Дивна та казка нашого житя.
Вона все на ново зачинаєть ся і все на ново кінчить ся. Відвічний контраст житя і смерти не потребує аж меланхолїйного царства гробів, щоби пригадати ся людинї. Сей таємний кінець і незбагнений початок, що їх нагадує самотний хрест — се вже тільки символи. Не розуміємо гаразд нї того початку, нї того кінця — там за гробами. Ми любимо все повертаючий початок і все повертаючий кінець нашого житя який не губить ся десь там в понурім царстві темряви, тільки наче хамелєон часу дразнить нашу душу образом вічної зміни таки тут — в межах нашої житєвої творчости. Правило вічної зміни стало найглибшою основою нашого житя і воно вчить нас ненастанно вмирати і ненастанно воскресати. Воно наче хоче призвичаїти нас до тої страшної зміни, якої сценериєю є смерть. Вчить нас ще за ясного дня істнованя пращати ся з чимсь на все, відмежує наше істнованє гострими границями днїв, місяцїв і лїт, придумує пори згуку, шалїння і боротьби та пори глибокого супокою, самоти і тиші наче би хотїло доказати нам, що й ми люди не є нїчим иншим, тільки рабами тої траґікомедиї, якої перший акт — се розкішний промінь маєвої ночи, а послїдний мертва тиша зими. Наше житє все дбає про зміну сценериї нашого істнованя і все воно зі злосливостию таємного Дон Жуана розбурхує наші душі — зрадою часу. Нам все треба з чимсь пращати ся, бо все перед нами вилонюєть ся инша теперішність, a всяка теперішність з невмолимостию смерти стає минувшостию. Ось нашому житю за мало того, що воно Сильвестрової ночи віддїлює один рік від другого могилою попередного. Рік задовго втїшав би ся неподїльностию своєї влади, колиб його теперішність мала тревати від одної новорічної ночи до другої. Ні — йому ще ранше треба вмерти, треба половину його божевільного згуку, шалїння та невтомної боротьби ще на довго перед Сильвестровою ночию вкинути в безоднї тої живучої смерти, що називаєть ся минувшостию. Чому-б не збільшити жаху людини перед смертию ? Чому не показати їй, що вона тільки лушпина на океанї часу? І житє кидає серпанок забутя на половину року, та щоб всмирити нашу тугу за дразнячим згуком нашої недавної боротьби — веде нас в ясні простори — вакаций. Воно все убиває і все воно творить — те житє. І треба йому нас призвичаїти до трійливих солодощів — смерти, до того дразливого супокою нашої волї до житя, який заставляє нас на місяць забувати про Голгофту нашого істнованя. Чому отже не овіяти нас сонливим подихом вакацийного супокою?
І все вони повертають з правильностию осїнної смерти — ті ясні, зрадливі вакациї. Тішить ся їх глухим супокоєм Демон мертвоти. Немає вже гамірливої дїтвори по школах, пустїє по середовищах творчої праці людини, мешканями несеть ся мелянхолїя самотної пустки, меншають гурти людий, дивимо ся наче на висихаючі дна рік. Де вони — ті люди? Спрагнений житя блукає тужливо по пустих просторах колишнього житя, а самотник щойно тепер почуває томливу мельодию глухої тиші. То не ся благословенна тиша, яка овіває сьвіт з кінцем розбурханої днини творчого житя чується ся все ще притишене темпо огнистого живчика і є в тій тиші по творчій працї щось із тихо горіючих щок і щось наче тихий шепіт безсонної мрії про завтрішну творчість. Всяке довершене дїло лишає по собі якусь таємну озару, подібну до пурпурних сяєв запавшого сонця і ся дивно солодка озара вводить щось невисказано сьвяте в тишу, овіваючу довершене дїло. В сю тишу, яка віддїлює від себе на коротку хвилю пориви житя. О, самотник почуває, що то була благословенна тиша, а ся тиша вакаций, се тільки спокій мертвоти, важкий спокій порожної душі не зниманої на вершини істнованя творчою мрією. Чому і де вони подїли ся ті люди? Вони втомили ся? А невжеж втомити ся — не значить бути вщерть переповненим житєм? Невжеж не значить се кождим нервом почувати свою приналежність до того ясного „щось", що побідоносно знимаєть ся над гробами — не є всяка втома найреальнїйшим доказом на те, що ми жили цїлим житєм нашого єства? Яка розкіш гідна є змірити ся з солодичею того сну, який навіває ся ворожа — втома? Чому вони втїкли від неї — ті трусливі раби супокою ? Ось — то Демон мертвоти, той відвічний ворог людської творчости, велить їм в утомі добачати ненависну муку, а в глухім супокою — щастє житя. То він їх вивів із середовищ творчої працї, сказав їм, що вони втомили ся і збудив в них брехливий жах перед втомою та кинув їх в обійми страшно порожних днїв, в яких нема вже благословенної тиші поконаного труду, а є за те безглузна нудьга житя, яке не знає — втоми. Бо тільки смертельна втома з глибини творчого житя пливуча надає житю тої розкішної сьвідомости — чогось справдї живого в душі. Тільки вона. І вона лиш в силї збудити те тихе щастє в душі, яке не є химерним дарунком судьби, не потрібує нїкому бути вдячне, є висше над усї случаї та небезпеки долї, а за те розбуджує в людинї наче королївську сьвідомість могучости своєї волї, для котрої все є можливе, бо нема для неї меж немочі і внутрішної смерти. Виборе собі те щастє, що пливе з сьвідомости власної сили, дужа людина завтра і кождого дня, бо все вона буде чогось вщасливлюючого хотїти і все його доконає і все буде чути в собі могутний відрух власного істнованя, яке не боїть ся смерти за житя, бо її не знає і не боїть ся тої смерти за гробами, бо лишить ся по нїй її дїло. Нехай — що се кровавий труд. Кров є найчуднїйшою признакою житя і є в нїй щось із згущеного огня. І коли сей кровавий труд людини роздзвонюєть ся скрізь по просторах житя згуками творчости дня — тодї нам здаєть ся, що за нами нема, темної минувшини, а перед нами нема темної Смерти — тільки скрізь хвилює один ґіґантний океан сил, звідки вилонюють ся сяючі подоби людської безсмертности. Та кільки раз омертвляюче сонце вакаций витягне нас в глухі кути вашого вакацийного відпочинку — то ся чудова сімфонїя творчости житя стихає і ми наче забуваємо про нашу боротьбу за велич житя. Де нам про те думати на вакациї?
Ось хлопчина, якого школа не томить вже своїми ненависними приписами. Він щасливий, що може віддати ся свойому пустївню та замість поганих зшитків пильнувати вільних цьвітків, які йому опісля в школі будуть пригадувати ся наче ангели. Ось філїстер — радий, що покинув машинальну працю свойого званя та може на протяг такого а такого часу бути вповнї тим, чим він є: іменно непотрібом. Кому його жаль — того бурливого шуму творчого житя? І кому прийде жалувати за тим, що ось один протяг житя — се вже тільки безповоротна минувшість, його труди і успіхи — вже тільки спомин, а надходячий супокій — певного рода смерть вашої індівідуальности ? Ми все ще готові в праці року добачати щось томливе, обовязкове, прозаїчне, що скорше чи пізнїйше треба на силу покинути, а за те в нашім вакацийнім випочинку вичувати поезию житя — все те, що є ясною його стороною. Всяка праця є для нас передовсїм вложеним на нас трудом, якого треба в імя житєвої конечности менше або більше прилично збути ся і все добачаємо в кождій працї гостру кигть — обовязку. Коли говоримо про поезию житя, то думаємо головно про те, що є в найдальшій відстали від нашого зусилля, щось, для чого не істнує нїякий біль. Чому одначе в нас так мало зрозуміня для тої найглибшої поезиї в житю, яка опромінює велику працю? Чому нам не працювати з такою красою безсонного труду, щоб ми собі ті хвилї, які нам зійшли з нашим трудом, пригадували так, як пригадуємо собі поцїлуй любови, або промінь маєвої ночи або прохід по поли під золотистий усьміх збіжа? Адже, коли згодимо ся на те, що найглибшою признакою всякої великої поезиї — се краса одуховленого, бо переможеного болю, то чи не слїд нам сказати, що всяка творча праця, як жерело найглибшого болю людини, бо її туги за безсмертностию — се одна з великих областий поезиї, себто краси житя ? Назвім одначе працю великою областию тої краси тому, що цілий її чар має чисто внутрішний, чисто душевний характер. Може самі і не добачаємо його тому. Наше нервозне модерне житє вчить нас іменно ложної краси зовнїшности. Понимаємо поезию нашого житя як ряд блискучих зовнїшностий, як сьмішно-винїжені і витончені признаки комфорту інодї до карикатури посуненої елєґантности зверхнїх форм — і стараємо ся за всяку цїну добити до тих середовищ брехливого зовнїшного блеску, де всьо є формою — а змістом — нїщо. Котра епоха бачила стільки траґедий кримінальних злочинцїв на тлї безконечного пожаданя блескучих зовнїшностий житя? Ось той наш химерний респект перед блискучими зовнїшностями житя довів до того, що родова аристократия — сей досї китайсько-боговитий ідеал суспільного становища — нинї майже зовсїм зрівнаний з модерно аристократичним станом промисловцїв та фабрикантів, в яких, правда, нема гербів, за теж є самоходи і — реальнїйші фінансові відносини нїж у деяких графів. Не кланяємо ся іменно нїяким традициям, тільки тим позитивним чинникам, які в кождій хвилї можуть оправдати свою спромогу житєву — комфортом на нашій розгуканій вулицї. І любимо скору, машинальну роботу фабрики більше, нїж тямливу працю людини. Все в нас поволи набирає фабричного характеру. Новітня драматична штука Бернштайнів та Мольнарів — се вже здебільшого чисті фабрикати ідеї, які трохи що не продаєть ся на штуки та трохи що не злїплюєть ся з глупих дневникарських новинок. Бо може сї дотепні Бернштайни та Мольнари знають, що публика не йде до театру шукати творів штуки, тільки показати свої туалєти та побавити ся трохи в незобовязуючий до нїякої духової реакциї — зовнїшний естетизм. Бо нам зовсїм не треба санкциї внутрішного пережитя до того, що показуємо на зверх. У нас поволи затрачуєть ся розумінє внутрішного пережитя до того степени, що наші поети пишуть про внутрішні траґедиї не переживаючи їх, та дивують ся, коли з ними нїхто нїчого не переживав. Як сказано: модерне житє вчить нас ложної краси зовнїшности. Тим то і всяку працю розуміємо здебільшого як щось зовнїшнє і не маємо зрозуміня для її внутрішної краси. Для тих хвиль, де в нас вироджуєть ся жах перед нею і горесна сьвідомість, що її не зробимо. А опісля для тої великої хвилї, де ми дрожачою рукою беремо ся за неї і тягнемо з затаєним віддихом перші лїнїї. Для тої хвилї, де ми нїби вже перемогли нашу роботу, та тут же чуємо останнїй і найстрашнїйший відрух нашої немочі: зневіру в те, що ми досї доконали. А опісля те послїдне зусилє в нас, як звук музики в нашій душі і те оживотворююче почуванє при останніх лїнїях. Хто не почував ся тут в тиші своєї комнати Цезаром і Наполєоном? Кому — вглибленому так в свою працю — не сходив голубий ранок мов в сьвятини і хто не хотїв ждати безсонний сонця, щоб надихати ся тою творчою розкошию у визволеній власною волею душі? Не думаю тут конче про якийсь безсмертний архитвір штуки. Се може було найбайдужнїйше про себе дїло, яке пропало без слїду там — в тій безповоротній минувшости передвакацийного року, а проте — яка мелянхолїя вгортає нас на спомин тої, скажімо, примітивно творчої хвилини! Яке зрозумінє вивязуєть ся в нас для чужої - великої творчости, скілько благородности набирає для нас наше власне житє, скільки в нїм по такій одній хвили змісту і поваги! Те друга річ, що страшне терпінє таких справдї творчих хвиль вчить нас пізнавати межі нашої особовости і вчить нас дозрівати в нашій душі утаєні лїнії смерти — але саме те пізнанє самого себе дорогою індівідуальної працї дає нам може найглибше розумінє нас самих. А ми щойно зpoзyміли сьвіт, коли зрозуміли нас самих. Як одначе порозуміємо себе, не пїзнавши меж наших сил?
І тут, серед тої божественної працї над проблємом нашої душі — являєть ся Демон мертвоти, якому на імя вакациї.
Треба його заздрому житю на те, щоб відвести нас від творчої думки, велїти забути нам про льоґіку нашої працюючої душі та кинути серпанок забутя на ті наші тихі триюмфи в сумерку блакитного ранка. Розмріяні поля вколишуть нас у тихий сон і добре нам буде в дрімучім промінню омертвляючого проміння лїта. Наші батьки жалувати нас будуть за нашу втому і переконають нас, що не варто за занадто мучити ся. І ми може самі станемо жалувати за тим, що не працювали шабльоново, бо всеж шкода поезиї житя, — тої нешкідливої поезиї, яка нас пестить ось в романтичних проходах, захоплених співах і гостро-ідейних дискусиях на лонї сальонів або цьвітистих городів. Праця все лишить ся понурим Торквемадою, який нас убивав, а відпочинок одиноким ідеалом наших трусливих душ.
[Дїло]