Ціла вічність!..

«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (46)

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...»

(Богдан Ігор Антонич)

«Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)... Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає.

Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те, що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути, а й бачити слово – важливо...

ЦІЛА ВІЧНІСТЬ!..

У «Поетичному тезаурусі латинської мови» («Thesaurus poeticus linguae Latinae», Paris, 1899) при слові «aeternitas», вічність, – жодного епітета, а лише – за що велика шана «Словнику» – після описового визначення, що таке вічність («ненастанний хід віків» – perpetuus aevi tractus), – карбована поетична формула з Горацієвого «Пам’ятника»: «Ánnórúm seriés…» (ряд років).

Хто спробує озвучити ці два латинські слова (як писано – так і читаємо; лише два перші наголоси – не просто наші, динамічні: у них – і подовження складів, довше їх протягуємо), хто дозволить собі на хвилину уваги, той якоюсь мірою відчує карбований крок римських легіонерів; карбований – «ударним» «...rum», що підхоплене наступним series; воно ж, у своїй кінцівці, – в такому дивному (випадковому) перегуку з так часто повторюваним нині «Yes!»

Отож, на тлі «німої» вічності, – карбовний, що йде у безконечність, мірний крок «войовничих» років. Але докінчімо цей знаменитий, у знаменитому «Пам’ятнику», гекзаметр: «...ét fuga témporúm» (і втеча часів). У ненаголошеному «fuga», втеча, на контрасті до «карбованого кроку» (він і тут звучить, в акцентованому кінцевому «-rum»), у цім звуковім слові-образі «fuga» – сам нечутний і невловний (наче вихоплюється з-під пера), загадковий час, що «тікає». Час – у перебігу пір року («tempus» – абстрактне, «témpora», пори року, – візуальне).

В перебігу, радше в такій круговерті, де зауважуємо лише дві пори року у двох їхніх барвах – зеленій і білій, як про це народний вислів: «Літо, зима – року нема». Точніше й краще не сказати... Отож, хто спроможеться на ці мінімальні зусилля – послухати латину у виконанні Горація – той зрозуміє, в чому неповторність тієї мови, щó таке слово в його звучанні, що таке метрична (часокількісна) система віршування і що таке, без довгих теоретизувань, – неперекладність, а водночас визначить для себе: є вона чи її немає...

*

Такий, можливо задовгий, вступ до того, про що заголовок: «Ціла вічність!» Тут мусимо знову звернутися до Горацієвого «ряду років» (українською, до речі, можна б і так, бодай ритмом, і то віддалено, натякнути на оригінал: «Ряд грядущих років...»). Так ось: «цілий ряд», «ціла вічність»... Такі вислови, зокрема «цілий ряд», пам’ятаю, дратували професора Андрія Білецького, який постійно був у слові, не лише українському, латинському чи грецькому, а й багатьох інших мов.

Як це, мовляв, цілий ряд... не цілий ряд?.. (скажімо, синонімів, зразків, подій тощо). Іменник «ряд» якось йому не в’язався з прикметником «цілий». Одне слово, запам’ятався мені той момент, у якому професор (ішли ми Лівобережною, де він мешкав) десь саме так міркував... А тепер (десятки років спливло) приточився мені той прикметник до слова «вічність»: «Ціла вічність минула!» – не раз чуємо. Гарний вислів, ще й на цікаві роздуми наводить.

Що як що, але вічність, коли «приглянутись» до неї, – ні цілою, ані не цілою бути не може. Вічність – то вічність, чиста абстракція. Її антонім – миттєвість. Скажімо, життя на тлі вічності – миттєвість. Таке воно те життя, така його якість, воно – миттєве (тому, зауважмо вкотре, «миттєвостей», як і «вічностей» не можна рахувати, не може бути стільки-то миттєвостей, а лиш митей, моментів). «Цілим», «повним», «завершеним» (чи навпаки) може бути життя, його година, хвилина, навіть мить чи щось дрібніше, якщо вловимо його, але – не вічність...

Вічність, якщо з цього погляду, – є «страшна», як про неї Богдан Ігор Антонич. Хай так... Але уявімо собі, що ми погідної серпневої ночі – на селі, коли вона, та Вічність, «моргає нам до віч» (ми – на лавчині, горілиць, задивлені в неї). Тут уже не страх, а дивний до неї потяг: тілом – ми коло батьківської хати, коло її тепла. Душею ж – там, де вже «ні сміху, ні плачу», ні тепла, ні холоду, бо ж і земних відчуттів там немає... І все ж її, незбагненну, неосяжну, всіяну зорями, повірмо Каменяреві, – «носимо в душі»...» («Там моя батьківщина», кивнув на зоряне небо захожий в Афіни Анаксагор).

Гарно про ті два погляди на вічність у Катулла. Один, «страшний», – в образі «вічної, в якій нам суджено спати, однієї для всіх, ночі». Тут нагода уточнити: можна проспати цілу ніч, але не ту, про яку поет, звертаючись до своєї улюбленої Лесбії. У ній, непробудній, мусимо спати, бо вона, та ніч, – вічна, вона не може бути цілою чи не цілою.

Другий, уже геть не страшний, – про земну «вічність». Катулл, певно ж, не без натяку на «нескінченний ряд чисел», переводить ті числа, абстракцію, – в конкретне, щось найсолодше. І хай воно, те земне, перелітне, але чимось таки споріднене з тією, що «морга нам до віч», такою далекою і водночас такою близькою, наче й душевною вічністю: «Так цілуй же мене сто раз і двісті, / Знову тисячу раз і знову і знову сто раз, / Та й до тисячі знов, і знов до сотні. / А як буде у нас багато тисяч, / Помішаємо всі і лік забудем...» (палкий веронезець – голосом Миколи Зерова). Чим же, всміхнемося, не ряд?.. Чим, власне, – не той «цілий», а той, що йде в нескінченність, ряд поцілунків?..  

Тож не подає згаданий «Словник» епітетів до іменника «вічність». А втім, можемо сказати, що вічність синя (польською – «niebieska»), а ще – зоряна. Як синє, надто восени, навсібіч синє і глибоко самотнє – денне небо. Як зоряне – погідної, ясної ночі.

*

З погляду вічності, sub specie aeternitatis, – усе, що б ми не взяли, наче анігіляції підпадає: людське життя – й точкою годі назвати. А пригляньмося, за порадою Сенеки, до тієї «навіть не точки» – й побачимо: у ній – немовлячі роки, дитинство, підлітство, молодість, зрілість, похилий вік...

Додаймо ще безліч усього, що діялось у тих часових рамках – у кожному дні, кожній годині, хвилині й «точці часу»; додаймо й той час, який «тягнувся», гей би стояв, озирнімо той простір – і, й не зауваживши, прохопимося тим же, на якому спіткнулися, слівцем: «Гей! та то ціла вічність!»...

               *

               Синевир

               Ані зморгне Морське озерне Око –

               Зорить, хай день, хай ніч, усе одно.

               Хмаринка Окові упала в око –

               І падає – та чи впаде? – на дно.

               Не шелеснуть дерев зелені вії,

               Навшпиньки Час довкола Ока йде,

               Чи літо синь його студену гріє,

               Чи то зима десь у борах гуде.

               Вночі з висот йому зірки моргають,

               З висот, а чи з глибин в його глибінь –

               Не відморгне. А сонце забуяє –

               То й від разючих не зморгне промінь.   

               Незглибна, як те Око, тиш довкола,

               По вінця, в чаші глибоко земній.

               Тут обрію немає, виднокола:

               Над Оком – вічність і хмаринка в ній.

               Ані зморгне Морське озерне Око:

               Зорить у вічність – синьо й одиноко.