У музеї-садибі Лесі Українки в селі Колодяжному (Волинська область), де зберігаються особисті речі геніальної поетеси, 1-2 серпня відбудуться Дні пам’яті, приурочені до 100-річчя від дня її смерті.

У 1880-х роках, коли в селі Колодяжному біля Ковеля поселилася родина Косачів, в якій підростала 11-річна Леся, тут було всього півсотні дворів. Дворянське обійстя з трьох будинків, які один за одним збудував батько майбутньої поетеси, посадовець Луцько-Дубненського зїзду мирових посередників Петро Косач, тутешні селяни називали не інакше як палацом. У короткому часі завдяки активній громадській і літературній діяльності матері Лесі Українки Олени Пчілки у садибі Косачів у Колодяжному збирався цвіт тогочасної української інтелігенції – сюди приїздив дядько поетеси Михайло Драгоманов, композитор Микола Лисенко, галицький літератор і громадський діяч Іван Франко.

За спогадами сучасників, маєток Косачів у Колодяжному часто ставав місцем літературних вечорів, до «палацу», як до клубу, сходилися селяни на шевченківські роковини, різдвяні вертепи, вистави. У кімнаті одного з будинків, який називали "сірим" або батьківським (Петро Косач збудував його останнім – у 1896 році), навіть була спеціально облаштована для цього сцена.

"До наших днів збереглися тільки два будиночки з обійстя родини Косачів, головна садиба була зруйнована німцями під час Другої світової війни", - розповіла під час екскурсії молодший науковий співробітник музею Тетяна Воробей.

Тепер на місці так званого "великого" будинку Косачів – нове приміщення музею, споруджене у 1980 році. Тут розмістилася літературна експозиція – в чотирьох залах виставлені документи і матеріали, які розповідають про творчу діяльність Лесі Українки як письменниці та етнографа. Серед експонатів увагу привертає особиста ручка поетеси прикрашена оздобою у вигляді квітки лотоса, копія автографу першого вірша, переписаного братом Михайлом за 9-річною Лесею у 1880 році, збірники народних пісень, записаних нею від поліщуків, прижиттєві Лесині переклади світової поетичної класики. 

В одному з виставкових залів відтворено елементи обстановки в робочому кабінеті Лесі Українки. В іншому – зібрані предмети народного побуту, а також склеєний із черепків посуд, який був знайдений біля садиби і (ним, вочевидь, колись користувалися мешканці садиби).  

На території меморіального комплексу віддразу впадає у вічі ошатний «білий» або «Лесин будиночок». Він був збудований у 1890 році, коли в Колодяжному народилися і підросли молодші брати і сестри Лесі (загалом у родині Косачів було шестеро дітей). Леся Українка використовувала цей будиночок як літературне шале-флігель: тут у неї була багата бібліотека і робочий кабінет. Саме тут двадцятирічна Леся  впорядкувала для своїх молодших сестер і брата підручних з історії стародавніх народів Сходу за джерелами, які надіслав їй Михайло Драгоманов.

Тепер під вікнами цього будиночка квітнуть мальви, а біля дерев’яного блакитного ганку росте посаджений Лесею кизил, який, як кажуть, хвора на туберкульоз поетеса привезла сюди з однієї зі своїх вимушених подорожей на південь. Хвороба змушувала Лесю Українку часто покидати Колодяжне – місце, яке вона вважала своїм домом.

Через туберкульоз кісток Леся Українка ще в дитинстві перенесла операцію на руку, після чого змушена була відмовитися від улюбленого музикування. Про це нагадують виставлені в інтер’єрі однієї з кімнат білі рукавички, які є копією тих, які надягала поетеса, щоб приховати викликаний недугою ґандж.

Відомий прощальний вірш Лесі Українки "До мого фортепіано" тут згадується якось особливо трепетно, коли бачиш сам інструмент, якому він був присвячений. У «білому» будиночку досі зберігається відреставрований інструмент, клавіш якого торкалися ще не вражені хворобою Лесині пальці. "Якби не недуга, то з мене був би кращий музикант, ніж поет", - писала вона в одному зі своїх листів.

Востаннє в Колодяжному Леся Українка побувала у лютому 1907 року. Але за два роки до смерті, перебуваючи в Кутаїсі, вона знову пригадала рідні поліські краєвиди. Тоді з-під її пера з’явилася славнозвісна "Лісова пісня", в якій ожили не лише картини тутешньої природи – соснові бори та лісові озерця, але й персонажі місцевого фольклору та характери поліщуків. У листі до матері Леся Українка зізналася, що задум цього твору вона виношувала з дитинства, коли бігала в довколишні ліси біля Колодяжного і в місячні ночі чекала, щоб їй привиділася таємнича лісова мавка. І лише найстаріші колодяжненські дерева знають, чи зустріла дівчина свою майбутню героїню…  

Фото автора.

 

 

 

31.07.2013