27 квітня 2026-го комусь буде чи було звичайним днем. Для мене з 2024-го уже ні. Для мене це день народження людини, яку я особисто не знав, але глибоко вивчав. Знайшов її рідну хату, записи в шкільних і пожовклих від часу журналах у школі, будинок у Харкові, де він жив, декілька гігабайтів документів про життєпис, кар’єру погляди і смерть. Так, саме про смерть, яку він зустрів 10 грудня 1937-го в Харкові. Так, його розстріляли. І так – це був колишній поручник УГА, хорунжий УСС, герой Маківки Юліан Іванович Гоїв (1894–1937).
Він з’явився на світ у Снятині 27 квітня 1894 року. Його батьком був дяк місцевої церкви Михайлового Чуда Іван Гоїв, а матір’ю – Анна Гоїв. Батьки Анни були головними жертводавцями церкви, де служив їхній зять. Їх онука охрестили там 3 травня з іменем Юліан-Володимир. По життю це зіграє з ним цікавий жарт – в часи військової служби його ім’я будуть плутати як побратими, так і командування. Тому я ніколи не дивуюсь, коли знаходжу в одних документах Юліана, а в інших Володимира. Чудово розумію, що це і є той самий Гоїв.
Родина Гоївих. Снятин, 9 жовтня 1913 року. Івано-Франківський краєзнавчий музей
Про ранні його роки я знаю небагато. Все лише тому, що тоді не надто було прийнято розповідати чи описувати чиїсь ранні роки. Більше звертали уваги на пригоди в юності, молодості, на кар’єрні здобутки у дорослому віці. Тому про Юліана у шкільному віці я дізнався лише з чотирьох джерел – з кримінальної справи, з моїх розмов з онуком старшої сестри Ольги, паном Олександром Отавою, з опублікованих в діаспорному «Снятині» спогадів Юліанового однокласника, видатного художника Миколи Анастазієвського і, звісно ж, зі шкільних журналів. Всі вони, як на диво, збереглись у приміщенні архіву колишньої Снятинської реальної цісарсько-королівської школи, яка тепер є Ліцеєм імені Василя Стефаника. Того самого Стефаника, який постійно зичив у Юліанового батька кошти на дорогу до Відня. Тоді його більше знали не як літератора, а як посла у Рейхсраті…
Родинний будинок Гоївих, 1927 р.
Про те, що ці журнали ще взагалі є, я дізнався від того, хто з ними стабільно працює. Вчитель інформатики і трудового навчання за професією, але, як на мене, справжній історик в душі Василь Васильович Савчук і досі знаходить в шкільнім архіві те, що змушує уточнювати біографічні дані про легенди з минулого. Наприклад, з його ж подачі вдалося дізнатись про те, як навчався майбутній учасник 1-го конгресу ОУН Василь Виноградник. Так само зі шкільних журналів я знайшов підтвердження словам Анастазієвського, що Юліан був стабільним відмінником. Так, може, йому важко йшла історія з оцінками «добре», але в іноземних мовах – стабільно відмінно. З історії може і не стояло «bardzo dobrzy», бо це ж не вивчалась українська історія. Та й сам Юліан радше дружив з точними науками та іноземними мовами. Це і справді стало йому в пригоді, коли продовжив навчання у Технічному університеті в Брно (1912–1914) і коли займав командні пости в Легіоні УСС, в УГА, ЧУГА та Червоній армії.
Шкільний журнал цісарсько-королівської реальної школи у Снятині з оцінками Юліана Гоїва за 1909 рік.
Напередодні своєї подорожі в Брно Юліан у липні 1912 р. встиг взяти участь у підготовці до Шостого січового свята в Снятині і в його передмісті Балки. Як за патріотизм, який прищеплював батько з дитинства, так і за його допомогу в січовому святі 24 серпня 1912-го його одразу обирають заступником голови Снятинської секції Українського студентського союзу. Це був певний аванс за його навчальні здобутки в цісарсько-королівській школі перед посвятою в студенти у далекому чеському Брно.
Як Юліанові давалася наука на машинобудівному факультеті, де він навчався на механіка, і яким було його життя в Чехії, розвідати не вдалося. Зате добре знаю, що з початку Великої війни він у серпні 1914-го замість повернення на навчання обрав шлях українського легіонера. Хоч мати благала Юліана не покидати студії, які коштували родині проданого на Августдорфі поля, це не зупинило юнака в пориві захищати Батьківщину. Ні, не цісаря чи його родину, а Україну. Саме з формуванням Легіону українських січових стрільців він повірив у те, що це є шлях до зародження великого українського війська. «Візьмемо в австріяка зброю, аби з часом як окріпнемо і настане нагода, то й самі зможемо австріяка бити». Так само потім думав і його брат Зенон, який в 1943-му став добровольцем дивізії «Галичина»…
Юліан став четарем у Легіоні УСС не одразу. Спершу він був вістуном, згодом кадетом-аспірантом. Своє бойове хрещення він пройшов в боях на карпатських перевалах. Він як справжній герой завжди заходить у саме пекло, проявляє відвагу в боях з окупантами зі Сходу. Правда, без поранень в цій відвазі не обійшлось – 25 грудня 1914-го в боях за Воловець Юліана Гоїва поранили розривною кулею в стегно. З поля бою Юліан-Володимир був евакуйований до шпиталю в Мукачеві. Там він і лікується, і проходить старшинські курси. По їх завершенню Гоїву надали звання хорунжого. Правда, в австрійських документах він ще значився як цугфюрер, тобто як взводний.
З 20 березня 1915-го він переходить зі штабної посади в сотні Чмоли на бойову. Того дня йому надали чету (взвод) у 1-й сотні Легіону УСС. Це відбувалось в умовах стрімких повернень законної влади в Галичині мовою зброї. Як зараз москалі чують лише мову зброї, так і в реаліях весни 1915-го вони чули лише її. Не дипломатія, не контакти між церквами чи митцями, а саме мова штика, снаряду, гвинтівки чи кулемета…
Діставшись Маківки, Юліан разом з іншими січовиками святкував Великдень у квітні 1915-го у фронтових умовах. Там само він відзначив і свій день народження. А вже через два дні, 29 квітня, почався перший день боїв за гору. Десь у проміжку між боями Юліана встиг з його бійцями зафіксувати невідомий фотограф. Цю фотокартку мені вдалося знайти на сайті фотоархіву Легіону УСС, який модерує в діаспорі Василь Лопух. На ній Юліан сидить на таких же скелях, які і тепер можна зустріти в краях довкола Маківки. Те, що це саме він, в мене сумнівів нема. Тут його погляд, його впевненість – і, звісно ж, відвага, яку він по-особливому проявив у останній день бою, 4 травня 1915-го.
Юліан Гоїв і бійці його чети (взводу) на Маківці, 1 травня 1915 р.
Того дня він і ще кілька товаришів поспішали допомогти пораненим побратимам відійти з позицій. Пощастило тоді краянину Юліана, підхорунжому УСС Івану Порайку з Тулови, якого раненим від розриву гранати винесли з поля бою. Чи бачив ці моменти Юліан? Я не знаю. Точно лише відомо, щоб росіяни змогли його взяти полон, то спершу вони його підстрелили в ногу. Вже пораненим вороги його схопили і потягли з Маківки в полон.
Все літо 15-го року свого сина намагався розшукати Іван Гоїв, і лише в серпні отримав сумну звістку від колишнього помічника по дякуванні – отамана Сеня Горука. Ще до серпня того ж року Юліана було доставлено разом з іншими австро-угорськими полоненими в табір у Чорному Яру. Тут він і зустрів кандидата в офіцери з 19-го Львівського полку ландверу, лідера львівського студентства Євгена Коновальця. Двоє молодих людей швидко знайшли спільну мову. Там само знайшовся і давній Юліанів друг і наречений його сестри Ольги – Василь Порайко з приміського Устя-над-Прутом…
Юліан Гоїв і Євген Коновалець у таборі для полонених у місті Чорний Яр, серпень 1915 року. Івано-Франківський краєзнавчий музей
Життя в таборі було цікавим, умови більш-менш нормальні. З часом Гоїв та Коновалець стали лідерами громадського життя в таборі. Українців і українського духу там стає більше, а терпіння у місцевого керівництва – менше. Тому їх розділяють – Коновальця відправляють в Царицин, а Юліана залишають в Чорному Яру. І лише після Лютневої революції 1917-го звідти спершу втікає Коновалець, а за ним і Юліан…
Тут було і коротке повернення в Снятин, а за ним і в 1-й полк УСС. З листопада 1918-го – вже як офіцер УГА. Полк став частиною бригади УСС його друга Букшованого. Юліан проявляє велику відвагу і як учасник міських боїв за Львів, так і в Чортківській офензиві. Спершу його підвищують до четаря, а за успіхи під Бережанами – до поручника. Так, на мундирі в нього не було фронтових нагород, але було щастя, що він бореться за українську державність. Навіть коли Юліан, як і решта вояків та старшин УГА, вимушено перейшли за Збруч, а згодом уклали союз із Денікіним, а потім з Червоною армією, він так чи інакше беріг саме національні погляди. Про це сказав Затонському Порайко, коли під час оглядин в Балті Василь впізнав свого снятинського друга посеред колони інших УСС…
Хорунжий Євген Гоїв (зліва) в УСС. Івано-Франківський краєзнавчий музей
Чи хотів Юліан після катастрофи 23–24 квітня 1920-го року повернутися додому? Безумовно, що так. Але в тих обставинах і реаліях, які складались у квітні 1920-го на межі Поділля і Полісся, Юліан не зміг знайти шлях додому. Тому вибір, який він вимушено обрав і про що говорив на допитах 1937-го в Харкові, дався йому надзвичайно гірко. Брав сум за домівкою, за друзями дитинства, за втраченим студентським життям. Може, і мала рацію мати – треба було довчитись…
Так, з 1920-го по 1937-й Юліан пройшов від полкового розвідника і до начальника відділу розвідки Українського військового округу. Так, його життя було сповнене нових пригод, першого арешту червоними в 1921-му в Криму, де він видавав себе за співробітника винного заводу через таємне завдання зверху, коханої дружини Олени з Слов’янська, просторої квартири у центрі Харкова...
Так, Юліан досяг немалих висот як для колишнього січового старшини і галицького офіцера. Так, він щиро повірив в українізацію і побачив, що в галичан є з часом шанс вивести наддніпрянців на шляхи незалежності. Але... все змінилось в 1933-му. Спершу гине за загадкових обставин колишній нарком освіти і голова Держплану Микола Скрипник. Офіційно – самогубство, а неофіційно всі говорили про ліквідацію чекістами за замовленням з Москви. Паралельно до цього відбуваються арешти галичан в УСРР, яких згодом звинуватять у роботі на УВО, яка ще в 1929-му переформувалась на ОУН.
Для Юліана тоді настали непевні часи. То він шукає підтримки Порайка, якого вже не міг бачити через його постійну зайнятість, то зазнається в опозиційних поглядах між товаришами по службі. Так, галичан у Харкові лише меншає, що і було сигналом для нього – він буде наступним. Власне так і сталось ввечері 22 вересня 1937-го. Обшук у майора 25-ї стрілецької дивізії і начальника її автобронетанкового парку Юліана Гоїва не записали в окремий протокол. Очевидно, що побут на квартирі Юліана слідчих не сильно цікавив. У нього забрали лише те, що мав при собі.
Допити Юліана Гоїва тривали з жовтня по листопад 1937-го. Слідчі по-всякому випитували в Юліана про його роботу на закордонні розвідки, про його дружбу з Порайком, Коновальцем і Гансом Кохом. Співробітникам НКВС не було вагомо, як саме себе оговорить, про що щиро скаже або як саме скомпрометує Юліана Гоїва. Вагомим у його справі був лише показник, який треба було виконати за наказом з Кремля. Його не випадково включили у сталінський список по радянській Україні ще 13 листопада 1937-го по 1-й категорії. Що ж вона означала? Розстріл. Тому те, що йому оголосили по кількох пунктах 54-ї статті 10 грудня 1937-го – формальність у беззаконній державі.
Того ж дня дружині віддали лише мундир розстріляного. Батьки не мали жодних звісток про сина аж до 1945-го. Так само, як і не мали звісток про арешт ще одного з братів у 1941-му. Юліана в 37-му таємно поховали разом з сотнями інших страчених чекістами на старім єврейськім кладовищі. Певне, його прах і досі десь там, де нині Парк пам’яті в Харкові. Тепер на тім місці є меморіальний знак, але немає таблиці з іменем Юліана. Може, колись і буде…
Парк пам'яті у Харкові, де поховали Юліана Гоїва після розстрілу 13 липня 2025-го.
Коли я взяв в 2024-му до рук його справу в нашому франківському архіві СБУ, мої руки заледве її тримали. То не був страх. То було почуття того, що нема справедливості. В 50–60-ті родичі боялись до цього братися через повоєнні репресії. Дружина після 1937-го фактично зникла. Може, і не дожила до тих реабілітацій у добу Хрущова чи до тих, які наново здійснювали у 1980–1990-ті.
Довго не думаючи, я взяв це все на себе. Написав заяву до регіональної комісії з реабілітації, де довго вимагав оперативного розгляду. Згодом так само на контролі тримав питання при Національній реабілітаційній комісії при УІНП. Десь брав відчай, десь страх, що не вдасться… І тут 29 квітня 2025-го мені дзвонять з УІНП – Юліан реабілітований. Так, таки реабілітований як в подарунок до дня народження, яке було за два дні до того, як до 110-ї річниці Маківки і як до 88-ї річниці з дня загибелі. Людину не вернеш, але пам’ять про неї відновиш.
Фото Юліана Гоїва у віці 19 років та висновок, який отримав від Національної реабілітаційної комісії при УІНП історик Андрій Бойда.
Ще з місяць чекаєш на документи з УІНП, але не чекаєш на архів СБУ. Тут як з годинником – все чітко і швидко підшили. Всі копії про рішення про реабілітацію, висновок комісії і повідомлення для мене від комісії з подякою за мою працю – все старанний архівіст підшив. Тому як брав я папку до рук у червні минулого року, де все побачив, так і з спокоєм живу, що чесній людині ім’я втрачене повернуто…
Андрій Бойда зі справою Юліана Гоїва в архіві ГДА СБУ в ІФО, червень 2025.
27.04.2026