не було. Альтайн перепоховав людські кістки на поблизькому окопиську⁷⁹. Дещо вище в городі В. Козанкевича, керуючого Касою скарбовою, натрапили на гробівець з добре збереженим скелетом з руками, складеними навхрест. З кам’яних хрестів цього цвинтаря наказав попередній власник Літинський збудувати поруч пивницю, але її вже у 1878 році розібрали⁸⁰.   

 

Також був цвинтар і біля церкви Св. Миколи на Адамівці. Донині на ньому зберігся один кам’яний надгробний хрест з написом: «Преставесѧ Ра… Божіѧ Маріѧ Ѡсадча обиват Адамовска Року Бжіѧ АѰКА мцѧ Окто днѧ ДІ».

 

Церква Св. Миколи на Адамівці. Фото 1917 року.

 

Власне сама збережена церква Св. Миколи стала дочірньою. На початку ХІХ ст. Галицька фінансова прокуратура провела облік всіх церковних маєтків. У 1803 році була укладена «Специфікація всіх будівель, ґрунтів та сервітутів дочірньої церкви Св. Миколи». В ній коротенько описані будівлі: «1. Церква Св. Миколи – ціла дерев’яна, на підвалинах дубових, під дахом ґонтовим, ремонту потребує, отаксована на 625 ринських. 2. Дзвіниця – на стовпах і підвалинах дубових, в стані добрім, отаксована на 25 рин. 3. Помешкання для пароха – на стовпах, глиною ліплене, під дахом солом’яним, до завалення хилиться, отаксоване на 15 рин. 4. Стодола разом зі стайнею – на стовпах, глиною ліплені, під дахом солом’яним, частково здезольовані, отаксовані на 25 рин. 5. Шопа на знаряддя господарські – на стовпах, плотом городжена, в помірному стані, отаксована на 4 рин. 6. Шпихлір – з дерева різаного дубового, на стендарах, під дахом ґонтовим, дуже здезольованим, отаксований на 50 рин. 7. Ізба для дяка, тобто школа – на стовпах, глиною ліплена, під дахом солом’яним, ремонту потребує, отаксована на 5 рин. 15 кр.»⁸¹ В примітці зазначено, що помешкання і господарські будівлі зведені коштом попереднього пароха о. Григорія Рижевського.

 

 

Церква Св. Миколи, південний фасад і план. Обміри 1925 року Я. Вольського. ISz PAN

 

Тут треба відзначити надзвичайно скромні умови життя наших священників на початку ХІХ ст. Плебанії були ліплені глиною, дахи вкриті соломою, господарські будівлі теж ліплені глиною чи плетені хворостом. Єдиною зрубною будівлею був шпихлір, бо збереження збіжжя забезпечувало виживання. Будівництво помешкання та господарських споруд переважно здійснювалося коштом самого пароха.

 

Церква Св. Миколи. Фото Єжи Занозіньського 1935 року.

 

В церковному інвентарі, укладеному 1828 року, вперше відзначена дата будови церкви: «Церква Св. Миколи, колятором якої є дідичка Олександра Потоцька, побудована з матеріялів, зібраних громадою, у 1691 році. Її довжина 8 кластерів, а ширина перевищує 4. Вкрита поганим ґонтовим дахом з одною невеликою банею. Освітлена заскленими вікнами, вхідні двері двостулкові. Підлога вимощена кам’яними квадрами. За великим вівтарем є захристія, в якій міститься скриня»⁸².

 

Стіни церкви вкривали численні написи, деякі з яких читаються ше й сьогодні, а деякі відомі лише з публікацій. Зокрема, частину опублікував мистецтвознавець Богдан Януш: «На одному брусі ззовні вівтаря ледве видимий напис кирилицею «Преставих… Року Божія АХ…» Взагалі зовніші стіни церкви – то ціла хроніка, на жаль, вже нині переважно нечитальна. Написи є або різьблені, або зроблені затертою вже червоною кредкою, званою рубрика. З історії будівлі дізнаємося на підставі цих написів, що реставрована була у 1827 році. На одному випусті брусу читаємо «Ювілей був року 1826 – Андрей Спитко реєнт», на іншій «Antoniusz Szpytka 1820 Roku», дальше «Zachariewicz xią». Інший запис згадує про велику саранчу, а ще інший «Павло діѧкон Лисѧтицкій року Божого 1767»⁸³. Окремі написи відзначив реставратор, історик архітектури Іван Могитич: на випусті під опасанням з півночі вирізьблено «Майстеръ Да: Кісъ поправленѧ церкви Року Б: 1827 Андреи Спитко реент Іубелеусъ бувъ року 1826», на південно східній стіні вівтаря – «АѰНѲ», на наві з північної сторони на випусті брусів що підтримують опасання «АѰНГ ту був», а нижче «АѰНѲ»⁸⁴.

 

Дату побудови церкви 1691 року повторювали пізніше дослідники – Антоній Шнайдер⁸⁵, Богдан Януш⁸⁶, Іван Могитич.

 

На жаль, не вдалося встановити, коли церква з двобанної перетворилася на однобанну. Відомо, що у 1867 році звели окрему муровану браму-дзвіницю на місці попередньої, такої ж дерев’яної⁸⁷. Цю дату подає напис над вхідною аркою дзвіниці: «Сію дзвѣнницю збудовала громада Адамѣвска за стараніємъ Пр. отца Котлѧрчука пароха Бережанского и за сею будовлею Андреѧ Реіовского, Іоанна Бажовского, и Іоанна Малаховского и Іоанна Пересады год Божого 1867». А опис старої дзвіниці зберігся в інвентарі 1861 року: «Дзвіниця. Вона розташована перед входом на цвинтар, у середньому стані, побудована з дерева, під поганим ґонтовим дахом. З її фасаду тягнеться дерев'яний паркан, який оточує простір цвинтаря»⁸⁸.

 

Під час Першої світової війни церква була пошкоджена. У «Шематизмі» за 1918 рік зазначено: «Церков на Адамівці дістала 2 ґранати, які єї тяжко yшкодили»⁸⁹. Громада невдовзі відремонтувала церкву. Польська влада вирішила внести Адамівську церкву до реєстру своїх пам’яток. В 1925 році обміри церкви виконав Я. Волянський⁹⁰. А маґістер Єжи Занозіньський 1935 року, описуючи церкву до реєстру пам’яток Польщі, зазначив, що перед Першою світовою війною була перебудована баня церкви та замінене ґонтове покриття на бляшане⁹¹.

 

Церква складається з квадратової нави та вужчих гранчастого вівтаря зі сходу та прямокутного бабинця від заходу. Дубові підвалини покладені на підмурівок, ймовірно підведений у 1827 році. Вищий зруб нави з одним невеликим заломом завершений світловим восьмериком, вкритий шоломовою банею з ажурним ліхтарем і маківкою з кованим хрестом. Вівтар вкриває п’ятисхилий дах, а бабинець – двосхилий причілковий з острішком. Кінці їх гебенів також вінчають ковані хрести. Оперізує церкву опасання на дерев’яних колонах, ймовірно виконане у ХІХ ст., яке перед входом в бабинець творить півциркульний дашок на двох колонах. 

 

Закрита совєтською владою в листопаді 1962 року, церква була внесена до національного реєстру пам’яток України Постановою Ради Міністрів УРСР від 24.08.1963 під номером № 640. Короткий опис церкви з планом і фотографією помістили в каталозі пам’яток України, виданому у 1985 році⁹².

 

 

Церква Св. Трійці.

 

Що ж до матірної парохіяльної бережанської церкви Св. Трійці, то в церковних інвентарях 1828 та 1861 років її дата побудови означена 1761 роком⁹³. В 1775 році вона отримала папське бреве на проведення відпустів⁹⁴. В «Специфікація всіх будівель, ґрунтів та сервітутів» 1803 року зазначено: «1. Церква, що є в самому Ринку, повністю мурована, під дахом ґонтовим, в доброму стані, оцінена в 7000 ринських. 2. Помешкання пароха – з дерева тесаного, на фундаментах мурованих виставлене, глиною ліплене, має від приходу справа ізбу і алькер, п’єц кахлевий, а біля нього камін мурований. В сінях – кухня. А зліва – ізба для слуг з пекарнею, там же комірчина на домашнє знаряддя. Цей будинок є під дахом ґонтовим, що вимагає ремонту. Отаксований на 379 рин. 45 кр. 3. Стайня для коней і корів – під дахом ґонтовим, з дерева тесаного виставлена, глиною ліплена, ремонту потребує. Отаксована на 32 рин. 30 кр. 4. Шпихлір – з дерева різаного, на стендарах виставлений, під дахом ґонтовим, ремонту потребує. Отаксований на 40 рин.»⁹⁵. В примітці зазначено, що церква з матеріялу домінії і її коштом збудована, а плебанія і господарчі будинки частково з матеріялу домінії, а частково купованого коштом попереднього пароха виставлені. Парохом в цей час був о. Іван Ходинський, поставлений після смерти о. Івана Завальницького 10 квітня 1799 року. Була ще в той час стара плебанія Св. Трійці, розташована навпроти цвинтаря, на якому давніше церква стояла. Там на одному подвір’ї були два мешкальні доми. Один – покійного пароха і декана о. Василя Лазаревича (Лавровича), а другий – шпиталь, на канцелярію перероблений⁹⁶.

 

В 1810 році церкву пошкодила пожежа⁹⁷. Невдовзі її відбудували коштом дідички княжни Ізабели Любомирської. Великий вівтар з іконою Св. Трійці, встановлений після пожежі, був дерев’яним, помальованим частиною на зелено, а частиною золоченим⁹⁸. А після другої пожежі 1830 року до церкви перенесли ікону Богородиці з замкової церкви-каплиці, яка славилася чудами, звану Пр. Богородиця Римська, бо її привіз з Риму Олександр Синявський⁹⁹.

 

Фрагмент кадастрової карти Бережан 1846 року. ДАТО

 

Фрагмент кадастрової карти Бережан 1846 року. ЦДІАУЛ, 186/4/12.

 

Про план цієї церкви можна судити з зображення її на кадастровій карті Бережан 1846 року¹⁰⁰. Правда, на ній церква підписана як Св. Михайла, але це помилка, якої часами допускалися картографи. Церква Св. Трійці належала до однонавових будівель з вужчими прямокутним бабинцем від сходу та вужчим прямокутним вівтарем від заходу з невеликою прямокутною захристією при західній стіні. Неправильна орієнтація церкви була викликана розташуванням в структурі Ринкової площі. Наву укріплювали потужні контрфорси, по три з кожної сторони. Вкривав наву двосхилий причілковий дах, на гребені якого був встановлений ліхтар з маківкою. Вівтар і бабинець вкривали трисхилі дахи з нижчими гребенями. Освітлювалася церква через шість великих засклених вікон, вхід був влаштований через великі подвійні двері, окуті залізом, на залізних петлях і з засувами. За вівтарем містилася захристія з дверима. В ній вікна були забезпечені залізними ґратами. Підлога в захристії була викладена з кам’яних квадрів, а в церкві – з цегли¹⁰¹.

 

Парохами церкви Св. Трійці від початку ХІХ ст. були:

о. Іван Ходзинський (1799 – 10.10.1818), пізніше

о. Михайло Павликів (1818 – 19.06.1846),

о. Теофіль Павликів (1846 – 7.11.1858),

завідатель о. Михайло Яримович (1858), після нього

о. Михайло Котлярчук (1858 – 18.08.1873),

о. Михайло Глібовицький (1873 – 1.02.1887),

завідатель о. Михайло Соневицький (1887–1888)¹⁰².

З них на новому міському цвинтарі були поховані о. Іван Ходзинський, о. Михайло Павликів та о. Михайло Глібовицький. Останній відзначився тим, що у 1884 році встановив у церкві новий іконостас¹⁰³.

 

Цікаву інформацію про о. Теофіля Павликова подав у своїх спогадах А. Чарнецький.

 

«Особі Теофіля Павликова, пізнішого пароха Бережан, першого учителя української мови в бережанській гімназії у 1848/50, організатора національної гвардії та голови Руської Ради в Бережанах 1848, пізнішого москвофільського діяча і пароха у Львові, присвячу кілька уваг на основі захованих документів та оповідань сучасників.

 

Був він сином бережанського пароха і декана Михайла, то по нім обняв бережанську парохію. На тому становиську організував у Бережинах в 1848 р. місцеву "Руську Раду" та національну гвардію, як противагу польській Раді та її Гвардії народовій. Очевидно, що проти української гвардії звернулися так місцеві поляки за виїмком Вісневського (діда теперішнього людовця-шовініста) та вірменського пароха кс. Давідовіча, як також бережанський староста Йосиф Вернер, ну й очевидно магістрат.

 

Староста наказав відправу полевого богослуження, а магістрат розібрав вівтар. Та командант міста станув по стороні українців і дав на посвячення прапора нашої гвардії військову асисту, як також перебрав до команди міста прапор. Дня 16 жовтня 1848 р. посвячено цей прапор урочисто в міській церкві, при участи війська, дооколичних священників та селянства. Промову виголосив о. Е. Громович, парох Потутор, пропамятні цвяхи вбили між іншими командант міста барон Седґеле, майор Парфанович (українець), п. Федьзенберґ, жінка старшини, яка позичила на прапор 120 гульденів, а далі о. Павликів, о. Василь Літинський, о. Яків Полоній, о. Сат. Лежогубський, о. Теофіль Джулинський, о. Плятон Бобовчак, о. Теодор Роговський, парох Курян та Андрій Шушкевич, скарбовий комісар. Хоругов цю порубав на військовій команді старшина поляк Прешль, який опісля втік з військової тюрми. Хоругов ця зберігається нині в парохіяльній міській церкві в Бережанах. До національної гвардії вписало ся відразу 30 бережанських міщан, назвиськ їх подати не можу, бо папери бережанської руської ради та національної гвардії передано до бібліотеки Народнього Дому у Львові. Гвардія ця істнувала до половини січня 1849 р. Замітне при тому, що до української національної гвардії та Ради належав теж і професор бережанської гімназії німець Лішке, хоча жив з поляками та був жонатий з полькою. Зате директор гімназії православний українець Василь Петрович, родом з Жучки коло Чернівців на Буковині вступив до польської ради народової та під терором кол. ученика бережанської гімназії Конопацького, який з шаблею явився в гімназійній канцелярії, взивав урядово як директор по класах учеників вступати до польської національної гвардії. За це дістав Петрович догану з уряду та димісію з посади директора і то на 8 днів перед закінченням шкільного року. Як міський парох стояв о. Теофіль Павлик твердо на народньому ґрунті. Не знаю, чи Іван Франко взяв сюжет до своєї "Чуми" дійсно з Тернопільщини, але з оповідань пок. батька тямлю, що якраз Павликів казав дзвонити в церковні дзвони підчас місійної проповіди єзуїта біля статуї коло церкви в Ринку.

 

Та о. Павликів записався ще одною маркантною рисою в історії бережанської гімназії. Він був у ній першим учителем української мови в 1848–50 р., очевидно зпочатку безплатним. Введено українську мову як обовязкову для всіх учнїв гімназії міністеріяльним розпорядком 29.ІХ.1848 р. Проти цього збунтувалися польські вчителі та гімназисти, а що більше, навіть самі не свідомі гр. кат. русини, які становили тоді більшість в гімназії виступили проти навчання української мови. Гімназійна хроніка згадує, що під час години науки української мови мусів директор або учителі-німці дижурувати, бо ученики робили о. Павликові псоти. Дійшло до того, що суплєнт кс. Кароль Баранський і вчитель Тадей Ґловацький виступили з цілою заїлістю та ненавистю проти української мови в гімназії на конференції 6.IV.1850 р. В обороні станув рішуче о. Павликів та наслідком його письменної ремонстрації, міністерство усунуло кс. Баранського зовсім зі школи, а Ґловацького перенесено до Нового Сянча, даючи на його місце колишнього ученика бережанської гімназії, українця Тимотея Мандибура, пізнішого шкільного інспектора народніх шкіл та учительських семінарій. Як парох спонукав о. Павликів своїх учеників до того, що в дні 25.11.1850 р. зажадали від директора "в імени всіх русинів гімназі"» дозволу на окремі богослуження в міській церкві. Директор і професори мусіли згодитись, а міністерство це затвердило. Осталась тільки ще спільна ексорта, очевидно, німецька або польська. Павликів був теж промотором керування в бережанській гімназії в тому самому 1850 р. української катехитури, яку обняв сотрудник, опісля адміністратор о. Михайло Яримович, який виконував цей обовязок до 1860 р. По о. Т. Павликові учив української мови в гімназії о. Микола Стисловський (1852–56), який вчив теж і польської»¹⁰⁴.

 

Зважаючи на те, що об’єднана парохія була дуже великою, при пароху були сотрудники. Зокрема, вже в 1832 році сотрудниками були о. Григорій Захарієвич (†1837) та о. Йосиф Нестерович (†1839)¹⁰⁵, які теж поховані на місцевому цвинтарі. Зокрема, ім’я о. Григорія Захарієвича вирізьблене на брусі церкви на Адамівці у зв’язку з її ремонтом 1827 року.

 

В травні 1888 року на бережанську парохію прийшов о. Теодор Богдан Кордуба (†31.01.1928), колишній професор гімназії, консисторський радник, декан бережанський. Будучи переконаним українцем і вболіваючи за тим, що багато мешканців Бережан відвідує міські костели, величні і гарно уряджені, задумав він збудувати в місті величну церкву. Він замовив проєкт в бережанського архітектора Владислава Гертмана¹⁰⁶.

 

Церква Св. Трійці в Бережанах до перебудови. Фото початку 1890-х років.

 

В рекламній брошурі для збору коштів на будівництво о. Кордуба записав: «День 24 вересня року Божого 1893 буде навсегда памятнымъ для мѣста Бережанъ и єго околицѣ. Того дня положено фундамента пôдъ будову новой церкви. … О поставленю новой церкви въ дорозѣ конкуренти не можемо и думати по причинѣ крайного убожества мѣщанъ. Кромѣ приобѣцяной помочи в матеріялахъ зô стороны Колятора Ясн. Вельм. Пана гр. Я. Потоцкого, не маємо совершенно ніякихъ фондôвъ»¹⁰⁷.

 

О. Теодор Кордуба приступив до перебудови церкви у 1893 році: «Спершу розширив тілько фронтову частину, обернену до ринку, і виконав се, не розписуючи конкуренциі, в часі до року 1897. Доконав сего дїла тілько зі складок мимо незвичайних трудностий, які приносить завсігди з собою 6удованє без відповідних капіталів»¹⁰⁸.

 

Задумавши подальшу розбудову церкви, о. Теодор Кордуба розписав конкуренцію у 1899 році: «На колятора. гp. Якова Потоцкого припала сума 19.229 к. 74 с., котру він зложив, зарахувавши собі в тих грошах і той материял в дереві, цеглі, вапні і піску, який перше дав добровільно на перебудову церкви, в сумї 2158 к. Магістрат міста Бережан дав 7.019 к. 62 с., що на него припадали. Парохіяни Бережан, Раю і Посухова (двох сіл, що належать до бережаньскоі парохїї) мали зложити на будову 88.039 к. 90 с. але сеї суми зовсім від них не стягано. У справозданю для мінїстра сказано дослівно: "Справдї вибудовано церкву мaйжe виключно за дoбровільні жертви, бо з виїмком колятора графа Якова Пoтoцкого і міської громади Бережан, котрі зложили конкуренцию, парохіяни Бережан, Раю і Посухова не дали анї сотика конкуренції"»¹⁰⁹.

 

Проєкт церкви Св. Трійці. Архітектор Владислав Гертман. З рекламної картки для збору коштів.

 

У 1899 році газета «Діло» повідомила: «З Бережан пишуть нам: по майже більше як дволітній перерві при будові нашой церкви, коли вже виставлено дві величаві вежі, розпочинає ся поволи наново рух звоженєм піску і матеріялу будівляного. Стара церков має ся при відповіднім розширеню о кілька метрів продовжити, так, що величина єї буде мабуть рівнятися латиньскій фарі. Коби тілько обильно посипали ся датки на будову, то і робота скоро поступати-ме. При сій нагоді желаємо найкрасшого успіху в розпочатім ділі о. парохови, священьству і бережаньскому міщаньству. Не менче і панам, котрі збирають гроші на внутрішне украшенє церкви, бажаємо хорошого результату в узбираню показнійшої сумки на тую ціль. Щасть Боже. Правовірний»¹¹⁰.

 

Перебудова самої церкви розпочалася у 1899 році. Старі мури розібрали і звели тринавовий корпус будівлі, з трансептом і вужчим вівтарем з двома прямокутними захристіями по боках. За переказами, будівельними роботами на церкві Св. Трійці керував Ілько Клецар з Адамівки. Його дружина Ганна, з дому Вридник, подавала цеглу¹¹¹. При зведенні восьмибічного барабану центральної бані під його тягарем провалився підземний хід, що проходив під церквою і про який ніхто не знав. Довелося закладати нові фундаменти на глибину до 9 метрів. Тоді ж в підземеллях церкви віднайшли домовину, ймовірно, о. Івана Завальницького¹¹².

 

Незважаючи на всі труднощі, будова церкви просувалася, й у 1901 році газета «Діло» сповістила: «Дня 17 с. м. отворено нову міську церков в Бережанах. Цїла церков представляє корабель довжини над 50 м з двома бічними каплицями, над котрими знаходять ся просторі ґалєриї. Перед пресбітерією зносить ся висока копула, а під нею по боках дві каплицї: Ісуса Христа і Пресв. Дїви. Копула украшена в серединї гарно викінченими Євангелистами, вилитими з гідравлїчного вапна – се вдатна імітация скульптури. В самій копулі є 8 просторих вікон зі скла інсбруцкого. З прочих вікон вставлено доси 4: одно представляє Розпятє (се чудовий образ, що пориває чувства вірних на перший погляд), друге – Матїр Божа Королева, третє – Марія і Марта, четверте – явленє ся Апостолам в дорозї до Емаус. Ті чотири вікна, спроваджені з Інсбруку, коштують 6000 К. На глухій провінциі се річ небувала. Прочі вікна тимчасово заступлено звичайним склом. Поміст церкви, щтайнґутовий, буде вложений з весною. З верха має церков вигляд величавий. На фронтї дві вежі; сама фасада прикрашена гарними камінними різьбами в стилю дорицкім. У відповідних вглибленях дві статуї: сьв. Петра і Павла. Се буде безперечно одна з найкрасших наших церков. Цїла будова з внутрішним устроєнєм буде коштувати около 200.000 К. Технїку провадив концесионований будівничий п. Гертман і вивязав ся зі своєї задачі знаменито»¹¹³.

 

Церква Св. Трійці після завершення першого етапу розбудови. Поштівка 1898 року.

 

Церква на другому етапі перебудови, фото 1900 року.

 

Треба зазначити, що бічні нави автор допису назвав каплицями. При завершенні будівництва змінили вигляд фронтону на чільному фасаді з простого трикутного на складний барокізуючої форми.

 

Церква Св. Трійці, костел та вірменська церква на фрагменті поштівки 1898 року

 

Згадані скульптури євангелистів з гідравлічного вапна виконав скульптор Оліва, чех за походженням¹¹⁴. Йому ж належать скульптури апостолів Петра і Павла в нішах чільного фасаду, численні путті над колонами в інтер’єрі, голівки ангеликів на нижніх кінцях ребер склепіння тощо.

 

Згадані віконні вітражі були створені невідомим художником, а виконала їх Тірольська установа вітражів і мозаїки в Інсбруку Die Tiroler Glasmalerei und Mosaik Anstal. Вітражі та мозаїки цієї майстерні можна знайти в понад 4000 церквах по всьому світу.

 

В серпні 1901 року газета «Діло» повідомила: «Нові церкви. В Бережанах і в поблизькім селі Лісниках, старанєм і заходами оо. декана Теодора Кордуби і Григорія Дичковского, вже на укінченю зверхнім дві прегарні нові церкви, а особливо городска церков в Бережанах в самім ринку. Тая святиня не то що причиняє ся до окраси міста але своєю структурою й орнаментикою повеличаєсь геть далеко на Руси. Вікна мальовані і в огни палені, спроважені з «Glasmalerei» в Інсбруці, чудесні. Одно лиш вікно (Розпятє Христове) коштує 2400 корон, инчі три по 1600 корон. Коли зважити, що міщаньство матеріяльно підупало а морально ледви двигає ся до ліпшого, і з того жертволюбів меншає ся; дальше зваживши, що при конкуренції, мовляв, і орудуй і надслухуй, чи не злословлять де парохіяне за драчку, – то вийде заслуга о. декана Кордуби на велику скалю»¹¹⁵.

 

В лівому крилі трансепту розмістився вівтар з іконою Пр. Богородиці Римської, а в правому – вівтар з мощами св. Івана Хрестителя.

 

Дуже цікавий за своєю структурою іконостас вирізьбив на початку ХХ ст. невідомий з імени майстер з Підгаєць. Він оригінальний тим, що замість мальованих ікон має намісні ікони з гарними різьбленими фігурами Богородиці з Дитям, Христа Спасителя, клейма з євангелистами на царських дверях. Йому ж належать ікони з різьбленими євангелистами на бічних тафлях казальниці. Встановлений іконостас в церкві після 1909 року¹¹⁶.

 

Намісні ікони Богородиці і Спасителя. Фото Оксани Бойко (2025 р.)

 

Нову церкву не встигли остаточно викінчити до початку Першої світової війни: не було сходів на хори у бічних навах¹¹⁷, не було і стінопису у наві та бабинці. Про внутрішній вистрій та украшення церкви свідчить запис Осипа Маковея, зятя пароха о. Теодора Коструби, зроблений при укладанні його біографії у 1912 році, на жаль дуже нерозбірливим почерком: «До церкви: амвон …, іконостас за 14 000 к., мальованя в … – … у пресвитерю і торжествене посвячення».¹¹⁸ Також вартість цих робіт не була включена в вартість будівництва: «Судово зaпpисяжені знавці оцїнили, як сказано, готову церков на 146.817 к. 82 с. не враховуючи в ту суму різьбарских робіт в гіпсі, що коштували (після квіту) 6.815 к. 60 с., і престолів, цимборії, малярских робіт, на котрі видано 6.058 к. 20 с.»¹¹⁹.

 

Розписи вівтаря і купола трансепту були виконані між 1908 та 1912 роком і оцінені, як сказано вище, на суму 6.815 корон 60 сотиків. На жаль, не збереглося імени малярів, що їх виконали. Постав стінопис у сецесійному стилі. Про його можливих авторів йтиметься нижче.

 

На завершення будівництва церкви відреагувала польська спільнота. Вже у 1905 році про цю будову негативно висловився Юзеф Чернецький в своїх спогадах: «Реконструкція була дуже коштовною та спричинила надзвичайно великі конкуренційні вкладки. Хто знає, можливо, за ту ж ціну можна було б побудувати нову церкву, а збережену стару споруду з контрфорсами, надзвичайно міцними, міцнішими за нинішню, очевидно, виконану без відома реставраторів, зберігаючи змішаний стиль»¹²⁰.

 

В статті без підпису «Kurjera Lwowskiego» скритиковано саму ідею будівництва та енергію о. Теодора Коструби: «Енергія в корисній праці, застосована до гідних цілей, є дуже похвальною річчю, але коли її використовують неналежним чином для несправедливих справ, вона перетворюється на зловживання, незаконність або осудне гноблення. Таку енергію багато років тому продемонстрував церковний комітет Бережан, коли їм вдалося знести пам’яткову церкву на ринковій площі, збудовану з тесаного каменю, яка могла б простояти століттями, без жодних протестів чи звернень, лише щоб звести цегляну споруду без стилю, з трьома дерев'яними банями, покритими бляхою, але абсолютно незахищену від вогню. Для цієї мети навіть збиралися пожертви по кілька злотих... Однак зараз вони починають видавати конкуренційні збори, як для церкви, так і для плебанії, і для стайні руського священника. Плебанія будується з воістину європейським комфортом, з ванними кімнатами та іншими зручностями, а стайні побудовані таким чином, що мало хто з містян, включений до конкуренції, може похвалитися такими пристойними житловими будівлями для себе та своїх сімей. Ми також не маємо нічого проти того, щоб будівництво виконувалося належним чином, поступово, з урахуванням усіх можливих покращень, які приносить плин часу. Ми лише протестуємо проти енергії, з якою староста оцінює та стягує конкуренційні збори, бо це не тільки вражає, але навіть відверто обурливо, як несправедливість»¹²¹.

 

Церква Св. Трійці на фото 1915 року. Видно гарматну пробоїну в восьмерику під банею.

 

Церква Св. Трійці на фото 1916 року. Видно риштування для замурування пробоїн.

 

Не відстали в критиці та звинуваченнях і представники української спільноти. Як написав Осип Маковей: «Загально відома і оправдана, особливо на теперішний час є претенсия до нашого духовеньства, щоби воно всюди старало ся о нові, гарні церкви і величаві богослуженя, потрібні для народу не лише з релїґійного, але й національного становиска. Але й се є загально відоме, що нехай наш сьвященик по великих трудах і заходах, за які єму нїхто не заплатить, поставить нову церкву у своїй парохії, то не діжде ся у загалу навіть такого признаня чи згадки, як за будову дому для читальні і краму; а коли має якого великого "патріота" під боком, то може навіть одного красного дня прочитати в часописи, брошурі або посольскій інтерпеляциї, що він іменно при будові церкви гроші покрав і що кримінал єго не мине. І коли таке прочитає то може бути певним, що всї власти, які лиш мають право до того, почнуть проти него слідство, – колиж се слідство покаже не лиш єго невинність, а навіть великі заслуги, то жадна власть не возьме єго в оборону, хочби то був і сам міністер справедливости!»¹²².

 

Прикладом цього є історія з бережанської парохії. «Був час, коли сю парохію можна було уважати як не пропащою для гр. католиків, то тяжко загроженою. В самім місті три костели, а церква була стара, мала і непоказна. Коли тепер обставини рішучо змінили ся в нашу користь, то се єдино заслуга невсипучого о. Теодора Кордуби. Єго заходами станула в самім ринку величава церква і єго заходами та парохія підняла ся так високо, що вже не грозить їй винародовленє. Тимчасом не вдячність стрінула о. Кордубу за єго працю і жертви, а така наруга і гризота, якої тяжко пошукати в житєписях наших многотерпеливих сьвящеників. В парламенті поставив один з послів в сім напрямі інтерпеляцию, в якій против о. Кордуби ужито найпоганійших висловів. В подібний спосіб сплюгавлено о. крил. Кордубу в "Ділі"»¹²³.

 

На звинувачення відповів 18 грудня 1907 року сам о. Теодор Кордуба: «Серед гірких клопотів, яких мені доля не жалує, не можу, хоть би я й хотів, забути справи будови гр.-к. церкви в Бережанах, – будови, що була найважнїйшою цїлию мого житя і повинна була мені принести на старість тихе вдоволенє сповненя доброго діла, а тим часом принесла напасти, клевети і зневаги. Сю людску нагороду за мої заходи, працю і материяльні жертви я приймаю спокійно в тім пересьвідченю, що понад земних судиїв є ще Висший Судия, котрий мої поступки бачив і знав і не осудить їх так, як осудили підлі люди. Але я розумію, що не можна дозволити, щоби торжествувала людска підлота, котра сегодня мені нанесла великі втрати, а завтра може так само зашкодити иншим, і тому для самого прінціпу, в обороні доброї і чистої справи, мушу говорити про неї прилюдно. Се ціла траґедия з такими тяжкими наслідками для мене і моєї родини, що я тілько з трудом можу писати про неї сяк-так спокійно. Дня 16. липня с. р. вніс посол Брайтер в раді державній інтерпеляцию, в котрій закинув мені крадіж гроший, призначених на будову рускої церкви в Бережанах. Коли п. Брайтер (Посол Брайтер є шкільним товаришем і приятелем д-ра Андрія Чайковского з Бережан) ставив сю інтерпеляцию, опираючись очивидно не на власних дослідах, лише на інформациях свого приятеля з Бережан, він мабуть і гадки не мав, до якої мерзенної підлоти єго ужито! Крім сеї інформації були і дописи в "Дїлї", все без підпису, з тими самими клеветами на мене. І так дійсний виновник сих безсовісних напастий, котрий все ховав ся то за незайманого посла то за одвічального редактора, і доси прилюдно не названий, коли тимчасом моє імя виставлено на позорище перед цілим сьвітом… Парохіяни переважно незаможні; а з інтелїґенциї ніхто не вірив, що в Бережанах буде можна побудувати нову церкву і з самого страху перед одвічальностию навіть не мішав ся до будови. Вся журба із сеї причини впала на мене… Я знаю, хто бунтував парохіян і їздив до консисториї зі скаргами на мене, бо туди кликали мене до оправданя. Ніхто инший, тілько адвокат др. Андрій Чайковский з Бережан був головним мотором цілого ряду напастий і клевет на мене. Чи таке єго поступованє можна погодити з єго становищем, се лишаю до осуду всім чесним людям. З мого боку я приготований доказати єму єго вину єго власними зізнанями і документами»¹²⁴.

 

Окрім адвоката доктора Андрія Чайковського, звинувачення о. Теодору Кордубі підписав старший церковний брат Павло Огоновський, який вів книгу приходів і витрат на будову церкви, яку віддав А. Чайковському, і разом з ним у вересні 1907 подав претенсію на руки Митрополита Андрея Шептицького. Прилучився до звинувачень і бережанський староста Маурицій Дзєдушицький.

 

На початку 1908 року газета «Руслан» повідомила: «В сїчни с. р. додаткове, судове слідство против о. Кордуби, яке закінчило ся нечуваним здіскредитованєм д-ра Чайковского. Вся єго підпольна робота против бережаньского пароха, всі можливі і неможливі єго вигадки не могли змінити факту, який після судового слідства представляв ся в сей спосіб: Бережаньска церква коштувала 146.817 корон; на будову єї зібрано 76 466 корон 31 сотиків, отже о. Кордуба доложив до будови своїх 70.361 корон… Перед будовою церкви поставив о. Т. Кордуба цегольню на ерекц. ґрунті, щоби не купувати і не спроваджувати з далека цегли на церкву. Кількасот корон дістав з церковної скарбони на будову цегольнї. Прийшов оркан і звалив все до тла. О. Кордуба поставив знов цегольню за свої гроші і провадив єї своїм коштом аж до кінця будови церкви. Випалив у ній з 800.000 цегол; що лишило ся цегли, продав і обернув ті гроші також на будову церкви; коли ж церква була готова, цегельню замкнув і вже в ній цегли не робило ся. Слідство, ведене д-ром Крижановским, показало, що др. Чайковский просто минув ся з правдою, пишучи про винаєм цегольнї жидови. Він, адвокат, що сам сидить в Бережанах, зважив ся таку видумку написати! Се справді переходить уже всякі межі розуміня того, що годить ся, а що ні… Консистория вислала справді комісию до Бережан. Приїхав сюди в жовтни м. р. крилошанин др. Г. Крижановский разом з деканом о. Лотоцким. Ся комісия справджувала наведені обвиненя д-ра Чайковского і ще богато инших (адже не даром їздив він так часто до консисторії) і переконала ся, що всі доноси сего патриота з гори на діл – се одна велика, безсовісна, видумка. А що найцїкавійше: др. Чайковский, хоч був у Бережанах, не станув перед комісиєю, щоби свої заміти доказати, а комісия сиділа в Бережанах цілих чотири дні!»¹²⁵. Так закінчилося судове слідство в справі коштів, витрачених на будову церкви Св. Трійці в Бережанах.

 

Після завершення будівництва церкви о. Теодор Кордуба звів і нову плебанію, поруч зі старою.

 

Стара плебанія

 

Стара і нова плебанія

 

26 серпня 1914 року спокійне життя міста було перерване. «З дзвіниці фарного костелу почувся уривчастий звук "тривожного" дзвону, ніби на пожежу. Налякане незвичайним виглядом іноземного війська, невелике населення села, яке прибуло сюди на ринок, сховалося в церкві, де канонік Теодор Кордуба, бережанський парафіяльний священик і віцемаршал місцевого округу, служив відправу, поки містяни ховалися в підвалах»¹²⁶. Православний священник, який прибув разом з військом, захотів відправляти в церкві Св. Трійці, але парох о. Кордуба заборонив йому¹²⁷. 30 вересня Чорторийський, губернатор Тарнополя та випускник військової школи, прибув до Бережан. Під час представлення членів уряду, за деякими винятками, він висунув звинувачення проти кожного з них, зокрема проти отця каноніка Кордуби за те, що він не вивісив російський прапор у церкві після вторгнення, за відмову 450 в'язнів скласти присягу царю за звільнення, за те, що не згадував його під час богослужінь, за недотримання урочистих днів у царській родині та за ворожі дії проти Росії. Чарторийський все ж призупинив його депортацію до Сибіру¹²⁸.

 

6 травня 1915 року наказав бережанський маґістрат прикрасити доми прапорцями й освітити вікна з нагоди іменин цариці, 26 травня – так само з нагоди уродин царя Миколи ІІ, а 27 травня – з нагоди його вступу на трон. Тоді ж Військову школу верхової їзди на вулиці Тернопільській замінили на православну церкву¹²⁹.

 

Через кілька днів після цього відбувалися традиційні відправи з нагоди празника Божого тіла в двох обрядах на Ринку. Росіянам видалося, що це публічні молитви за перемогу австрійської зброї, а відчитання о. Теодором Кордубою євангелії латинською мовою сприйняли як демонстрацію. Обурення росіян призвело до відібрання того ж дня церкви греко-католикам. Тому о. Кордуба переніс Святі Дари, ікону Матері Божої Римської та реліквії св. Івана Хрестителя до дочірньої церкви на Адамівці, щоби їх не забрали окупанти. Через тиждень після цієї події появився на плебанії керівник генерального штабу російської армії Васильєв в асисті заступника начальника повіту, який відібрав церкву, принесли ключі і запропонували спільне богослужіння в церкві, подібно, як в інших місцевостях. Але о. Теодор Кордуба категорично заперечив таку можливість і не прийняв ключів¹³⁰. Від 18 червня відправляв о. Кордуба в адамівській церкві, а після евакуації передмістя – в католицькому костелі. А 20 червня відбулася перша православна відправа в церкві Св. Трійці¹³¹.

 

В ніч з 2 на 3 серпня з окопів на передмісті Сільце обстріляло австрійське військо Бережани¹³². Невдовзі російські війська втекли з Бережан, а 14 серпня о. Теодор Кордуба відновив греко-католицькі богослужіння в церкві Св. Трійці¹³³.

 

Церква Св. Трійці на фото 1916 року. Видно гарматну пробоїну в східній грані восьмерика.

 

Не минулося без втрат під час російського панування в місті. В «Шематизмі» на 1918 рік відзначено: «Місто, яке лежало довший час на боєвій лїнїї, значно потерпіло. Мійска церков, на яку впало 4 більші ґранати, була тяжко ушкоджена, тепер вже поправлена. Церков на Адамівцї дістала 2 ґранати, які єї тяжко yшкодили. Дім приходский знищений 10 ґранатами, стайня знищена до основ. Будинки на фільварку розібрало війско цілковито»¹³⁴. Фактично, під час відступу російських військ 18 серпня 1915 року артилерійський набій пробив північно-східну грань восьмерика під самим верхом, не розірвавшись. Страшнішу пробоїну отримав восьмерик, точніше його східна грань під час Брусилівського прориву в червні – серпні 1916 року.

 

Відновлювальні роботи на церкві були проведені ще до завершення війни. А далі наступив короткий час української влади – період ЗУНРу.  

 

Після остаточного укріплення польської влади на території Галичини наступило певне затишшя в політичних баталіях. Парохом і дальше був о. Теодор Кордуба.

 

Після ж смерти довговічного пароха о. Теодора Кордуби 31 січня 1928 року і його похорону на місцевому цвинтарі,  короткий час завідував парохією о. Омелян Стасюк (1928–1929), а у 1929 році на парохію прийшов о. Євсевій Бачинський. У 1934 році він уклав новий церковний інвентар, в якому на питання «Чи мальована? Як і коли? І ким? За скільки? Чиїм коштом?» о. Бачинський відповів однозначно: «Немальована»¹³⁵.

 

На долю о. Євсевія Бачинського припали наступні тяжкі роки. Після підписання мирного договору між нацистським урядом Третього Райху та комуністичним урядом Совєцького Союзу і таємного протоколу Рібентропа – Молотова, доля Польщі була вирішена. Німецькі війська розпочали війну 1 вересня 1939 року, а совєцькі війська – 17 вересня. Більшовицька влада на Бережанщині розпочалася в другій половині вересня 1939 року. Секретарем магістрату призначено Володимира Пришляка, колишнього приватного урядовця в адвокатській канцелярії адвоката д-ра Володимира Гриневича¹³⁶. Та тяжкий період московської окупації протривав недовго. Вже в кінці червня 1941 року у боях за Бережани загинуло 11 німецьких вояків, яких з почестями поховали на греблі Бережанського ставу. Похорон відправив парох о. Євсевій Бачинський, при великому зібранні народу. Під час боїв з москалями українські повстанці промощували німцям дорогу, передусім тим, що сіяли паніку серед москалів¹³⁷.

 

Мітинг біля церкви на початку липня 1941 року на підтримку Акту відновлення Української Держави

 

Місто було поруйноване авіаційними бомбами, багато вулиць перетворилися на руїни. 30 червня мешканці міста підтримали відновлення Української Держави, проголошене у Львові. Першим актом української влади міста стало призначення українського посадника Бережан, яким став Володимир Пришляк. Незважаючи на всілякі формально-адміністративні зміни, він виконував ті обов’язки до половини червня 1944 року. Першими почали ремонтувати ратушу, церкву Св. Трійці та костел, що були пошкоджені під час воєнних дій. Роботами керував міський будівничий Микола Люшняк і колишній міський будівничий Франц Петрика¹³⁸. На жаль, не зберіглося відомостей, яких ушкоджень зазнала церква під час боїв за місто. За відбудову церкви Пришляк одержав письмову подяку від Митрополита Кир Андрея Шептицького¹³⁹.

 

Парох Бережан о. Бачинський Евзебій помер 20 жовтня 1943 року¹⁴⁰ і був похований на місцевому цвинтарі. Завідателем парохії став о. Стефан Бачинський¹⁴¹, який подався в еміграцію перед приходом більшовиків. А вже в червня 1944 року місто знову окупувала совєцька армія, на цей раз надовго. Окрім боротьби органів НКВС з загонами УПА, одним з основних їх завдань стала проблема ліквідації Української греко-католицької церкви. Львівський псевдособор, на якому влада інспірувала ліквідацію УГКЦ шляхом її «возз'єднання» з Російською православною церквою, відбувся 8–10 березня 1946 року у Львові, у катедрі Св. Юра. Розпочався тиск на священників з метою заставити їх підписатися про перехід на православ’я. Це призвело до переходу церкви в підпілля на багато років.

 

Серед підписаних з Бережан був довголітній шкільний катехит, емерит о. Василь Дубицький та тодішній парох церкви Св. Трійці о. Ярослав Літинський¹⁴², який перебував тут на парохії до смерти 16 березня 1959 року¹⁴³. За час перебування споруди в лоні РПЦ вона не раз була ремонтована, зокрема при відновленні внутрішніх розписів вони просто переписувались. У 1979 році церкву розмалював М. Антонів, про що залишив напис на віконній рамі восьмерика¹⁴⁴.

 

Церкву Св. Трійці повернули в користування греко-католицькій громаді міста в 10-денний термін (починаючи з 4 липня 1990 року) після рішення Третьої сесії Бережанської міської ради від 3 липня 1990 року за підписом голови Зеновія Мігоцького¹⁴⁵. Парафію УГКЦ утворено 21 липня 1990 року. Душпастирські обов'язки виконували: о. Роман Шафран (січень-серпень 1990), о. Ярослав (Василь) Івасюк (серпень 1990 – грудень 1993), від грудня 1993 року – о. Іван Хрептак¹⁴⁶.

 

У 2022 році парохія задумала відновити церкву. Як повідомив Укрінформ 15 грудня 2025 року: «Роботи з відновлення внутрішнього оздоблення храму розпочали 2022 року. Настоятель храму о. Іван Хрептак залучив команду Об’єднання іконописців в ім'я святителя Кипріяна, митрополита Київського, "Образ" зі Львова. Фахівці під керівництвом художника і реставратора Олекси Череди (Чередніченка) оглянули церкву і зрозуміли, що стінописи потребують докладнішого вивчення. Окрім центрального куполу, давні розписи збереглися і у вівтарі церкви. Щоб детальніше його дослідити, з дозволу пароха, тимчасово зупинити роботи у куполі. Розписи у святилищі набагато краще збереглися, мали більше авторських шарів. Саме вони допомогли нам у відновленні оздоблення купола, яке завершили у 2025 році».

 

Дещо швидше, бо у червні того року, в газеті «Високий замок» була опублікована стаття Івана Фаріона: «Церква у Бережанах, де зберігають мощі Івана Хрестителя, переживає ренесанс»¹⁴⁷. В ній про стінописи сказано: «Розписи були у дуже поганому стані. На те була об’єктивна причина. У 1916 році, під час Першої світової війни, у купол храму влучив снаряд. У 1917-му це повторилося. Двічі через Бережани проходив фронт – і двічі внаслідок цього постраждала бережанська церква. З вікон повилітали шибки, від снігу-дощу все у храмі замокало, цвіло. Можливо, у такому аварійному стані церква і перезимувала. Пізніше, під час ремонту, художники вирішили не дотримуватися первинного рисунка (допускають, що після руйнувань його було тяжко розпізнати). А, можливо, тим художникам він не сподобався. Відтак первинне зображення вони перекрили однотонною фарбою-ґрунтовкою і намалювали вже іншу композицію».

 

Фрагмент відреставрованого розпису вівтаря церкви Святої. Трійці. Фото Олексія Чередніченка.

 

Фрагмент відреставрованого розпису купола церкви Святої Трійці. Фото Олексія Чередніченка.

 

Відкриті і реставровані фахівцями розписи вівтаря і купола виказують високу професійність їх виконавців. На жаль, жодних підписів на них не виявлено, як і жодної інформації в архівних і друкованих джерелах виявити не вдалося. В автобіографії, записаній Осипом Маковеєм, отець Теодор Коструба жодним словом не згадав про авторів стінопису у вівтарі та куполі. Можна лише припустити, що розписи виконали кращі галицькі художники того часу – можливо Михайло Бойчук, який 1910 року розписав церкву в Ярославі, чи Модест Сосенко, який на той час мав вже декілька церковних стінописів в своєму доробку, і стрий якого Ксенофонт Сосенко був парохом в Конюхові Бережанського деканату. Також міг долучитися і Юліян Буцманюк, якого до розпису церкви в Конюхові долучив Модест Сосенко. Майбутні дослідження зможуть виявити авторів цього дуже цікавого стінопису, врятованого реставраторами.

 

_____________________

¹ Зокрема: Бережани, Бережани… Історико-краєзнавчі нариси. – Тернопіль: Джура, 2015. – С. 5; Брицька Г. Археологічні пам’ятки Бережанщини у фондах краєзнавчого музею // Бережани 1375-2000. Збірник статей та матеріялів. – Бережани, 2000. – С. 5.

² Rzyszczewski L., Nuczkowski A. Kodex dyplomatyczny Polski, obejmujący przywileje królów polskich, wielkich książąt litewskich, bulle papiezkie jako też wszelkie nadania prywatne, mogące posłużyć do wyjaśnienia dziejów wewnętrznych krajowych, dotąd nigdzie nie drukowane, od najdawniejszych czasów az do roku 1506. – T. I. – Warszawa, 1847. – S. 240.

³ Там само. – S. 243. Szajnocha K. Jadwiga a Jagiełło. 1374–1413. Opowiadania historyczne. – Lwow, 1961. – T. III. – S. 315.

⁴ B. Bona Regalia onerata in Terris Russiae etc. Lustratio 1469 r. // Źrodła dziejowe. T. XVIII. Cz. I. Polska w XVI w. Ruś Czerwona. – 1902. – S. 48.

⁵ Archiwum Cłówny Aktów Dawnych (далі AGAD), zesp. 7, ser. 3, sygn. 20, k. 172.

⁶ AGAD, zesp. 7, ser. 3, sygn. 20, k. 469 v.

⁷ Źrodła dziejowe. T. XVIII. Cz. I. Polska w XVI w. Ruś Czerwona. – 1902. – S. 156.

⁸ Петрушевич А. Сводная Галицко-русская лѣтопись съ 1600 по 1700 годъ. – Львовъ, 1874. – С. 633. Локаційний привілей Maciszewski M. Brzeżany w czasach Rzeczypospolitej Polskiej. Monografia historyczna. – Brody, 1910. – S. 189.

⁹ AGAD, zesp. 7, ser. 3, sygn. 17, k. 127 v.

¹⁰ AGAD, zesp. 7, ser. 3, sygn. 17, k. 333 v.

¹¹ AGAD, zesp. 7, ser. 3, sygn. 19, k. 176.

¹² Maciszewski M. Brzeżany w czasach Rzeczypospolitej Polskiej. Monografia historyczna. – Brody, 1910. – S. 195.

¹³ Martin Gruneweg (1562-nach 1615) Ein europäischer Lebensweg. Martin Gruneweg (1562-after 1615). A European Way of Life / Edited by Almut Bues. – Wiesbaden: Harrassowitz Verlag, 2009. – S. 972.

¹⁴ Maciszewski M. Brzeżany w czasach Rzeczypospolitej Polskiej. Monografia historyczna. – Brody, 1910. – S. 198.

¹⁵ Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, відділ рукописів і стародруків (далі НМЛ), Ркл-20, арк. 262 зв.-263.

¹⁶ Maciszewski M. Brzeżany w czasach Rzeczypospolitej Polskiej. Monografia historyczna. – Brody, 1910. – S. 115.

¹⁷ Steiner A. O podziemiach kościołów, cerkwiach s cmentsrzach miastz Brzeżan // Głos brzeżański. – Brzeżany, 1933. – N 11. – S. 3.

¹⁸ Steiner A. O podziemiach kościołów, cerkwiach s cmentsrzach miastz Brzeżan // Głos brzeżański. – Brzeżany, 1933. – N 12. – S. 3.

¹⁹ Steiner A. O podziemiach kościołów, cerkwiach s cmentsrzach miastz Brzeżan // Głos brzeżański. – Brzeżany, 1934. – N 1. – S. 3.

²⁰ Томашівський С. Материяли до істориї Галичини. Т. II. Акти з р. 1649-1651 // Жерела до істориї України-Руси. – Т. V. – Львів, 1901. – С. 17.

²¹ Там само. – С. XL.

²² Архивъ Юго-Западной Россіи издаваемый комиссіею для разбора древнихъ актовъ состоящей при Кіевскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ Генералъ Губернаторѣ. Ч. первая, Т. X. Акты, относящіеся къ исторiи Галицко-Русской православной церкви (1423-1714 r.r.) – Киев, 1904. – С. 307.

²³ Werdum U. 1670-1672 // Liske X. Cudzoziemcy w Polsce. – Lwów, 1876. – S. 161.

²⁴ Werdum U. 1670-1672 // Liske X. Cudzoziemcy w Polsce. – Lwów, 1876. – S. 170.

²⁵ Скочиляс І. Книга реєстру катедратика Львівської православної єпархії 1680-1686 років // Записки НТШ. – Т. CCLVI. Праці історично-філософської секції. – Львів, 2008. – С. 609.

²⁶ НМЛ, Ркк-89, стор. 78.

²⁷ НМЛ, Ркк-89, стор. 90.

²⁸ НМЛ, Ркк-89, стор. 108.

²⁹ НМЛ, Ркк-89, стор. 134.

³⁰ Zakład Narodowy im. Ossolińskich, Rkps_2122.djvu «Inwentarz klucza Brzeżańskiego, maiętności dziedzicznych jaśnie wielmożnego jm pana Adama Mikołaja z Granowa Sieniawskiego hrabi na Szkłowie i Myszy, woiewody bełzkiego [...], spisany y werifikowany [...] na gruncie w każdey maiętności przy podaniu ekonomiey JM Panu Waleryanowi Anikiniemu miecznikowi żydaczowskiemu die ultima martii anno 1698», k. 17 зв.

³¹ Там само. – K. 20 зв.

³² Там само. – K. 41 зв.

³³ Скочиляс І. Недатований реєстр духовенства, церков і монастирів Львівської єпархії за владицтва Йосифа Шумлянського // Записки НТШ. – Львів, 2000. – С. 558.

³⁴ Kalinowski W. Miasta polskie w XVI i pierwszej polowie XVII wieku // Kwartalnik Architektury i Urbanistyki: teoria i historia, Tom 8, Numer 3-4. – Warszawa, 1963. – S. 179.

³⁵ fotothek.slub-dresden.de

³⁶ Maciszewski M. Brzeżany w czasach Rzeczypospolitej Polskiej. Monografia historyczna. – Brody, 1910. – S. 222.

³⁷ Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII століть: організаційна структура та правовий статус. – Львів: Вид-во УКУ, 2010. – С. 387.

³⁸ НМЛ, Ркл-11, арк. 248.

³⁹ Там само.

⁴⁰ НМЛ, Ркл-11, арк. 248. Тут вкралася помилка, бо єпископ Варлаам Шептицьки1 помер 1715 року, а у 1723 році був вже єпископ Атаназій Шептицький.

⁴¹ Державний архів Центральний державний історичний архів України у Львові, ф. 159, оп. 9, спр. 9, арк. 13.

⁴² НМЛ, Ркл-11, арк. 248 зв.

⁴³ НМЛ, Ркк-89, стор. 108.

⁴⁴ НМЛ, Ркл-11, арк. 248 зв.

⁴⁵ Фото 1905 року Тршемеського за Archiwum Narodowe w Krakowie (далі ANK), zesp. 663, sygn. 548.

⁴⁶ ANK, zesp. 663, sygn. 937.

⁴⁷ ЦДІАУЛ, ф. 201, оп. 1а Дані до історичного шематизму Львівської архиєпархії (1939), спр. 4157, арк. 80.

⁴⁸ ЦДІАУЛ, ф. 146, оп. 20, спр. 4, арк. 3.

⁴⁹ НМЛ, Ркл-20, арк. 383 зв.-394 зв.

⁵⁰ Steiner A. O podziemiach kościołów, cerkwiach s cmentsrzach miastz Brzeżan // Głos brzeżański. – Brzeżany, 1933. – N 11. – S. 3.

⁵¹ НМЛ, Ркл-20, арк. 383 зв.-394 зв.

⁵² НМЛ, Ркл-20, арк. 263 зв.-266 зв.

⁵³ НМЛ, Ркл-20, арк. 264 зв.-265.

⁵⁴ ЦДІАУЛ, ф. 159 оп. 9, спр. 9, арк. 92.

⁵⁵ НМЛ, Ркл-20, арк. 266 зв.

⁵⁶ НМЛ, Ркл-20, арк. 374 зв.-383 зв.

⁵⁷ НМЛ, Ркл-20, арк. 376 зв.-376 зв.

⁵⁸ НМЛ, Ркл-20, арк. 377 зв.

⁵⁹ НМЛ, Ркл-20, арк. 378-383.

⁶⁰ НМЛ, Ркл-20, арк. 259 зв.-263 зв.

⁶¹ НМЛ, Ркл-20, арк. 261-261 зв.

⁶² НМЛ, Ркл-20, арк. 263.

⁶³ Galicja na józefińskiej mapie topograficznej 1779-1783. – T. 13. – Cz. C. Sekcja 323-329, 344-350, 363-369, 380-386 / wydał Z. Budziński. – Warszawa, 2018. – S. 29.

⁶⁴ Петрушевич А. Сводная галичско-русская лѣтопись съ 1772 до конца 1800 года. – Львов, 1889. – С. 159.

⁶⁵ Там само. – С. 224.

⁶⁶ Na styky kultur i narodów. Galicyjskie miasta i miasteczka w józefińskim katastrze gruntowym. Tom XXIII. Brzeżany i Kąkolniki. / opr. Baczkowski M. - Kraków, 2019. – S. 30-31.

⁶⁷ ЦДІАУЛ, ф. 159 оп. 9, спр. 9.

⁶⁸ ЦДІАУЛ, ф. 146, оп. 20, спр. 4, арк. 10.

⁶⁹ Sprawozdania Grona c. k. konserwatorów i korespondentów Galicyi Wschodniej. Teka T. III. – Lwów, 1905. – N 31-40. – S. 21.

⁷⁰ Janusz B. Z wycieczek po Breżanach i okolicy // Ziemia. – Warszawa, 1914. – N 29. – S. 457.

⁷¹ ЦДІАУЛ, ф. 616, оп. 1, спр. 41, арк. 93.

⁷² ЦДІАУЛ, ф. 146, оп. 20, спр. 4, арк. 10.

⁷³ Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII століть: організаційна структура та правовий статус. – Львів: Вид-во УКУ, 2010. – С. 472.

⁷⁴ Там само. – С. 658.

⁷⁵ Там само. – С. 103.

⁷⁶ Steiner A. O podziemiach kościołów, cerkwiach s cmentsrzach miastz Brzeżan // Głos brzeżański. – Brzeżany, 1934. – N 8. – S. 3-4.

⁷⁷ Maciszewski M. Brzeżany w czasach Rzeczypospolitej Polskiej. Monografia historyczna. – Brody, 1910. – S. 115-117.

⁷⁸ Бережанська земля. Історико-мемуарний збірник. – Нев Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1970. – С. 22.

⁷⁹ Бережанська земля. Історико-мемуарний збірник. – Нев Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1970. – С. 24.

⁸⁰ Steiner A. O podziemiach kościołów, cerkwiach s cmentsrzach miastz Brzeżan // Głos brzeżański. – Brzeżany, 1934. – N 8. – S. 3-4.

⁸¹ ЦДІАУЛ, ф. 159, оп. 9, спр. 9, арк. 7.

⁸² ЦДІАУЛ, ф. 159, оп. 9, спр. 9, арк. 103.

⁸³ Janusz B. Z wycieczek po Brzeżanach i okolicy // Ziemia. – Warszawa-Lwów, 1914. – N 29. – S. 455.

⁸⁴ З архіву Інституту «Укрзахідпроектреставрація»

⁸⁵ Schneider A. Encyklopedya do krajoznawstwa Galicyi pod względem historycznym, statystycznym, topograficznym, orograficznym, geognostycznym, etnograficznym, handlowym, przemysłowym, sfragistycznym, etc. etc. T. I. – Lwów, 1871. – S. 7.

⁸⁶ Janusz B. Z wycieczek po Brzeżanach i okolicy // Ziemia. – Warszawa-Lwów, 1914. – N 29. – S. 455.

⁸⁷ Львівська Національна наукова бібліотека імені Василя Стефаника, відділ рукописів і стародруків (далі ЛННБ), ф. 26, спр. 46, арк. 776 зв.

⁸⁸ ЦДІАУЛ, ф. 146, оп. 20, спр. 4, арк. 77.

⁸⁹ Шематизм всего духовенства греко-католицької Львівської митрополичої архієпархії на рік 1918. – Львів, 1918. – С. 17.

⁹⁰ Обміри в Instytut Sztuki Polskej Akademii Nauk

⁹¹ ЛННБ, ф. 26, спр. 46, арк. 776 зв.

⁹² Памятники градостроительства и архитектуры УССР. – Том 4. – Киев: Будівельник, 1985. – С. 39.

⁹³ ЦДІАУЛ, ф. 159 оп. 9, спр. 9, арк. 140. та ЦДІАУЛ, ф. 146, оп. 20, спр. 4, арк. 3.

⁹⁴ Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII століть: організаційна структура та правовий статус. – Львів: Вид-во УКУ, 2010. – С. 308.

⁹⁵ ЦДІАУЛ, ф. 159 оп. 9, спр. 9, арк. 4.

⁹⁶ ЦДІАУЛ, ф. 159 оп. 9, спр. 9, арк. 11.

⁹⁷ ЦДІАУЛ, ф. 201, оп. 1а, спр. 4157, арк. 80.

⁹⁸ Maciszewski M. Brzeżany w czasach Rzeczypospolitej Polskiej. Monografia historyczna. – Brody, 1910. – S. 41.

⁹⁹ Czernecki J. Brzeżany. Pamiątki i wspomnienia. – Lwów, 1905. – S. 54-55.

¹⁰⁰ ЦДІАУЛ, ф. 146, оп. 3, спр. 1.

¹⁰¹ ЦДІАУЛ, ф. 146, оп. 20, спр. 4, арк. 3.

¹⁰² Blazejowskyj D. Historical Šematism of the Archieparchy of L’viv (1832-1944). – Vol. 1. – Kyiv, 2004. – P. 107.

¹⁰³ Маковей О. Істория будови церкви в Бережанах. – Бережани, 1909. – С. 4.

¹⁰⁴ Чарнецький А. На слідах Маркіяна... // Діло. – Львів, 1937. – № 149. – С. 7.

¹⁰⁵ Schematismus Universi Venerabilis Clers Archidioeceseos Metropolitanae Graeco Catolicae Leopoliensis pro Anno Domini 1832. – Leopoli. – P. 154.

¹⁰⁶ Письма з краю. З Бережан [Нова міська церков в Бережанах] // Діло. – Львів, 1901. – Ч. 256. – С. 2. Владислав Міхал Гертман (1871-?) – народився у Бережанах у 1871 році – син Міхала та Теклі Томашевських. У 1894 році у Бережанах він одружився з Францискою Дрогомірецькою. Працював міським архітектором в Бережанах, проживав на вулиці Міцкевича. Окрім церкви Св. Трійці, він спроєктував читальню «Просвіти» в Бережанах, бережанський «Сокіл», церкви Бишках, Мечищові та Будилові, мешкальні будинки у Львові на вул. Кольберга 3 разом з архітектором Міхалом Улямом, на вул. Бандери, 33 з архітектором Юзефом Пйотковським, та низку інших будівель, зокрема в Бережанах.

¹⁰⁷ Копія брошури від Богдана Тихого.

¹⁰⁸ Маковей О. Істория будови церкви в Бережанах. – Бережани, 1909. – С. 5.

¹⁰⁹ Там само.

¹¹⁰ Діло. – Львів, 1899. – Ч. 40. – С. 3. Новинки.

¹¹¹ Зі слів Богдана Тихого.

¹¹² Тихий Б. Тричі воскресла церква Святої Трійці // Бережани, Бережани … Історико-краєзнавчі нариси. – Тернопіль: Джура, 2015. – С. 75.

¹¹³ Письма з краю. З Бережан [Нова міська церков в Бережанах] // Діло. – Львів, 1901. – Ч. 256. – С. 2.

¹¹⁴ Wiszniewski S. Przewodnik po Brzeżanach i okolicy // Głos brzeżański. – Brzeżany, 1937. – N 21. – S. 3.

¹¹⁵ Діло. – Львів, 1901. – Ч. 191. – С. 3. Новинки.

¹¹⁶ Чайковський А. Коментар до «Істориї будови церкви в Бережанах» // Діло. – Львів, 1909. – Ч. 176. – С. 4.

¹¹⁷ Бережанська земля. Історико-мемуарний збірник. – Нев Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1970. – С. 24.

¹¹⁸ ЦДІАУЛ, ф. 386, оп. 1, спр. 42, Автобіографія Теодора Кордуби записана Маковеєм під його диктант 8 січня 1912 року, арк. 38.

¹¹⁹ Маковей О. Істория будови церкви в Бережанах. – Бережани, 1909. – С. 6.

¹²⁰ Czernecki J. Brzeżany. Pamiątki i wspomnienia. – Lwów, 1905. – S. 54-55.

¹²¹ Brzeżany. (Śruba konkurencyjna) // Kurjer Lwowski. – Lwów, 1906. – Nr. 140. – S. 2.

¹²² Маковей О. Істория будови церкви в Бережанах. – Бережани, 1909. – С. 3.

¹²³ З житя сьвящеників. (Справа будови церкви в Бережанах) // Руслан. – Львів, 1907. – Ч. 284. – С. 2.

¹²⁴ З житя священиків // Руслан – Львів, 1907. – Ч. 285. – С. 1-2.

¹²⁵ З житя сьвящеників. (Справа будови церкви в Бережанах) // Руслан. – Львів, 1908. – Ч. 25. – С. 2.

¹²⁶ Steiner A. Brzeżany na widowni bojowej. Wspomnienie dziejowe od 26 sierpnia 1914 r. do 9 lutego 1918 r. – Brzeżany, 1925. – S. 4.

¹²⁷ Там само. – S. 14.

¹²⁸ Там само. – S. 26.

¹²⁹ Там само. – S. 29.

¹³⁰ Там само. – S. 31.

¹³¹ Там само. – S. 34.

¹³² Там само. – S. 50.

¹³³ Там само. – S. 52.

¹³⁴ Шематизм всего духовенства греко-католицької Львівської митрополичої архієпархії на рік 1918. – Львів, 1918. – С. 17.

¹³⁵ Інвентар 1934 року в архіві Богдана Тихого.

¹³⁶ Бережанська земля. Історико-мемуарний збірник. – Нев Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1970. – С. 282-283.

¹³⁷ Там само. – С. 299.

¹³⁸ Там само. – С. 300.

¹³⁹ Там само. – С. 691.

¹⁴⁰ Спис гр.-кат. духовенства Львівської Архієпархії (стан з дня 1 січня 1944 р.). – Львів, 1944. – С. 16.

¹⁴¹ Там само. – С. 21.

¹⁴² Список духовенства Львівсько-Тернопільської єпархії, що возз’єдналося з Православною Церквою // Єпархіальний вісник. – Львів, 1947. – № 56. – C. 170.

¹⁴³ Тихий Б. Бережани – місто пам'яток. Т. ІІ. Формування сакрального середовища. – Львів: Піраміда, 2021. – С. 177.

¹⁴⁴ Там само. – С. 178.

¹⁴⁵ Там само.

¹⁴⁶ Там само. – С. 177.

¹⁴⁷ Іван Фаріон. Церква у Бережанах, де зберігають мощі Івана Хрестителя, переживає ренесанс // Високий Замок. – Львів, 2025, 20 червня.

28.04.2026