Нова стаття колишнього львівського воєводи Борковського.
Колишній львівський воєвода, п. Петро Дунін-Борковський занявся в найновішому числі "Бюлетину Польско-Украіньского" (ч. 31, з 21-го серпня ц. р.) справою сокальського кордону. Цей кордон — каже він у статті, що має таки наголовок „Проблєма сокальського кордону" — творився від самого початку істнування польської держави. Почалося від того, що не допустили на Волинь уніятської церкви, що на думку автора не було в інтересі польської державної рації, бо унія, хоча може й не дуже булаб поширилася на Волині, булаб відгородила Волинь від московської держави взагалі і тепер від совітської України. Та справжній сокальський кордон створив воєвода Юзевський, який зліквідував на Волині всі українські культурні й економічні установи, що були у звязку з галицькими централями та підтримував „Волинське Українське Обєднання", що творило льокальні українські установи. В тому "Волинському Українському Обєднанні“ працювали під протекторатом воєводи Юзевського українські еміґранти з Наддніпрянщини, яких воєвода Юзевськнй умисно спроваджував на Волинь рахуючись з браком української інтеліґенції.
Проти тієї політики воєводи Юзевського — каже п. Борковський — виступили польські політичні діячі та й ціле польське громадянство, які рахували на те, що при недостачі української інтеліґенції вдасться засимілювати українські маси. Але ця концепція не мала ніяких виглядів, бо — пише п. Борковський — „не тільки масова національна асиміляція, як показує практика, тепер неможлива, але навіть індивідуальна асиміляція відбувається не в той примітивний спосіб від нижчих до вищих культур, чи пак у пропорціональному відношенні до натиску, як це собі дехто уявляє... Що торкається Волині, то спеціяльно там національної асиміляції не можна собі навіть подумати просто у звязку з чисельним відношенням українців і поляків: до кого має місцева сільська людність асимілюватися, коли насправді вона не має ніякого контакту з польським елєментом. Воєвода Юзєвський розумів нонсенс ідеї польської національної асиміляції у відношенні до волинських українців Коли хотів і навіть від гори перевів сепарацію волинськнх українців від галицьких, то не з тією метою, але щоб виминути те, щоб волиняки підо впливом українських львовян не пересякли духом опозиції і нехіті до Польщі.”
Тому воєвода Юзевський спроваджував на Волинь еміґрантів з Наддніпрянщини, що так само, як він репрезентували ідею незалежности України, здобутої від теперішньої Московщини при допомозі Польщі. Але — каже п. Борковський — ці наддніпрянські еміґранти за ціну втримання Польщі при своїй політичній концепції ішли на всякі уступки полякам на Волині. Це, розуміється, не могло приєднати їм симпатій місцевої української людности, що як автохтонна не могла і не хотіла поступатися своїми правами. Таким чином українські еміґранти з Наддніпрянщини, що нібито мали бути провідниками волинських українців, властиво не мали на Волині ніякого впливу. П.Борковський підкреслює цікавий момент:
„Не маю зрештою сумніву, на підставі моїх відомостей про українські відносини, що самі провідники ВУО, українські політичні еміґранти почувають свою слабість і серед своїх земляків на Волині і не почуваються добре у своїй політичній ролі, коли натомість інші емігранти з наддніпрянської України, що активно не мішаються до політики, живуть у найкращих взаєминах а місцевою українською інтеліґенцією.“
Але якби навіть — каже п. Борковський — ідеольоґія наддніпрянських еміґрантів при підтримці воєводи Юзевського була опанувала маси, то це не вийшло би на користь польській державі. Якби справді зараз вибухла війна з большевиками, на яку згідно з ідеольоґією булиб наставлені українські маси, то це був би успіх. Але як ця війна не приходить, то "психічна реакція за несповнені надії добути незалежність над Дніпром, могла би спричинити у людей, цілком опанованих тією ідеєю залом“, шо довів би до цілковитої зміни орієнтації на користь дотеперішніх ворогів.
„З цього зовсім не виходить, шоб українська протисовітська настанова була для польської держави шкідлива чи непотрібна. Навпаки, це невідклична передпосилка справжнього відсепарування цих теренів від Росії і співпраці з Польшею. Цю протимосковську та протикомуністичну настанову має також українське громадянство в Галичині, але ріжниться від настанови людей з ВУО тим, що їх ідея української держави над Дніпром в нічому не перешкоджує їм почуватися найтісніше звязаними з долею і біжучими справами тієї дільниці Річипосполитої, в якій уродилися, де живуть і в области якої борючись за свої національні права завжди підкреслюють свою локальну приналежність. Як українські патріоти не перестають бути передусім патріотами льокальними, територіяльними в тій самій мірі, як і місцеві автохтонні поляки. Це одна з основних точок співпраці місцевого польського й українського громадянства на площині деяких спільних конкретних інтересів. Деякі уступки від держави мусілиб їх споти тісніше з державою і відмежувати безоглядно від кожної сусідної держави, в якій таких уступок не мали би. По цій лінії вичуття спільних льокальних і державних польсько-українських інтересів ішла без сумніву деклярація премієра Складковського, який сказав, що волить мати зпоміж національних меншин ситого громадянина, ніж голодного, і культурного ніж анальфабетичного. Ідучи льоґічно, діяльність лєґальних українських культурних і господарських орґанізацій зі своїми львівськими централями не є для держави шкідлива, але її можна погодити з інтересами держави і краю.
"Супроти того, що 1) польська національна асиміляція української людности Волині виключена, 2) кожна русофільська орієнтація на окраїнах в якійнебудь формі була би найбільшим злом, 3) боєвий український націоналізм у своїй формі ОУН, як взагалі кожна революційна орґанізація, є протидержавний і „вивротови“, і 4) ВУО зі згаданих вгорі оглядів не є ані масовим рухом, ані спеціяльно для держави корисним — уважаю, що скасування обмежень, які вийшли з концепції т. зв. сокальського кордону, найбільш вказане і що треба цілу концепцію сокальського кордону признати невдалим адміністраційним задумом. Невтральність у відношенні до конкуренції ріжних лєґальних українських напрямів і їх суспільних рухів та політичних ладів дає занадто багато прикладів, що коли державна адміністрація створює ідейницькі концепції, які підтримує бюрократичний апарат, то це ніколи не вдасться і завжди доводить до зовсім протилежних наслідків. Державна адміністрація може і повинна натомість підтримувати здорові самостійні суспільні відрухи, що відповідають інтересам держави.
„В суті речі треба, не віддаючись ніяким фантастичним оманам, почати відноситися до терену заселеного чи пак співзаселеного українцями в Польщі багато більш одноціло і не перебільшувати собі ріжничок, які завдяки культурній окремішности чи іншим причинам істнують між поодинокими теренами.
„На випадок допущення до свобідної виміни і взаїмної нівеляції тих дещо ріжних українських елєментів у Польщі в реліґійній, культурній та господарській ділянці, з одного боку, допуститься єдино до того, що і так неминуче й поступає самочинно, супроти всяких кордонів і в боротьбі з ними, з другого боку, сам процес вирівнювання дільницевих ріжниць займе вповні увагу українського елєменту на довший час, не залишаючи йому сил на експансію у відношенні до місцевої польської людности.
"Але відібрати протекцію адміністраційних чинників прихильникам ВУО при одночасному втриманні далі сокальського кордону — це видається мені найгіршим шляхом, хоча це схлібляє примітизмові тих поляків, котрі вірять, що в такий спосіб спольщиться "малосвідома" українська людність Волині. Напевно не спольщиться, скріпиться натомість орієнтація на Совіти місцевих українців чи пак орієнтація на „третю Росію" і буде новий агітаційний жир для українського революційного підпілля. Як єдиний наслідок Польща відчула би в короткому часі дальше послаблення нашої державности на Волині". (Підкреслення Бюлєтину Польсько-Украінського).