5 жовтня у Швеції врученням премії в галузі медицини стартував цьогорічний Нобелівський тиждень. З часу заснування цієї надпрестижної відзнаки нею нагороджували медиків 110 разів, і двічі її міг отримати львів'янин Рудольф Вайґль – видатний біолог, що винайшов першу ефективну вакцину від тифу і врятував тисячі людських життів. Міг, але не отримав... Завадила тогочасна політична кон'юктура: вперше це сталося 1942 року через небажання співпрацювати з нацистами, вдруге – у 1948 році через звинувачення у такій співпраці...
Нині про Рудольфа Вайґля наша розповідь.
Рудольф Вайґль народився 2 вересня 1883 р. в м. Пршерові (сучасна Чехія) Австро-Угорської імперії. Його батько загинув, коли хлопцю було п’ять років. Овдовіла матір одружилася з польським вчителем, і майбутній імунолог опинився в Галичині. Нове оточення полонізувало хлопця, і коли почався львівський період його життя, він уже усвідомлював себе лише як поляка. В тридцять років Вайґль стає доктором наук. 1914-го починається світова війна, і львівського науковця призивають для боротьби з епідемією тифу серед військових. Війна, яка принесла світу смерть, епідемії, голод і революції, відіграла вирішальну роль у науковій кар’єрі Вайґля. Його робота була не менш небезпечна, ніж військова битва – тиф часом забирав більше життів, ніж війна, а пошук ліків часто закінчувався смертю дослідників.
У 1909 р. француз Шарль Ніколь, працюючи лікарем у в’язниці в Тунісі, запідозрив, що переносниками тифу є воші. 1910 року американець Говард Рікеттс зацікавився епідемією тифу в Мехіко. Він висловив подібний здогад, але не встиг його довести, бо сам заразився і помер. У 1914 р. австрійський вчений чеського походження Станіслав фон Провасек і бразильський лікар-інфекціоніст Енріке да Роше Ліма виявили збудник тифу в кишківнику вошей. 1915-го австрійський уряд відправив фон Провасека і да Роше Ліма дослідити спалах епідемії серед російських військовополонених. Як писав Станіслав фон Провасек, у таборі вошей було так багато, що вони «сипалися дощем». Вчені сподівалися захиститися щільним вбранням і гумовими чоботами, але це їх не врятувало – вони обидва захворіли. 17 лютого 1915 р. Станіслав фон Провасек помер, а Енріке да Роше Ліма пощастило одужати. Саме да Роше Ліма виділив збудника хвороби у чисту культуру і назвав його на честь двох вчених, яких вона вбила, Rickettsia prowazekii. За роботу з ризиком для життя отримав Залізний хрест від імператора Вільгельма ІІ. У 1928 р. Шарль Ніколь одноосібно отримав Нобелівську премію в галузі медицини і фізіології за дослідження збудників тифу. Багато вчених вважали, що він мав її розділити з да Роше Ліма.
Тож робота, якій присвятив себе Рудольф Вайґль, потребувала не тільки гострого розуму, а й готовності до самопожертви. Так, у 1922-му від тифу помер ще один його дослідник – австрієць Едмунд Вейль. Шукаючи ліки від тифу, Вайґль теж заразився. На цю недугу вчений хворів двічі. Для роботи Вайґлю була необхідна велика кількість хвороботворних мікроорганізмів, але складність у тому, що збудник тифу розмножувався лише в кишківнику вошей. Тож щоб отримати збудника тифу в великій кількості, вчений став вприскувати його у вошей під мікроскопом при 30-кратному збільшенні, використовуючи комах як ферми для розмноження. Сьогодні в добу нанотехнологій це може видатися чимось абсолютно буденним для наукової лабораторії – але 1918 року це була складна і копітка праця.
Тимчасом тиф став однієою з головних причин поразки Української революції. Восени 1919 р. в армії УНР почалася епідемія. В жовтні 1919 р. на тиф захворіло 6 тисяч вояків, у листопаді хворих було вже 13 тисяч. Дійшло до того, що рахувати стали здорових, яких залишилося всього 5 тисяч. В ті судні дні від тифу померли голова Українського Червоного Хреста Андрій В’язлов, міністр народного здоров’я Дмитро Одрина, командувач Дієвої армії УНР генерал-хорунжий Василь Тютюнник, начальник Кам’янець-Подільської залоги генерал-поручник Федір Колодій, начальник Головного управління Генерального штабу УНР генерал-хорунжий В’ячеслав Бронський. А в Києві тиф забрав життя видатного графіка, автора гривні і поштових марок Георгія Нарбута.
У 1920 році Вайґль очолив Інститут вивчення висипного тифу, який згодом стали називати просто Інститут Вайґля. 1928-го нарешті була створена перша ефективна вакцина від тифу. З 1930 року почалося її виробництво – але при всьому бажанні Вайґль міг на початку виготовляти лише кілька тисяч одиниць вакцини за рік. Як справжній вчений, Вайґль виховав гідних учнів, створивши львівську школу епідеміології. Одним з її представників був Генрік Мосінг, який 1928 року став помічником Вайґля, а потім його соратником.
Робота Вайґля прославила його на весь світ, його вакцину використовували для боротьби з епідеміями в Азії й Африці. Вайґль був нагороджений бельгійським орденом Короля Леопольда й орденом Святого Георгія від Папи Римського Пія ХІ, також він був вшанований почесним членством Нью-Йоркської і Бельгійської академій наук. Вакцина Вайґля зробила його бажаним гостем у Європі, а Львів – місцем паломництва європейських учених. Однак у самій Польщі свого вченого «не помічали». Можливо, це було пов’язано з тим, що коли в Польщі були введені обмеження для прийому в університети євреїв, то Вайґль назвав це середньовічним варварством, за що був звинувачений у браку патріотизму. Або через його постійні суперечки з урядовцями, які вважали, що професор витрачає занадто багато грошей на закупівлю іноземного обладнання. Премію (10 000 злотих) Вайґль отримав лише від президента Львова.
У 1939 році Львів за радянсько-німецьким пактом увійшов до складу СРСР. Польський уряд пропонував Вайґлю і Мосінгу (якого початок війни застав в експедиції у Карпатах, але він відразу повернувся до Львова) евакуюватися до Румунії, але вони обидва відмовилися. У СРСР перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов запропонував Вайґлю перенести інститут у Москву, але вчений знову обрав Львів. Тимчасом радянська агентура швидко проникла в усі установи і викликала своїми доносами хвилю репресій. На Вайґля НКВС теж отримав донос, який повідомляв органи про відсутність радянського керівництва в інституті й небезпеку біологічної диверсії. Але навіть НКВС довелося визнати важливість роботи Вайґля – і вченого не чіпали, лише поставили над ним Сергія Терехова, який, треба віддати йому належне, не став втручатися в роботу закладу.
Після нападу ІІІ Рейху на СРСР Вайґлю вдалося уникнути евакуації, а нові окупанти теж почали спокушати його. Всі знали, що за походженням Вайґль – етнічний німець, і йому треба було лише поставити один підпис, щоби потрапити до «імперського списку» й очолити кафедру в Берліні. Однак Вайґль заявив заступникові Гіммлера генералові СС Катцману, що національність обирають лише один раз, а він для себе давно визначився, що є поляком. І цього разу Вайґлю пробачили його вибір – над ним лише поставили свого «расово чистого» директора Германа Еєра, але той, як і його радянський попередник, не став втручатися в роботу інституту. Справжньою ціною, яку заплатив Вайґль за свій вибір, стала відмова німців висувати поляка на Нобелівську премію.
Німецьке командування потребувало вакцину від тифу для своїх солдатів, і це дало Вайґлю можливість стати заступником львівської інтелігенції у суворі роки війни. Адже для виготовлення партій вакцини потрібна була велика кількість рикетсій, а отже і вошей, в яких вони розмножувалися. Якщо воші були «фермами» для розведення збудників, то «фермами» для годування вошей стали львів’яни. Для цього до ноги прикріпляли спеціальну коробочку з 500 вошами. Не дозволялося носити водночас більше шести коробок. Годувальники мали пройти навчання і дотримуватися суворих правил – бо понаднормове харчування могло призвести до алергії в людини, а це вбивало вошей. За приблизними підрахунками, піклування про паразитів дало роботу від 3 до 5 тисяч львів’ян. У процесі Мосінг виявив, що в годувальників, які приймали ліки від ревматизму, воші помирали – так було відкрито один із перших засобів боротьби з педикульозом.
Так виглядало годування вошей
Робота на посаді «годувальника вошей» забезпечувала документами працівника «Інституту висипного тифу і епідеміологічних досліджень верховного командування армії» – це рятувало від вивезення в Німеччину й облав, а також давало пайок, що під час німецької окупації було рівнозначно порятунку життя. Вошей годували львів’яни, чиї імена були відомі на весь світ. Серед них був математик, член-кореспондент Польської академії наук, професор Львівського політехнічного інституту та Львівського університету, автор підручників із математики, один із основоположників функціонального аналізу Стефан Банах. Також годували вошей його учні та колеги Владислав Орліч, Фелікс Баранський, Броніслав Кнастер. Серед представників інших наук варто назвати колишнього ректора Львівського університету ботаніка Северина Кжеменєвського, географів і полярників Альфреда Яна і Олександра Косибу, літературознавицю і підпільницю Армії Крайової Стефанію Скварчинську, археолога Стефана Круковського, соціолога Юзефа Халасинського, психолога Яна Кройця. Молодь, яка рятувалася годуванням вошей, потім теж прославилася своїми здобутками. Станіслав Скровачевський тоді був лише молодим піаністом, але через травму рук під час війни був змушений стати диригентом і композитором, а згодом про нього дізнався весь світ. Єжи Брошкевич і Адам Голланек стали письменниками, а Збігнєв Герберт – поетом і одним із натхненників польського руху опору в 1980-х.
Також Вайґлю вдалося зробити неможливе – переконати німецьке командування у користі євреїв. Завдяки його втручанню були врятовані родини його учня мікробіолога Генріка Майзеля і лікаря Людовіка Флека. Були і менш відомі євреї – співробітники інституту, яким вдалося пережити окупацію завдяки Вайґлю. Відомо також, що він зумів через Мосінга постачати рятівну вакцину у львівське та варшавське гетто.
фото: muzeum.gliwice.pl
У 1944 році Вайґля і все промислове обладнання для виготовлення вакцини було примусово евакуйовано у Краків. Перед вивезенням Вайґль призначив Мосінга директором інституту. Відновлення радянської влади принесло нову хвилю репресій проти тих, хто співпрацював із німцями. Однак Мосінга у Львові і Вайґля в Кракові вона не зачепила. Мосінг відродив інститут, а Вайґль очолив кафедру біології в Кракові. 1948 року Вайґля було висунуто на здобуття Нобелівської премії, але польські комуністи надіслали в комітет вимогу відкликати його кандидатуру, мотивуючи це колабораціонізмом (роботою під час німецької окупації). Мосінг, попри його провідну роль у боротьбі з тифом в СРСР, теж вийшов на пенсію 1973 року без відзнак, нагород і урочистостей.
Помер Рудольф Вайґль 11 серпня 1957 року. 2003-го його онуці вручили медаль «Праведника народів світу» за порятунок Вайґлем львівських євреїв у часи німецької окупації.
