От фактично й відбулася розв'язка в затягнутій драмі Едварда Сноудена. Екс-аґент ЦРУ отримав тимчасовий притулок у Росії. А ми ж бо знаємо, що приказка «немає нічого постійнішого за тимчасове» до російських реалій пасує якнайкраще. Хоч цілком можливо, що драматург захоче написати сиквел, а то й триквел. Але нам досить з'ясувати, умовно беручи, перший епізод.
З-поміж здатних мислити людей мало кого брав сумнів, що історія зі шпигуном-втікачем завершиться саме так. Zbruč висловлював свого часу думку, що всю аферу Сноудена, власне, інспіровано з Кремля. Останні події дали для цієї версії зайве підтвердження. Можемо лише припустити, що сам головний герой найпевніше навіть не знав, що грає за партитурою, написаною на Луб'янській площі.
Увесь той спектакль з 39-денним маринуванням Сноудена в транзитній зоні летовища «Шереметьєво» був потрібен для реалізації двох цілей: 1) спробувати відвести від російських спецслужб підозри щодо причетності до цієї справи; 2) змусити самого втікача бути поступливішим.
Як далі Кремль скористається з перебіжчика? Це не так вже й цікаво. Сноуден фактично зіграв свою роль мавра і може йти. Його повідомлення збурили громадський спокій у цілому світі. Але якщо бодай крихту замислитися, логічно виникає майже риторичне питання: що ж такого нового й несподіваного він нам повідав? Що ЦРУ стежить за громадянами у США й за кордоном, що прослуховує чужі розмови, перлюструє чужі листи? Та ви що? А ми всі досі думали, що американські спецслужбовці шукають загублених песиків і котиків.
Так, стежать, прослуховують, перлюструють, так само як ФСБ, МІ-6, французькі, китайські та всі інші спецслужби світу. Інша річ, чи працівники ЦРУ надуживають цією інформацією. Може, буває й таке. Але вже точно ці надуживання є на порядок нижчими, ніж у Росії, де головна мета спецслужб — захист безпеки (у багатозначному сенсі слова) кремлівських зверхників. І насамперед — від своїх-таки громадян. А ЦРУ отриману інформацію використовує для захисту американських (і не тільки) громадян передовсім від терористів.
Так от, Сноуден свою справу зробив. І що далі? Для відповіді на це питання варто звернути увагу на реакцію американського політикуму.
Сам президент Барак Обама поки що стримується від коментарів, і зрозуміло чому. Махнути на цю справу рукою він аж ніяк не може. А якщо доведеться говорити, то слова будуть гострими й критичними. Отже, доведеться визнати, що проголошена ним справа «перезавантаження» відносин з Росією зазнала повного фіаско.
Проте й без його слів можна зрозуміти позицію Білого дому. «Ми вкрай розчаровані тим, що російський уряд зробив такий крок, — сказав прес-секретар президента США Джей Карні. — Це не дуже гарні події. Це підриває довготривалу співпрацю між правоохоронними органами Росії і США». Карні відразу натякнув, що американсько-російський вересневий саміт, на який покладалося стільки надій, опинився перед загрозою зриву. «Ми вивчаємо питання про те, чи буде саміт доцільним", — сказав прес-секретар.
Набагато різкішими у свої коментарях щодо надання Сноудену політичного притулку в Росії були американські конґресмени. «Дії Росії — це неподобство, метою якого є принизити США. Це ляпас всім американцям. Настав час кардинально переглянути наші відносини з путінською Росією», — заявив сенатор-республіканець Джон Маккейн. «Важко вигадати ще провокаційніші дії, вони свідчать, що Володимир Путін не поважає Обаму, — підтримав Маккейна колеґа з партії Ліндсі Ґрем. — США мають вжити жорстких заходів проти Росії».
Представники Демократичної партії теж були невблаганними щодо Москви. «Росія завдала США удару ножем у спину, — заявив сенатор-демократ Чарльз Шумер. — І кожний день, коли Сноуден вільно пересувається, — це ще один поворот цього ножа». Демократ Роберт Менендез, який очолює комітет Сенату із закордонних справ, заявив, що рішення Росії надати тимчасовий притулок Сноудену завдасть поважної шкоди відносинам між двома країнами.
Що це означатиме практично? Стосунки між двома країнами після певного потепління, пов'язаного зі міною президентів у Білому домі, й без Сноудена вже встигли повернулися у звичну сферу стабільної прохолоди. «Політичний клімат між Вашинґтоном і Москвою отруєний», — коротко охарактеризував ситуацію Ендрю Вайс, колишній радник екс-президента Білла Клінтона. Від вересневих перемовин Обами й Путіна світове співтовариство чекало (й чекає далі) залагодження двох головних питань порядку денного: Сирії та Ірану.
Проте Москва вже встигла чітко заявити, що ані в одному, ані в іншому питанні на поступки йти не має наміру. Росія, як і раніше, далі озброює сирійський режим Башара Асада, вона фактично іґнорує план мирного вреґулювання в Сирії, вироблений на Заході.
Схожу позицію Кремль демонструє в іранському питанні, блокуючи санкції проти Тегерану, спрямовані на припинення його ядерної програми. Навіть попри те, що тепер з'явився слушний шанс для вирішення іранської проблеми, оскільки на зміну безкомпромісному президентові-антизахіднику Махмудові Ахмадінеджаду прийшов Гассан Рохані, який демонструє набагато більшу відкритість до світу.
Однак якби не афера Сноудена, залишався бодай якийсь шанс. Чи усвідомив усе це він сам? Чи прогнозував наслідки свого вчинку? Якщо так, то поганенький з нього виявився аналітик, бо ж не про «викриття наступу на демократію» йому йшлося. Навряд чи мудра людина матиме за «острівці демократії» Росію й Китай — саме між цими двома країнами метлявся Сноуден після свого «подвигу».
Нині сноуденівська ейфорія минула, люди почали мислити тверезо. Тож тепер статистика засвідчує, що чимраз менше людей співчувають шпигуну-втікачеві, чимраз більше — воліли б бачити його на лаві підсудних.