Повнота

Не варто сподіватися, що справжнє й автентичне буде про себе кричати на кожному кроці. У більшості випадків, які мені вдалося помітити, трапляється якраз навпаки: кричати береться те, що нічого, крім свого крику, не має. А справжньому ламентувати не треба, бо навіть у тіні (як у підпіллі) воно залишається собою.

Відрізнити автентику від підробки – тобто стихію від фальші, правду від ілюзії, щирий сміх від судомного реготу – буває тяжко. Один із персонажів оповідання Данила Кіша стверджує, що людей із таким вмінням насправді дуже мало: “дехто вважає, що усього тридцять шість в усьому світі”. Уся решта натомість обирає шлях духовної економії і задовольняється дешевшими замінниками.

Життєва стратегія, що звучить як “не завдавати собі клопоту і не витрачати енергії на марні пошуки”, прийнята свідомо чи несвідомо, має очевидне право на існування і досить часто ним користується. Завдяки цьому можна заощадити на декількох дорогоцінних ресурсах (наш час і наші сили, зосередженість, пильність і терпеливість – вони ж у вічному дефіциті). І здається, що втрачаємо ми зовсім небагато. Просто вибираємо Видимість повноти замість самої Повноти.

Дійсно, немає у тому нічого страшного ані гідного розпачу. Бо ж навіть найкрикливіші з підробок (починаючи від пасок по-дубайськи, писанок із оріґамі та віртуальних освячень кошиків, а закінчуючи двометровими великодніми кроликами, що святково заквітчані стоять у центрі польських міст) не можуть нам зробити кривди, якщо тримати їх на достатньо безпечній відстані від серця. Теоретично, якщо існують альтернативні світи зі своїми химерними мешканцями, яким такі символи потрібні для самоствердження, – то нехай собі існують. Мене ж завжди цікавило тільки те, щоб навчитися відрізняти сміття у межах мого власного Всесвіту.

Не маю ніякої певності, чи належу до клубу “тридцяти шести”, до того ж відсоток моєї непевності таки напевно перевищує впевненість. Однак факт цей анітрохи не заспокоює. І не бажаючи залишатися поза контекстом, шукаю альтернативні способи, як відрізняти справжнє від удаваного, тобто золото від полови – і щоб робити це точно й невідступно, зі стрілецькою прицільністю.

Можливо, для цього доведеться часом заплющити очі, або принаймні одне з них. За прикладом отого стрільця, який цілиться. І так, з одним тільки оком, твій кругозір звузиться, але й стане більш концентрованим. Зіниці не розбігатимуться врізнобіч, ніби більярдні кулі, та й головою треба буде сильніше попрацювати – але існує ймовірність, що тільки тоді побачиш деталі, яких раніше твій погляд не охоплював.

І може так статися, що післявеликоднє відвідування могил не закінчиться на одному цвинтарі, але розтягнеться у часі на цілий день, а в просторі – на серію пошуків, розповідей, слухання, згадування та переїздів від однієї локації до іншої. І навіть той перший цвинтар виявиться трохи більшим і багатшим на своїх довічних мешканців, аніж територія, яку позначають його брами.

Тепер уже тобі не сховатися за маскою відстороненого спостерігача, навіть коли бачиш тільки на одне око. Бо можливо, що опинишся на перемиському цвинтарі біля могили Володимира Пайташа, який після повернення з концентраційного табору в Явожно втратив зір повністю – але це не завадило йому до кінця життя диригувати хором, провадити музичний гурток і організувати вистави театрального колективу. Або пройдеш біля родинного поховання батьків Івана Сорокевича – наймолодшого 18-річного учасника бою під Крутами. Чи кинеш тим одним своїм оком на могильну плиту о. Івана Могильницького, що в 1823 році став автором першої граматики української мови на Галичині. Таким чином можна натрапити на багато цікавих прізвищ. І не так вже й багато ресурсів для цього потрібно – вистачить раптом одне око та один цвинтар.

Фізична сліпота хоч обтяжує й обмежує, може бути причиною глузування або співчуття, та й загалом справляє багато незручностей, про які нам – начебто здоровим і нормальним – відомо дуже мало. Проте вада ця може виявитися часами й порятунком або нагодою для переродження. Звідти, наприклад, пішла легенда про походження більшості наших історичних пісень, дум та балад із часів козаччини. Воїни, скалічені у боях чи в полоні, втрачають зір, але здобувають силу глибшу, яка дозволяє їм взятися за кобзу або ліру.

Якщо видимість повноти зодягне на себе кольорове пір’я, щоб завоювати нашу увагу, то зазвичай їй це вдасться. Яйця, пофарбовані в золото та обліплені лелітками, безперечно, привертатимуть усі погляди на себе. Але на жаль (або на щастя) писанками від того вони не стануть.

Так уже складається, що для створення писанки потрібно присвятити трохи більше часу та зусиль, аніж цього вимагає швидковисихаючий клей. Процес цей довготриваліший та затратніший, без гарантій щодо успіху чи популярності в медіях. Але якраз в цьому й видно Повноту. І саме в цьому, як на мене, ховається суть і сенс. Хоча, знову ж таки, я дивлюся переважно одним оком, отже перспектива в мене обмежена. А тридцять шість людей у цілому світі, які насправді бачать різницю між писанкою та нафарбованим яйцем, – це дійсно небагато.