В нас є право на свої таємниці. В нас є право на свою посередність. Ми маємо право щось завалити. Ми маємо право викурити цигарку в себе вдома
Той факт, що людина знайшла приватний простір, у якому вона могла бути вільною, самотньою, залишатися сама із собою, є одним з найбільших досягнень цивілізації – сказав мені три роки тому професор Збіґнєв Міколейко, філософ та історик релігії, есеїст, в інтерв'ю "Ринок приватності". Розмова була опублікована у Gazecie Wyborczej у суботу, 10 квітня 2010 року, у день катастрофи під Смоленськом. Нині, коли приватність вислизає в нас з-під контролю, ця думка звучить винятково сильно. Це досягнення цивілізації або влада забирає в нас силою задля нашої безпеки (як у випадку з PRISM, американською програмою моніторингу поштових скриньок, прослуховування телефонних розмов, а також контролю над соціальними мережами), або ми самі віддаємо його задля сумнівної якості слави (публікуючи сімейні світлини на Facebook'у) або зручності (наприклад, дозволяючи відстежувати нашу активність в інтернеті за допомогою тістечок-реп'яшок (cookies)).
Едварда Сноудена, американського перебіжчика, що заради свободи і права на приватність викрив існування PRISM, переслідує влада США за підозрою у розголошенні державних таємниць і створення загрози життю американських громадян.
Чи можна заради безпеки пожертвувати приватністю? Скільки має бути однієї та другої? Нині це фундаментальне питання. "Я закликаю до повернення до приватності. Без неї неможливо жити, адже тільки вона дає свободу" – закликає професор Міколейко. Алєксандра Кліх
У середньовічному замку жінки, чоловіки, діти – усі жили разом у найбільшій кімнаті оборонної вежі і не мали чого приховувати одні перед одними. Так само було у дворах. Луї XIV вимагав навіть від свого оточення, щоб воно брало участь у його засіданнях на ноцнику. Лувр, зрештою, запроектований так, що у ньому немає ніяких коридорів. Переходячи з кімнати у кімнату, можна було стати свідком пологів, приготування їжі, сексуального життя. Це був природний спосіб життя у громаді. Лише сучасний, міщанський світ, що почав формуватися у XVII-XVIII ст., створив поняття приватності, розділив простір перегородками, укріпив їх кордонами. Були винайдені замки, за допомогою яких можна було закрити двері зсередини, створити для себе інтимний світ.
***
Найбільш виснажливою є боротьба того, що є приватним, з тим, що є публічним. Людина не може жити без спільноти. Ані індивідуаліст XVII століття, що втік у приватність, щоб побути на самоті, ані мислячий суб'єкт Декарта, що закликає пізнавати світ індивідуально, особисто. Ані навіть одинак з роману Дефо Робінзон Крузо та егоїст Гоббс. Адже навіть останній укладає суспільний договір для того, щоб вижити. Для задоволення потреб суспільства він створює спільноту, яка, проте, швидко порушує приватність. Ми приречені на метушню між приватним та публічним.
Для чого ми зараз продаємо приватність, наповнюючи соціальні мережі світлинами своїх дітей? Зі справжньої необхідності. Ми хочемо легко знайти відповідь на питання, ким ми є. Нас не задовольняє відповідь, що людина є таємницею, навіть для себе. Ми шукаємо справжніх себе, оголюючись, показуючи іншим свої авта, будинки, хвороби. До цього слід додати вимірну перевагу – свою вартість ми вимірюємо тим, скільки отримаємо за неї на ринку публічних оцінок. Ми показуємо інтер'єри свого дому, дитину у ванні, сподіваючись, що хтось нас за ці світлини похвалить.
Це, на мою думку, шлях у неправильному напрямку. Краще стати віч-на-віч зі собою та відповісти собі на запитання, скільки я вартий. Так, як це робили колись люди, борючись зі собою, у власному сумління, всередині себе.
Сучасна секуляризація зняла з пересічної людини цей обов'язок. Нині тягар розрахунків з власним життям ми скидаємо на плечі інших, ми просимо їх оцінювати наше життя, не бажаючи брати на себе відповідальність за нього. Тому варто повернутися до себе, до своєї інтимності, для того власне, щоб розрахуватися зі собою, взяти відповідальність за себе.
***
У мережі ми шукаємо теж іншу людину. Вони нагадують мені дві ґравюри Гоґарта. На одній, під назвою "Пивна вулиця", будинки відкриті, а люди стоять близько одні до одних, відкриті і притуляються. На іншій – "Джиновій вулиці" – люди пересуваються непомітно, вони чужі один одному, замкнуті у собі. Ми живемо зараз на Джиновій вулиці.
Завжди треба робити вибір. Відкриваючи приватність, ми здобули свободу, але втратили відчуття спільноти. Ми замкнулися в обгороджених закритих кварталах, ми не ходимо по вулицях, а пересуваємося ними у швидких автомобілях. І мучить нас туга за іншими людьми, за спільнотою.
Ми намагаємося відбудувати її в інтернеті. Ось чому ми відкриваємося там до інших людей. Але в інтернеті ховається також пастка самопродавання. Це незвичайна суперечність, несамовита розколотість. З одного боку, закритість до інших, а з іншого – у мережі – все на продаж. І ми є Робінзонами Крузо, самотніми на своїх островах та переконаними, що спільнота нас поневолює, але водночас ми тужимо за нею. З цього становища немає доброго виходу.
Так, є конфлікт між старшим та молодшим поколіннями. Молоді відкривають свою приватність, не соромлячись, старші ж захищають її як останній шанець.
Я стою на боці старших, і не лише через свій вік, але й для того, щоб захистити свободу. Ту свободу, яка для молодих людей є очевидною. Вони на неї не заробили, вони у ній народилися, так що вона є для них як повітря. Але я пам'ятаю часи, коли писання інтимного щоденника могло скінчитися тим, що він потрапляв в архів СБ. Есбешники та донощики не були добрими свідками інтимності – нашого вибору, нашої любові та ненависті. Якщо ви ніколи не відчували страху, що зараз можуть зайти у помешкання кілька хлопців, що почнуть ритися у ваших документах та вашому бруді, то ви ніколи не відчуєте, якою великою цінністю є приватність. Нині, зрештою, теж є такі служби. І ми лише позірно вільні від їхнього пильного погляду. Насправді, за нами, як і раніше, стежать.
Тут чаїться парадокс, на який звернув увагу Лєшек Колаковскі. З одного боку, сучасна людина прагне, щоб у її житті було якомога менше держави, щоб вона подалі трималася від того, що греки називали "ойкос" – її дому, приватного простору її життя. З іншого, вона хоче, щоб держава якомога більше дбала про неї, займалася її тривогами та розв'язувала її проблеми.
Добрим прикладом неможливості розв'язання цього парадоксу є Швеція. Держава дає там своїм громадянам незвичайне відчуття безпеки. А одночасно контролює їх у немислимий спосіб. Її службовці можуть увійти у помешкання, заглянути у холодильник та ліжко просто щоб перевірити, чи шлюб шведа та іммігрантки є справжнім.
Якщо ми даємо згоду на такий контроль задля безпеки та зручності, то тоді держава визначає межі, а не ми. Цей світ без меж, у якому ми живемо, є водночас надзвичайно жадібним. Він проникає у щілини нашого тіла та мозку. І все лежить зверху. І немає куди втекти.
***
Я закликаю повернутися до приватності. Без неї неможливо жити, тому що лише вона дає свободу. Якщо ми все продамо, то що нам залишиться? Де ми будемо? І ким?
Приватність є одним з найбільших винаходів цивілізації. В нас є право на свої таємниці. На свої поразки та біль, не лише успіхи. В нас є право на свою посередність. Ми маємо право щось завалити, маємо право на громадянську непокору. Ми маємо право читати аморальні книжки. Ми маємо право викурити в себе вдома цигарку. Спільнота має також знати свої межі. І визначати їх у ясний та виразний спосіб, не розмиваючи їх, наприклад, у таких загальних і таких, що присвоюють наше особисте життя, поняттях суспільного блага, сімейного блага, громадської безпеки чи турботи про здоров'я.
Zbigniew Mikołejko
Wróćmy do prywatności
Gazeta Wyborcza, 20.07.2013
Зреферував Омелян Радимський