Сьогодні, 14 серпня, українському художнику Карлові Йосиповичу Звіринському виповнилося б 90.

 

 

«Прізвище Звіринського для Львова – магічне. Для мистецького Львова. Для тих, хто має хоч якусь причетність до його історії та культури останніх п'ятдесят років…». Це з моєї статті, написаної 2002 року. І з сумом мушу констатувати, що ці слова вже не зовсім відповідають реальності. Тепер пасувало б уточнити, що тепер це прізвище магічне в першу чергу для мого покоління, 45+ та старших… – тих, хто встиг бути знайомим з Карлом Звіринським, кому пощастило вчитись у нього…

За цих десять років кардинально змінилися способи інформаційного забезпечення людства, відповідно, з’явилося покоління, для якого значимість особистості виміряється кількістю посилань в Google. На жаль, українське мистецтво загалом, і другої половини ХХ століття зокрема (хоча це – ще майже сучасність) надзвичайно слабо представлене у не тільки в Інтернеті, але й в реалі. У Львові, до прикладу, постійні експозиції музеїв, яким якраз належиться відповідно до «посадових обов’язків» це мистецтво презентувати, завершуються наразі міжвоєнним періодом. Експозиція мистецтва ХХ століття Національного музею (яка містилась ще з часів митрополита на вул. Драгоманова, 42), вже років з 15 як не діє через ремонт. А Львівська Галерея Мистецтв після оновлення експозиції «відмазалась» компромісом: виділила один зал, де в кілька рядів повісила від кожного з Метрів по одній (!) картині – такий собі «арт-вінегрет». Але зараз й того немає. Тепер у цьому залі гостює (і так виглядає, що зазимує) скульптура Пінзеля, яка після своєї тріумфальної поїздки до Лувру очікує, коли ж у її власному приміщенні нарешті зремонтують дах. Прогнози невтішні. Тож хто би навіть хотів скласти собі уявлення, хто-що-як-чому, які напрямки-стилі-техніки-естетичні концепції превалювали, чи просто були присутні у львівському мистецтві цього періоду, чим воно видатне і цікаве для історії національного, європейського, світового мистецтва, зробити цього не зможе.

Якщо ж така експозиція у Львові колись постане (сподіваюсь, я доживу), то феномен мистецтва і особистості Карла Звіринського буде одним з тих культурних явищ, які є візиткою не тільки регіонального, але й загалом українського мистецтва другої половини ХХ століття. Його реноме митця активно конкурує з його реноме вчителя, не просто вчителя – гуру, який виховав ціле покоління, славу і гордість українського мистецтва другої половини ХХ століття: А.Бокотея, Р.Петрука, З.Флінту, Л.Медвідя, О.Мінька, І.Марчука...

А поза тим його академічна культура у поєднанні з християнською вірою, за заповідями якої він не те що жив, дихав кожну хвилину свого життя – причина того, що для всіх, хто знав його чи тільки чув про нього, Карло Звіринський – МОРАЛЬНИЙ ЕТАЛОН. У прямому сенсі цього слова, без фальшивої патетики і екзальтованих гіпербол. "Ми біля нього ходимо, як попри церкву",– сказав колись один з його учнів, відомий скульптор Роман Петрук. Це правда. Віяло від особи Звіринського вимірами інших часів і культури, аурою ХІХ чи навіть ХVІІІ століття. У вірі – щирістю перших християн, якоюсь «євангельською» повагою до особи. У ставленні до природи – логікою давньогрецької філософії. У постійному бажанні ділитись своїми знаннями і своїм захопленням світом з учнями – вже месіанством Сходу. У мистецтві – азартом постійного експерименту з формою, Парижем часів імпресіоністів і його улюбленого Сезанна... Все це пішло разом з його життям. Нам залишилось відчуття втрати, що не минає. Спогади, до яких звертаєшся чи по професійну підказку, чи по моральну підтримку. І його мистецтво.

Наталія Космолінська

 

Бляха. 1959 р.

 

Дарія Зав'ялова: Вчитель

Жовтень 1997 – Національний музей – прощаємось з Карлом Йосиповичем Звіринським. Вперше розумію, що сумне може бути світлим – смерть – продовження життя – гармонія була і в останній зустрічі – алебастровий профіль в обрамленні осінніх хризантем. Коли ми вийшли з приміщення – зірвався вітер з чистого, без єдиної хмарки неба – утворив закручений вихор з жовтого листя.

У Львові багато людей, які можуть розказати, ким для них був Карло Йосипович – для кожного він прийшов в його життя невипадково – і більшість змінились завдяки цій зустрічі.

Дискредитоване зараз поняття «інтелігент» ідеально відповідало образу Карла Йосиповича. Поняття, що заступило його – інтелектуал, визначає людину розуму. А він був людиною розуму, та, насамперед – Души і Серця.

Завдяки Карлу Йосиповичу словосполучення «енциклопедична освіта», «витончені манери», «тонке почуття гумору» стали для мене реальністю.

Він в глухі сімдесяті-вісімдесяті говорив зі мною, однокурсницею своєї доньки Христини, про релігійну філософію, закриту тоді для мене поезію Антонича та про феномен Львова, який кожен з нас його знав і розумів.

Він відкрив мені Бердяєва і Флоренського, «Життя Ісуса» Ренана і живопис Романа і Маргіт Сельских.

Він не вчив - він впливав. Всім – і тим, про що він говорив і тим, як. Хто зараз так говорить – тихо, з м’якою посмішкою в голосі?

Квартира його родини на теперішній вулиці Чупринки вразила мене вивіреною аскезою в інтер’єрі і повною відповідністю мистецькому стилю Художника.

Ми вчились у нього і не знали тоді ані драматизму його долі, ані його видатної ролі в формуванні цілого покоління львівських митців. Але не зрозуміти, не відчути масштаб його особистості ми не могли.

Ще тоді мене вражала його довіра до мене, звичайної студентки, та ще й з іншокультурного середовища. Та моїми «поручителями» в нашому спілкуванні були Анрі Матісс, Томас Манн та Герман Гессе.

Він вважав «Гру в бісер» ключем до розуміння багатьох культурних явищ XX сторіччя. Досі уявляю Гаррі Галлера і Йозефа Кнехта з його обличчям.

Він ніколи не засуджував – в один з найскладніших моментів життя, коли один із його колишніх учнів, який у той час зайняв певне становище, повів себе по відношенню до вчителя... ну дуже негарно, Карло Йосипович, розповідаючи про цю ситуацію, не дозволив собі не тільки ні одного різкого слова, але навіть інтонації! При цьому його моральна оцінка вчинка цієї людини була жорсткою і категоричною.

У нього була прекрасна фраза про відповідальність художника перед чистим полотном. Щоби розпочати розуміти її, мені знадобилося майже тридцять років.

Кожному з тих, хто мав щастя спілкування з ним, він залишив якусь дуже важливу ідею для осмислення. Особисто для мене – це «теорія чистого полотна».

Letum non omnia finit (не все закінчується зі смертю)

 

Перша публікація вибраних фрагментів монологів в майстерні Карла Звіринського, записаних його відданою ученицею Іванкою Крип’якевич на початках 1990-х – спроба у цей ювілейний день нагадати собі та всім причетним і цікавим про цю надзвичайну людину.

 

Я народився 14 серпня в селі Лаврові. Моя мати була простою селянкою, а з батьком вони зустрілися у Львові. Батько пішов на війну (Першу світову), а коли повернувся, то хотів забрати маму до Львова, приїхав та так і лишився в Лаврові.

Дитинство моє проходило на селі. Наш будинок стояв трохи віддалік від всіх, біля нього був чудовий сад зі старезними липами, млин з водоспадом до чотирьох метрів висоти і тартак. Батько цим всім завідував (але це не було його власністю). Нас було четверо братів, між всіма була різниця по три роки. Двоє старших вчилися в гімназії, а я вдома також «вчився», читаючи їхні книжки. Голову мав метикувату, пам’ятаю, як у дев’ятирічному віці вів з сусідами розмову на різні політичні теми (прихід Гітлера до влади і т. д.), і всі дивувалися з моєї обізнаності.

А тартак і млин стояли так близько до моєї хати, що як ми ночували на стриху, то хоч би як кричали один до одного, то нічого не було чути. Основною моєю втіхою були книжки. Вони власне почали моє формування як особистості. Я закінчив чотири класи «народної школи», тобто, вчився сім років: один рік в першому, один рік – в другому, два роки в третьому і три роки – в четвертому класі. Така була система.

Колись попав мені до рук журнал, де були чорно-білі репродукції картин і про кожну щось було написано. Це мені дуже сподобалося, і я сам захотів і собі попробувати малювати. До 14 років я цим не займався. Дістав десь фарби (олійні). Тільки як їх розводити? Десь прочитав, що якийсь художник розводить фарби на спирті. Це був, очевидно, жарт, але я тоді того не зрозумів. Пробую – не йде. Тут одна жінка порадила мені розводити олійні фарби нафтою. Я натягнув полотно на підрамник і попробував малювати. А ця жінка, бачачи моє зацікавлення, відправила мене до свого брата в сусіднє село за 12 км, щоб той мене трохи чогось навчив.

А ще перед тим я ходив в монастир. Там, мені казали, був один художник. Я знав, як він виглядає, і дуже хотів до нього звернутися за порадою. Одного разу, коли всі вони йшли на прогулянку по монастирському подвір’ю, я насмілився підійти до нього. «Почекай, я зараз не маю часу. Прийду, поговоримо…». Я терпляче чекав на нього біля брами, але він пройшов повз мене, як попри стіну. Очевидно, забув. Це справило на мене величезне враження, і я поклявся собі, що як стану художником, ніколи не відмовлю жодному, хто би не звертався до мене за порадою. Цієї клятви я дотримуюся по цей день.

***

Завжди повертаюся думками в дитинство, бо відчуваю його вагу у всьому моєму подальшому житті. Боже, як мені добре було малювати біля річки. Ніде ні душі. Сиджу собі і розкошую. А взимку, особливо в сильні морози, сніг має якийсь особливий колір. Я малював, як біжать тіні від дерев, біжать і топляться в річці, а потім виходять вже на другий берег. Фарба від морозу ставала в’язка як тісто, та й руки мерзли безбожно. Тоді я здогадався носити з собою дві пляшки з гарячою водою, закладав їх в кишені – так грівся. Дуже я любив в ті роки малювати місячні ночі. Виходив надвір пізно ввечері і ставав біля вікна, щоб світло падало на папір. Дивлюся я тепер на ті свої старі роботи і думаю: всі мої учні можуть зробити це набагато краще, ніж я тоді. Але ж мене ніхто не вчив, я малював просто на відчуття. Все таки чуття – це великий поводир.

 

Вертикалі, кінець 1950-х

 

***

А потім сільського хлопця поглинуло велике місто. Тепер я розумію, що в ті роки я вибирав з того міського балагану, шарварку і метушні ті речі, які були мені близькі і зрозумілі, духовно близьких мені людей. І тут також наклали свою печать дитячі роки.

***

Колись художникам було значно простіше. Основне було – студіювати натуру і інтерпретувати її якось по-своєму. Уявляю собі захоплення митця від контакту з натурою (пейзаж чи обнажене тіло). Захоплення Пісарро, Мане, імпресіоністів… Оті дивовижні зміни в природі, котрі відбуваються щосекунди: міняється і колір, і форма. Це незбагненне чудо. Тепер художникам складніше – надається перевага внутрішньому світу, пережиттям, фантазії, підсвідомості.

 

Ліс, 1970-ті

 

***

Мене завжди цікавило буквально все. І цікавить дотепер. Зв’язки між явищами. В якій залежності вони є між собою. Багато речей я знаю поверхнево, зате знаю місце кожної речі.

***

Зле, що багато художників часто замикаються у вузькому крузі своєї творчості. Малярство – основне, а все решта – додаток. В цьому була і їх сила, бо майстерність – це обмеження. І їх слабість. Завжди хочу бачити все в цілому.

***

Уяви собі, що обставини впливають на нас набагато сильніше, ніж нам здається. Час формування мого характеру припав на ті роки, коли в людині ламалося все, що є в ній людського, переінакшувався її духовний світ. І коли тобі кажуть, що ти не маєш рації, коли всі не розділяють твоїх думок – тоді починаєш вагатися – а може це дійсно так? Проте, що би там не було, я ніколи ні на йоту не відступав і не відступлю від своїх принципів. Перший з них: ділися з усіма, хто цього прагне, що знаєш і чим володієш.

***

Я би хотів бути в монастирі і малювати. Самітність все мене вабила, я ніколи не тужив за товариством. В умовах самотності я тільки й можу самовиразитися. Самотність ніколи не приносила мені особливої радості, вона мені приносила лише якійсь спокій, рівновагу і можливість концентрації і реалізації своїх задумів.

***

Я завжди надіявся, що те, чого я не зробив сам, виразиться в творчості моїх учнів. Це була б для мене велика компенсація.

***

Часто думаю про смерть. Мені не жаль того факту, що мене не буде. Жаль просто відчувати, що я не буду більше бачити того неба, тих хмар над головою, дерев. Це прекрасна гармонія, створена Божою рукою. Кожного дня не перестаю радіти і дивуватися – який цей світ прекрасний!

 

Місяць (ніч), 1970-ті

 

***

Коли я приїжджаю часом до свого села Лаврова, чую, як біжить вода, шумить ліс, бачу хати, птахів – мені обов’язково хочеться це комусь показати. В мені постійно живе потреба ділитися пережитим. Але коли бачу щось направду гарне – висловлююся до банальності просто. Не покидає мене почуття спокійного суму – проминання – мене не стане на цьому світі, і я більше не зможу ним милуватися. Під старість це особливо гостро відчувається. Звісно, кожен, не залежно від віку, думає про смерть, але з роками щораз більше любиш світ.

***

Я би дуже хотів померти в селі. Але перед тим пожити там хоч з рік, щоб побачити всі пори року і всі пори дня, різну погоду. Знаю, що це нереально, але ж можна мріяти.

***

Я дуже прив’язуюся до тих місць, де живу. А от до Львова ніяк чомусь не прив’яжуся, хоч живу в ньому з 1944 року. Мені весь час здається, що у Львові я тимчасово, ПРОЇЗДОМ. Що мене чекають інші землі…

***

Я читав одну фантастичну повість про планету, на якій жили величезні гусениці – розумні створіння, котрі поступово перетворювалися в метеликів. Коли до них прилетіла експедиція з Землі – виявилося, що гусениці ті живуть до сорока років виключно розумом. Це – аналітики. Потім вони, закрутившись в лялечку, засинають, і прокидаються вже метеликами, і до шістдесяти років живуть тільки почуттями. А як у вас? – питалися вони. Не могли збагнути, бідолахи, що у нас все разом. Мені здається, що я все життя був метеликом….

 

Зима. 1970-ті

 

 

14.08.2013