Театр – це потужна енергія, яка вихором почуттів передається від кожного без винятку актора до глядача. І тому, коли входиш у театр, не зачиняй за собою дверей. Бо може виявитися, що ти або ключ загубив, або швейцар знахабніє, або… навіть той, кого ти вважаєш своїм другом, заборонить тобі входити в його простір.
І ти спершу не віритимеш і виправдовуватимеш свого друга, навіть знаючи про його явні психологічні нахили до егоїзму та мізантропії, а згодом і сам потрапиш у цю ж пастку. Бо, визнай, ти ж не можеш уже жити нормально без пігулок та інших антидепресантів, а може, й колись і бавився якимось сильнішими засобами, які затьмарюють перед тобою реальну картину світу.
Ну, як визнав!? Гаразд. Вітаю! Ти знайшов відповідь на питання: де я зараз, тут і тепер?.. Даніель, на жаль, так і не зміг відповісти для себе на це питання. А тому і закінчилося для нього все так трагічно. Як і для Карла… Але тільки у тексті п’єси, яку створила молода, однак уже досить-таки знана в театральному світі сербська письменниця Біляна Срблянович, яка народилася у Швеції, а написала про – Америку.
Ні-ні, не подумайте – ви нічого не пропустили за час карантину. І цю прем’єру у Львівському академічному духовному театрі «Воскресіння» ви зможете подивитися саме такою, як її задумала сербська драматургиня. Однак особливість нової режисерської постановки Алли Федоришиної у тому, що кожен із глядачів може по-новому відкрити Америку для себе й не соромитися своїх емоцій, які, можливо, раптом перевернуть світ, який досі сприймаємо просто як належне, як завчену формулу «так має бути».
Театр – до певної міри сповідальня, у якій ви відкриваєте свої гріхи, навіть про які, може, й не здогадуєтеся. І завдання акторів зовсім не подібне до мети психологів – вони абсолютно не хочуть і навіть не намагаються вивернути вашу душу навспак. Талановиті актори тримають у своїх руках інші віжки контролю над глядачем: вони самі розкривають душі своїх персонажів на сцені, а глядач купується на їхню щирість, однак свято переконаний, що перебуває не деінде, а саме – у сповідальні. Де цілком доречно згадати про катарсис.
Ви хочете помандрувати до Америки, бо занудьгували за світом подорожей у чотирьох стінах домашнього комфорту!? – Будь ласка. Тільки пам’ятайте, що в кожного айсберга є прихована під водою частина. Це частина вашої прихованої «америки», яку ви боїтеся винести на світло денне. А чому? Тому, що ви, як і Даніель (у ролі – Юрій Пилипчук та Володимир Чухонкін) звикли розповідати чужі історії і навіть про чужі трагедії, не задумуючись, що вони можуть безпосередньо зачепити за живе вашого співбесідника. Бо хто подумав би, що цим співбесідником (вірніше, співбесідницею) виявиться досить-таки серйозно налаштована до своєї професії манекенниця Ірен (у її ролі – Віра Риф’як та Надія Агеєва-Швед), хоч і «модель без документів», у якої трагічно загинув рідний брат, але його трагедія не в цьому, а в тому, що він «навіть офіційно не помер» у державі, в якій вирішив шукати кращої долі, сприйнявши як непідробну істину затерте до дір переконання багатьох – мовляв, добре там, де нас немає. Бо саме в тому просторі де-нас-немає можуть залишитися ваші найрідніші, навіть ваша мати (тут: «голос літньої жінки» у ролі Тетяни Ткаченко), що не можуть докричатися «з телефонного вузла» до вашої свідомості за зачиненими дверима, та й ще зі швейцаром (у ролі – Олександр Чекмарьов).
Режисерське уміння організувати мінімум простору дії на сцені дає змогу глядачеві відчути максимум часу, який наростає в душі кожного, навіть, на перший погляд, ніби другорядного актора, так що і глядач відчуває тягар того клубка, у якому заплуталися учасники дійства. І їм уже, на жаль, не допоможе навіть рятівна нитка Аріадни, бо час, який вони носять у собі, – насправді втрачений. Цей час, замкнений у просторі, влучно означив у своєму романі Патрік Модіано – «У кафе втраченої молодости». І не випадково доля Ірен чимось нагадує долю Лукі з роману, богемні друзі якої самі не розуміють, чи шкодують, а чи осуджують змарновані роки своєї неприкаяної юности. Цей подвійний сенс (лексикологічно схоплений можливостями французької мови) Модіано відкрито закладає у назву свого роману, що недвозначно промовляє подібно до «Америки».
Життя Лукі теж закінчилося трагічно. Бо такий світ літературного «самогубства самотности» (світ, який нагадує ще одну п’єсу з подібною проблематикою, – сучасну українську версію Неди Неждани, п’єса котрої, на жаль, страждає на показні хиби новітньої української драматургії загалом і якій відверто бракує театральности, тому залишається лише в категорії «драм для читання»). Однак режисура Алли Федоришиної має ту перевагу над літературним матеріалом, яка дозволяє не травмувати свого глядача. В останній сцені Карл (у ролі – заслужений артист України Володимир Губанов та Тарас Юричко) фактично б’ється головою об безліч зачинених дверей, а в тексті Б. Срблянович головний герой спочатку роздумує перед відчиненим вікном, а потім іде в тунель метра, де його переслідує привид хлопчини-мурина. Хід режисерки вистави із простором багатьох дверей може підказати несподіване вирішення ситуації: ті, кого ви вважали досі другорядними у вашому житті й на сцені, насправді рятують вас від необдуманих вчинків, зачиняючи двері буквально перед вашим носом туди, куди його не слід встромляти…
Власне, тому у виставі немає основних і другорядних ролей, бо навіть «С’юзі з телефонного вузла» (Наталя Терлецька та Вікторія Жолінська змінюються між собою у ролях то С’юзі, то Дівчини-продавчині з магазину «Райський сад»), чи офіціант-грошолюб (у ролі – Юрій Шоробура, вихованець академічної театральної школи «заньківчан») з американського дорогого ресторану, чи бездомний прохач у метро (у ролі – заслужений артист України Петро Микитюк та Тарас Кицинюк), котрий себе називає ветераном війни, по суті, створюють окрему сценічну дійсність, кожному з них доти добре в їхніх ситуціях, доки хтось інший не знімає з них пелену показної невинності (напр., Мафі /у ролі – Марія Ковалик/ одним запитанням про те, де таке записано правило, що офіціантам потрібно залишати мінімум 20% чайових, в одну мить оголює перед нами характер людини, яка насправді просто повинна добре й безпретензійно виконувати свою роботу – і все!..). А втім, недаремно у виставі актори практично в кожній сцені роздягаються-переодягаються: так глядач має змогу краще розгледіти душу їхніх персонажів, коли тіло – без одягу.
До того ж, усі актори беруть безпосередню участь під час зміни декорацій (і це знана «фішка» театру «Воскресіння»!). Участь актора в обертанні кубоподібних приміщень, які демонструють чергування екстер’єрних та інтер’єрних сцен, не дає змогу глядачеві відпружитися під час дії і, таким чином, постійно змушує вашу увагу бути під контролем дії, що відбувається. Адже моменти спокуси для можливого відволікання глядацької уваги також свідомо включено в дійство: це і різдвяна за настроєм пісня Френка Сінатри «Let It Snow! Let It Snow! Let It Snow!», і бутафорія сніжного ранку чи вечора, й – особлива барна музика, на яку глядач відразу реагує. Її нема в тексті Б. Срблянович, бо це закарпатська народна пісня «Доле, моя доле», ідея ввести яку в дію випадково прийшла Аллі Федоришиній, що є дуже доречно, бо за мотивом ця пісня перегукується з подібними сербськими мелодіями. Отож, в такому антуражі глядач легко може забути про реальність дії, відтак йому може здатися, що все це дійство є несправжнім, ефемерним, сновидним, навіть відверто феєрично-казковим. Створивши ілюзію дійсности, завівши вас у таку собі різдвяну історію, і актори, й режисерка таким чином магнетизують вашу уяву. Але – будьте обережні: «дитина на рейках»!.. Ні, це не хвора уява Карла – це справді ваша дитина: оберніться навколо свого глядацького місця комфорту й переконайтесь, що всі, хто прийшов із вами, досі тут, поруч. Переконались!? Гаразд. А тепер проробіть те саме – тільки всередині вашої душі.
Здається, усі маніпуляції, які конче відчує на собі кожен глядач, занурившись у дійство «Америки», були б неможливими, якби актори не грали свої ролі так, що несамохіть у їхніх, навіть мимовільних жестах відчуваєш чи не кожну артерію живої людини. Не знаю, чи можливо інсценізувати сюжет роману Патріка Модіано, але після гри в «Америку» думаю, що ці актори можуть робити на сцені справжні дива. Маючи, між іншим, неабиякий кінематографічний досвід, актори театру «Воскресіння» володіють таким умінням, як творення кадру у сцені. А декорації, якими іноді зумисне імітовано рух слайдових діапроєкторів, тільки підсилюють й увиразнюють ті моменти, які, за законами сценічного простору, важко перетворити на кінофільм.
Скидається на те, що магія вистави «Америка» полягає не тільки у вдалій актуалізації надто сучасної проблематики (людини, яка шукає і втрачає себе у світі індустріяльних спокус), а й, безперечно, у внутрішній гармонії тексту та сценографії, коли актори, волею режисера інсценізують адаптоване слово письменника та водночас поводять себе так, що вся гра буквально видається імпровізацією, тобто тим, чим і є насправді все наше життя.
Фото: із сайту Львівського академічного театру "Воскресіння"
10.02.2021