Теоретично значення «депресії», яким позначають клінічний випадки захворювання в колі лікарів, відрізняється від його застосування стосовно констатації депресії в контексті соціально-структурних реалій. Такий її вияв намагається охопити процеси, якими позначають методичний перехід від суб'єктивного індивідуального досвіду переживання страждання до інтерсуб'єктивного феномену депресії як певного виду «соціального статусу присутності». Цей перехід і виключну залежність філософсько-соціологічного та психологічно-клінічного рівнів опису депресії можна представити крізь призму роздумів французького соціолога Алена Еренберґа «Недуга в суспільстві».
Дослідження А.Еренберґа висвітлює новий індивідуалізм на перетині сфер психічного і соціального. Він включає також дослідження манери мовлення про це своєрідне становище сучасного індивіда, який застряг між бідами суб'єктивного страждання, сповідуванням ідеалу свободи та обов’язком до самореалізації. Темі культурної автономії людини автор вже раніше присвячував своє дослідження з назвою «Змучене Я» (2008). А.Еренберґ не лише описує динаміку депресії із соціально-структурної та психологічної точок зору, а й зміщує фокус на вивчення потенціалу такого «депресивного місця розташування» постмодерного суб’єкта. Тому концепція депресії А.Еренберґа виходить за межі клінічної категорії.
Тобто, згідно з його роздумами, поле напруження подвійної екзистенції суб'єкта як індивіда та соціального актора дає про себе знати в психопатології. Такий погляд дозволяє здійснити реконструкцію динаміки депресії з соціально-структурної та психологічної площин – і, відповідно, викликає запитання, чи в розслідуванні А. Еренберг вже знайшов можливий вихід з «нещастя автономії».
При теоретичному визначенні депресії для соціолога відправною точкою є гіпотеза спеціального статусу соціальних цінностей, прив'язаних до концепції автономії, що дозволяють говорити про особистий перелом індивідуалізму. Належне визнання психічного здоров'я як соціальної цінності відображене в дискурсах, які описують афективні компоненти соціальних відносин за допомогою дихотомії психічного страждання, з одного боку, та особистісного розвитку чи душевного здоров'я, з іншого. З акцентом на тих цінностях, які служать усвідомленню автономного проекту індивіда як ідеалу – і будь-якої можливості страждати від цього – автор говорить про нове розуміння психічного здоров'я та хвороби: через ідею соціального добробуту та збитків, в якій проявляється вся неоднорідність симптомів «недуги як ознаки нашого способу життя», й кидає виклик аналізові причин психічних розладів.
Ідеал автономії вчений розуміє як коректив індивідуальної життєвої практики, що обмежує простір можливостей соціального актора. А.Еренберґ посилається на патогенний потенціал того ідеалу, який активізується в тих обставинах, де постають проблеми реалізації практики потенційно автономних акторів. Тут індивідуальне право «на максимальне задоволення» зумовлює дивергенцію між реальною здатністю діяти, тобто індивідуальною реалізацією рішень, та ідеалом, який говорить про момент страждання, як можливий результат постмодерних пошуків самореалізації в сенсі нового розуміння особистої відповідальності.
Ці міркування переносять медично-теоретичні роздуми на ті довідки, в яких констатують особисту здатність до дії, а також конкретну нездатність переживати досвід в контексті (психо-) патологічного розвитку. Хоча А.Еренберґ зазначає, що депресія виникає не через соціальний тиск пристосовуватися до жорстких стандартів і заборон, однак вказує, що життєво важливі образи, які випливають з відчуття свободи, в багато разів збільшують тягар обов’язку до особистого розвитку. Постмодерне завдання, мабуть, не може показати, чим є людина в світлі завоювання персональної автономії, але його слід розуміти постійним закликом задуматися, ким може бути людина поза всіма можливостями
У книзі науковець доходить до висновку: депресія не виникає безпосередньо з імперативу свободи та особистої відповідальності, а динаміка надмірних вимог, чиї наслідки можуть призвести до депресії, значно опосередкована суб'єктивною диференціацію між соціально проголошеним розумінням свободи та обмеженнями індивідуальної здатності до дії окремих акторів. Відповідно, депресивний досвід центрується в індивідуальному переживанні роздроблення автономного проекту особистості, що при культурному порівнянні все ж відрізняється різними концепціями особистості, свободи та відповідальності, і, перш за все, вивільняє різні динаміки поводження з досвідом руйнування ідеалу
В А.Еренберґа такий аналіз включає аналіз метаструктури, за допомогою якого можна висвітлити самосвідомість людей між здатністю та нездатністю відчувати в полі напруження реалізації соціальних можливостей. Таким чином, автор описує не лише зміну концепції індивідуалізму через суб’єктивний брак досвіду, а й аналізує інституціональні структури. Центральною є пропозиція дослідника, не розглядати сучасний розвиток подій в контексті послаблення соціальних зв'язків або з точки зору зниження соціального порядку, а, скоріше, проаналізувати реалії в світлі змін громадського порядку та духу інститутів.
Цей аналіз передбачає критику психосоціальних наслідків неоліберальної ідеології, яка поставила ідеал свободи саме в полі напруженості інституціоналізованих владних відносин та індивідуальних відмінностей. Це також потребує розгляду фундаментальної динаміки практик суспільного визнання та соціального «остракізму», які доможуть зрозуміти, як автономія яко практичний ідеал може керувати політикою інтервенції, а також соціально-критичним потенціалом незадоволення.
Ознаками соціального розвитку – як, для прикладу, обмеження приватної сфери – А.Еренберґ вважає психодинаміку «нарцистичної відмови» особистості. Нарцистична регресія, як у фрейдівській «Жалобі та меланхолії», є центральним моментом депресивної динаміки. Таке «самоув’язнення» – з доробку Марселя Гоше – проявляється не тільки в приватному стражданні від збідніння «я», але й в «інтимізації публічності». Це, як частини колективної жалоби агента, за дискурсивного посередництва відноситься до психосоціального страждання. На додаток до жалоби, депресія виражається в сучасній формі «вигорання» особистості, яку часто сприймають як ознаку сили волі, а також як свідчення власного обов’язку (не за законом), щось з себе зробити.
Реконструйований перехід від меланхолії до сучасної депресії позначає депресію як вираз соціального дисбалансу винагороди, порушення соціальної взаємності продуктивності та відповідного визнання, що згідно з аналізом А.Еренберґа вказує на ранги соціальної нерівності в динаміці перенапруги акторів. Депресія залежить від структури, в якій людина сприймає себе такою, що страждає, але вона все ж робить особу пристрасною у своїй індивідуальній практиці, а також наповнює депресивне суб’єктивне сприйняття стереотипом постійно невизначеного та такого, що сам себе хронічно виснажує, індивіда, якого все рідше й рідше схвалюють, просто для того, щоб розвивати усвідомлення: вихід зі страждань автономії – і втеча від депресії як психосоціального місця розташування – міг би бути можливим.
З А.Еренберґом знаходимо докази того, що має йтися про манеру етичної категоричності, яка спрямовувала б роботу структури, що визначає «Я». Центральним місцем для самокритичного процесу, який відтепер підкреслює зміну статусу депресивного суб’єкта в протистоянні актора з патологією ідеалу, в дослідженні А.Еренберґа є також огляд ключових слів сучасності (справедливість, рівність, солідарність, компетенція і т. д.), які визначають політичну практику – символ нового індивідуалізму; ними пронизана вся риторика, що «нездатна користуватися іншим словником, окрім словника риторичних субстанцій солідарності суспільства з тими, хто сповідує інший культ продуктивності, містить і допускає оновлення публічних дій».
Ця риторика залишилася «сліпою до нових соціологічних координат нерівності – нерівність у розподілі особистих здібностей, хоча, якраз цього не можна було робити». Розвиток депресивного суб’єкта до рішучого актора своєю нормативною орієнтацією мав би завдячувати етиці визнання, яка мала б використовувати риторику "містики слова", – за це її вже критикував Марсель Мосс.
В А.Еренберґа знаходимо той (само-)критичний потенціал, який має не дозволити «виганяти зло в уяві, шляхом святкування минулого, яке досі не виконувало своїх обіцянок». На карту поставлена ця здатність суб’єкта – усвідомлювати себе самокритичним проектом – в еренберґівському визначенні статусів.
Також враховано, що ці процеси трактуватимуть у світлі реальності життя людей, яким властиві інші моменти перенапруги, йдеться про тих, що мусять боротися за (виробничо-) економічні режими, які декламують інші безпечні місця суб'єктивного страждання. Враховуючи такі зміни, А.Еренберґ описує «жалюгідне існування», але зазначає, що є й альтернативний варіант дій: індивід – особливо в спільноті – позиціонує себе цілком рішуче. Вчений пише на початку дослідження: «Людське життя не є менш соціальним, політичним чи інституційним, тому що тепер видається більш особистим: швидше, це інший соціальний мотив». Цим він вказує на розвиток, який не відбувається на «полі бою невизначеності», а який живиться через протистояння особистих свободи дій і обмежень та створює враження, що люди намагаються створити новий ідеал автономії.
Рушійною силою в цьому випадку є не тільки страх розпаду суспільства на індивідуалізми, а, швидше особистий виклик їх по-новому усвідомити. Тут діє не тільки турбота про самореалізацію особистості та інтерсуб'єктивацію ідентичності, а, скоріше здатність уникання депресивних місць. В основі можливості уявити суспільство, яке не залишатися байдужими до нової практики гноблення та динаміки відчуження, лежить рішучість актора. Таке ставлення протиставляє людину як соціального суб'єкта, як носія істини та (власні) міфи руйнівного індивідуалізму. Отже, необхідно виявити практичні потреби й динаміку їх продовження на психосоціальному рівні. Це дозволить сподіватися, що там, де індивідуальні прагнення свободи будуть в гармонії з рішучістю соціальної совісті, страждань від автономії не залишиться.
З німецької переклала Соломія Кривенко