Ми й раніше здогадувалися, що все можливо, але цього разу підтвердили і самим собі, і навіть тим, хто не здогадувався. Перша в Україні Резиденція для молодих україномовних письменників «Станіславський феномен» успішно і вдало стартувала. Аналогічно завершився і перший заїзд учасників проекту, а зараз вже формуються плани на майбутнє.
Все починалося добре і гарно, як у казці. Слава Богу, так і досі триває. На підсумковому вечорі Резиденції, який проходив під назвою «Станіславський феномен: квінтесенція» один з організаторів проекту, музикант з гурту «КораЛЛі», Віля Чупак поділився спогадами умовної прарезиденції, заїзд якої відбувався на межі 2012 – 2013 рр.
Віля є власником хостелу «Феномен» в Івано-Франківську. Там часто зупиняються всілякі музиканти, поети, художники тощо, але трапляються й звичайні люди. Одним з таких був і дрібний підприємець десь з центру України. Він займався встановленням натяжних стель і приїхав на Івано-Франківщину заповнювати ринок своїми послугами. Спочатку крутився і щось робилося, а потім справи не пішли. Відповідно, цей підприємець лишився без грошей, тому й далі не міг продовжувати роботу, а також не міг кудись поїхати. Таким чином він прожив у хостелі кілька місяців. Весь цей час спілкувався з численними мистецькими гостями. Під кінець його перебування я й сам оселився в хостелі, щоб написати про тамтешнє життя роман. Всі, хто буває в хостелі, мають шанс чи ризик втрапити до цього тексту. Робота над ним іде успішно, і цей підприємець один з найцікавіших героїв. Власне, він настільки пройнявся всілякими мистецькими штуками, що з приходом весни написав вірша про весну. І це вже щось.
Не будемо говорити про якість того вірша, але зауважимо, що його появі посприяла атмосфера хостелу. Так, одного вечора вже після від’їзду підприємця, ми спілкувалися з Вілею Чупаком за чаєм і я подав йому ідею, що, власне, я міг би й бути таким резидентом, оскільки пишу роман. Віля ідею підхопив, але було вирішено, що треба запрошувати когось збоку, щоб гості подібні до підприємця пройнялися нашим краєм і був би з того хороший результат.
Так ми обдумали концепцію, ідею тощо. За всіма підрахунками виявилося, що ми це можемо своїми силами, головне докласти трохи зусиль. Або багато. Віля надає для проживання хостел, домовляється із театром кіно «Люм’єр» та мережею «23 ресторани» про надання харчування, контактує з іншими структурами-організаціями щодо одержання меценатських коштів на відшкодування резидентам вартості проїзних документів та на поточні витрати. Правду кажучи, це найскладніший етап, і ще не всі, хто обіцяв підтримати, відгукнулися, тому доводилося вкладати й власні кошти. Проте, ми це зробили.
Над назвою резиденції довго не довелося мучитися, бо й хостел має назву «Феномен», і маємо у Франківську гарне мистецьке явище з таким же найменуванням. Відповідно, складаючи умовну програму проходження резиденції, нам видалося логічним протягом місяця раз на тиждень провести зустрічі резидентів з письменниками покоління Станіславського феномена. Юрій Андрухович, Галина Петросаняк та Володимир Єшкілєв люб’язно погодилися на такі спіткання, а Тарас Прохасько сказав, що така резиденція – це його давня мрія, тому висловив готовність всіляко помогти у втіленні цього проекту. Так сформувався оргкомітет у складі Прохаська, Чупака і мене. Таким складом ми у Франківську, Львові та Києві презентували Резиденцію. Також втрьох вивчали заявки і визначали щасливців.
З кінця березня, коли було оголошено старт прийому заявок до кінцевого терміну 15 червня прийшло 62 заявки зі всієї України. Були і Мукачево, і Сімферополь, і Одеса, вже не кажучи про Рівне, Луцьк, Київ, Львів та інші міста. Умови: вікові рамки 18–30 років та проживання поза межами Івано-Франківської області. Перше для того, щоб молодий український письменник відчув, як класно бути письменником пишучи українською. А друге – тому що Резиденція покликана відкрити Івано-Франківщину, Галичину людям з-поза цієї території. Щоб вони вернулися у свої міста і розповідали там, як тут у нас, щоб відбувався культурний обмін, щоб зв’язки між мистецькими колами міцніли. Також треба було заповнити анкету і надіслати зразки творчості.
Вечір резидентів у Бучачі
Заявки почали приходити з першого дня і йшли постійно. Зацікавленість проектом була приємною для нас. 16 червня на ґанку в хостелі ми сиділи втрьох з Прохаськом і Чупаком і пробували визначити кого варто запросити до Франківська. Попередньо були ретельний розгляд заявок і консультація з Галиною Петросаняк. Спочатку планувалося запросити одного резидента. І лише того вечора ми вирішили, що їх мусить бути двоє, бо одного вибрати не могли. Цими щасливцями стали прозаїк з Миколаєва Євген Мехеда та поетеса з Києва Олена Герасим’юк. За цей місяць наші хороші резиденти (саме так хочеться їх називати) вже стали знайомими для читачів інтернет-простору і друкованих видань також. Серед умов перебування – написання невеликого есе з враженнями-думками від побаченого, почутого, відчутого. Тексти оперативно публікувалися в івано-франківській газеті «Галицький кореспондент», на порталі «Українська правда. Життя» та сайті Літклубу «Маруся». Відтак резиденти вже встигли одержати і порцію критики, і перших постійних читачів.
Крім того, справді унікальна і корисна нагода спілкування з місцевими письменниками. Це той ресурс Івано-Франківська, який в жодному іншому місті не забезпечити ні за які гроші. Бо що може замінити велосипедні прогулянки з Тарасом Прохаськом, екскурсії з Галиною Петросаняк, дегустування вин з Володимиром Єшкілєвим і кавування з Юрієм Андруховичем? Окрім запланованих зустрічей були цікаві принагідні – з Олегом Криштопою, Олегом Короташем та Мирославом Лаюком. Про враження від цих спілкувань Олена і Євген розповідають в інтерв’ю і пишуть в есеях. І значення цього, як на мене, досить вагоме.
Важливою була розмова і з художником Мирославом Яремаком. З неї випливло походження самого поняття "Станіславський феномен". І це не лише література, а найперше таки візуальне мистецтво. Офіційно вважається, що вперше цей термін використав Володимир Єшкілєв у своєму виступі на відкритті виставка «Руберойд» в Івано-Франківську в серпні 1992 р. Але ще перед відкриттям була розмова між Єшкілєвим і Яремаком. Тоді Єшкілєв висловлював досить песимістичні міркування щодо мистецького процесу в Івано-Франківську, а Яремак навпаки заперечував, бо оцінював потужний рух художнього мистецтва в місті ще з 1980-х рр. Тоді ж він сказав, що насправді це феномен, коли в невеликому місті відбуваються такі великі процеси. А вже за короткий час після того був зафіксований історією виступ Єшкілєва.
Таким чином, завдяки теперішньому руху нашої Резиденції ми виявили найпершу точку зародження Станіславського феномену. Отже була розмова між двома митцями, яка сьогодні переросла в цілий мистецький процес і вже має форму певної структури. Ця структура найперше покликана дати час для творчості. Або для відпочинку. Адже знаємо, що письменник – людина непевна. Окрім есеїв, за відсутність яких не було б жодних санкцій, резиденти більше не мали завдань, але мали всілякі можливості. Власне, це був час для вражень, які, цілком можливо, згодом будуть зринати в майбутніх творах резидентів.
Серед можливостей були відвідини фестивалю «АртПоле», читання в Бучачі, участь у фестивалі «Франко. Місія» поряд зі значними сучасними українськими письменниками. Це також і два літературні заходи в Івано-Франківську – «Станіславський феномен показує», де команда резидентів змагалася в різних цікавих конкурсах з командами молодих місцевих авторів, а також вже згадуваний вечір «Станіславський феномен: квінтесенція», де Олена Герасим’юк та Євген Мехеда читали разом із Тарасом Прохаськом, Юрієм Андруховичем, Галиною Петросаняк…
Пані Галина тоді назвала ідею резиденції дуже шляхетною, і що вона давно висіла в повітрі, але всі були заклопотані і зайняті. Щодо вражень від творчості гостей, то пані Галина вважає прозу Євгена Мехеди легкою, вправною і з добрим гумором. Щодо Олени Герасим’юк, то відзначила її професійність і емоційність. Юрій Андрухович ознайомившись з творчістю гостей заявив, що це справді не випадкові люди, а радше наше майбутнє. Тарас Прохасько підкреслив, що час спілкування з резидентами назавжди залишаться в його пам’яті.
Щодо вражень гостей і від гостей, то Євген Мехеда – це суцільний позитив, який сіє довкола хороший настрій і має сміливість казати людям, що вони класні, хороші, красиві. Як мені здалося, і як він сам наголошував, це для нього хороший досвід. Зокрема, він мав перший літературний виступ саме на заходах Резиденції. Олена Герасим’юк врівноважувала ситуацію. Її драматизм завше нагадував про серйозність цього життя. Тим не менше, в позитивних ситуаціях і вона не могла приховати радості.
Я особисто надзвичайно задоволений тим, як пройшов перший заїзд до Резиденції з самого ранку 1 липня, коли ми з Прохаськом зустрічали гостей на вокзалі і до останнього дня місяця, коли треба було прощатися. Задоволений нашим вибором. Адже можна бути хорошим автором, але з не надто приємним характером. А Євген і Олена – чудові молоді люди, з якими завжди цікаво і комфортно. Гадаю, їм також пощастило. Вже зараз розумію, що коли щось відбувається вперше, то проходить найщиріше. Наступні заїзди можуть бути ліпше організованими, але так чи інакше, воно перейде в самовільний рух. Той, що постійно рухається – так перекладається назва Літературної агенції «Discursus», яку я очолюю і яка разом із рок-вар’яте «КораЛЛі» організовує цей проект.
Нам дуже хотілося б, щоб заїзди переросли в регулярність. Скажімо, кожного кварталу на місяць могло б приїжджати двоє молодих літераторів і мати волю для творчості. Ймовірно, що наступний заїзд буде в січні наступного року. Для цього потрібно не надто багато коштів, але потрібно, тому ми відкриті для співпраці. Ми готові ентузіастично працювати, чим і займаємося нині. А найбільшою втіхою було б, якби такі резиденції стали модою і кожен обласний центр захотів би мати такий проект і запрошувати людей з інших регіонів. Тоді навіть я зміг би кудись подати заявку, і може й зміг би пройти.