Важко знайти чорного кота в темній кімнаті, особливо, коли його там нема

(Конфуцій)

 

 

Якщо ви читали Стефаника, то ця його цитата в новому Українському правописі

Багато люду в цей час подалося з села подивитися, зустрітися

мала би вас напружити. Я читав Стефаника, і мене напружило, але скоро попустило – є на світі значно релевантніші речі, якими варто перейматися.

 

Коли ж я помітив (з чужою поміччю) цитату Ольги Кобилянської

Віхола розпочалася з самісінького ранку: вийти з хати просто неможливо,

то зрозумів, що напружило таки не даремно – хтось вирішив мене, а разом зі мною мільйони нинішніх і майбутніх читачів Правопису попросту обдурити. Бо нема такої фрази в Кобилянської ні в опублікованих творах, ні в її листах.

 

Конфуз із відсутністю цитати в Кобилянської посилюється наявністю в російському правописному довіднику Розенталя саме для такого випадку вживання двокрапки (коли друга частина вказує на наслідок того, про що йдеться в першій частині) надто подібної ілюстрації з Тургенєва:

Мелкий дождь сеет с утра: выйти невозможно.

 

Віхола за Грінченком, якщо хто не знає, – грозова буря: не дрібний дощ, звичайно, але теж мокре; вийти зранку ще неможливіше.

 

Хоча Грінченко взяв це значення віхоли з "Гуцульщини" Шухевича ["Гуцули кажуть: ’як в Несамовите озеро вергти камінь, настає зараз віхола’, (буря і бють громи)"], та Кобилянська все ж не гуцулка і ніде його у своїй мові не стосує (якщо хтось хотів майстерно сфальсифікувати цитату і вжив оце гуцульське слово на означення дощової негоди, то схибив: не всі западенці є гуцулами). Не вживає вона і слова самісінький у поєднанні з прийменником з на позначення скрайнього ступеня пори часу; Кобилянська використовує його тільки у значенні "зовсім самотній, одинокий; сам (’що перебуває, живе, росте і т. ін. десь окремо, ізольовано від інших’)", найчастіше у сполученні сам-самісінький.

 

Так само й у мові Стефаника – якщо раціоналізувати оце згадуване відчуття напруження – жодного разу немає податися з: є податися до (порога, хати, воротям, міста – чи отак: мури як коли би подавалися один ід одному і хотіли єго душити); є податися на (пенсію), є податися яко уступити, піддатися (жінці, вітрові, синам) – але, повторюю, нема "податися з". Так само нема в Стефаника "багато люду" в значенні "багато людей", люд у нього лише в значенні "група людей, належних до якого-небудь середовища", він не вживає люд для кількісної характеристики, а лиш для якісної: для галицького люду, нашого люду, простого люду, робочого люду.

 

Добре, фальш цих цитат ще можна відчути; можна ще мовно почути, що фраза

По той бік шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона заграва

радше не Григорія, а Григора Тютюнника, а у Василя Симоненка нема фраґмента

Заснув <…>, і снилися красиві коні: сірі, гніді, вороні
(це уривок з роману Олександра Сизоненка «Степ»); зрештою, можна знати, що в Козаченка (Дочки Ольга й Олена визбирували на городі картоплю) нема твору, де фігурують Ольга з Оленою.

 

Але як побачити фальшивість цитати, підписаної Гончаром (На одній ниві пшениця, на другій жито) чи Стельмахом (Бачу за вікном сніг летить)? Як знайти, кому належать підписані І. Неходою рядки (в його творах таких нема – цілком могли би бути, але нема):

               Азовськеє море і Чорнеє море,

               Зелені діброви і спів солов’я,

               Високі Карпати, донецькі простори —

               Це ти, Україно моя!

 

В мене таке враження, що коли можна було би спитати будь-кого зі штатних радянських поетів, то кожен з них не мав би певності, що це не його "поезія".

 

Коли я побачив у новому "Словнику української мови" фразу з роману Юрія Мушкетика "Крапля крові", підписану Олесем Гончаром (стаття ГОЛУБЛИВИЙ, укладачка – Л.М. Томіленко), то Микола Рябчук мені відписав: "Як на мене, то відрізнити цих двох (як і всіх інших укр-соц-реалістичних) класиків практично неможливо. Шевельов колись (у статті про «Таврію» Гончара) дуже влучно назвав це цілковитою безстилевістю. В усій цій «спадщині» можна спокійно міняти імена авторів, тексти, абзаци, слова, – воно насправді не має ніякого значення".

 

Оця совдепівська сірість і є найбільш влучною характеристикою відібраних до нового правопису ілюстрацій, а точніше – залишених зі старих радянських видань, починаючи з 1946 року. Переглядаєш ці цитати і занурюєшся в нудотно-скучну атмосферу радянської школи, завданням якої, виглядало, було відбити в учнів будь-яку охоту до української літератури.

 

Воно й не дивно: якщо глянути на хронологію походження ілюстрацій Правопису, то виявиться, що в українській літературі найпліднішими – в сенсі придатності для ілюстрування правописних правил – були, на думку укладачів нового Правопису незалежної України, два сталінські десятиліття: 1940-ві та 1950-ті. За майже три декади незалежної України з мільйонів за цей час написаних світової слави українськими письменницями та письменниками речень з їхніми комами, тире і крапками придатною для ілюстрації правил пунктуації виявилась аж одна цитата.

 

 

Одне з пояснень цьому доволі банальне – лінощі: як і у виданні 1990 року, ілюстрації шукали не в першоджерелах, а серед уже відібраних цитат – у підручниках і правописних довідниках, не минаючи книжок і п'ятдесятилітньої та більше давності. Цитати Леніна-Сталіна, звичайно, викреслювали, але їхнім духом просто просяк партійний дискурс отих підручників-довідників. І цим дискурсом смердять не тільки цитати апологетів соцреалізму – з текстів старіших класиків вилущувалися саме такі твори і цитати, які цьому дискурсу не суперечили.

 

Ось ніби нейтральна фраза Стельмаха з "Великої рідні":

               Зима. Холоднеча. Засніжений ліс.

Але якщо ви читали цей роман, то відразу собі нагадаєте закінчення цієї цитати:

               Ми клятву дали Україні, Москві,

               Що ворог на нашім Поділлі загине...

 

Чи ніби патріотична фраза у Воронька:

               О, як люблю я рідну землю...

А виявляється, що поет цю землю любить за те, що

               Наш спів могутньо загримів

               Із Грановитої палати

               В покої древніх теремів,

               В алеї зоряного Кремлю, —

               І аж до Сталіна в вікно.

 

Або, наприклад, патетичні слова М. Рильського

               Чи совам зборкати орла?

               Чи правду кривді подолати?

мають не менш патетичне продовження:

               Бо Партія біля керма

               Стоїть, радянські, вільні люди!

 

Чи інший приклад: залишаючи з попереднього видання цитату Ю. Яновського

Ви зустріли ворога [з палаючою ненавистю в очах,] зі зброєю в руках

(п'ять оцих слів у квадратних дужках в новому виданні цнотливо прибрали) – невже важко було здогадатися, що має бути десь такого плану продовження:

Сьогодні, в день Сталінської Конституції, ми підносимо наші грузинські келихи з великим почуттям за Україну, за дружбу, за нашу зустріч, за перемогу!

 

Або інша – цілковито нейтральна – цитата Ю. Яновського

Це казав мені дід, пам'ятаєте, який у мене веселий дід був?

виявляється продовженням такої фрази:

Наша свідомість і красива колгоспна судьба діла, наша ідея комунізму ось що диктує вчення великого нашого і любимого вождя Леніна.

 

Або за кілька рядків перед цитатою

               — Тату! татку! — упізнали діти.

               — Голуб’ята! — батько простер руки

у Павла Тичини йде речення:

               Що сказав нам Сталін, те ми й зробим

               на землі святій своїй радянській!

(Цей вірш Тичини, до речі, особливо сподобався упорядникам, його процитовано двічі.)

 

Чи чому зі всієї творчості Романа Федоріва треба було вибрати саме цю цитату?
Тут, на цих вуличках, дозрівала його класова свідомість, тут він переймався недолею голодних, безправних, безробітних.

 

Чи з творчості Бажана вибрати дві ілюстрації саме з поеми "Безсмертя. Три повісті про товариша Кірова"? На одну з них звернули увагу в зауваженнях до проєкту Правопису, то її і забрали, на другу – не звернули, то її і лишили (так само, як у двох однакових цитатах Коцюбинського: в одній вказали, що в оригіналі "се", а не "це" – то там і поміняли (§156), а в іншій (§45) – ні, то так і лишили).

 

Чи була, наприклад, нагальна потреба три рази цитувати Павличкове

               Я син простого лісоруба,

зі всім відомим продовженням (чи, може, укладачі не знають творчості класика української літератури?)

               Гуцула із Карпатських гір.

               Мені всміхнулась доля люба

               У сяєві Кремлівських зір.

 

Чи, скажімо, чому для ілюстрації правила вживання тире ("перед словом, повторюваним для того, щоб пов’язати з попереднім реченням наступне, яке підсилює, доповнює, розвиває його зміст") обов'язково треба взяти російський текст Сухомлинського (в Правописі, звичайно, перекладений, але ж палімпсест російського тексту не зітреш)?

 

Окреме питання – брак естетичного чуття в укладачів (чи в деяких укладачів – різні розділи, мабуть, укладали різні автори, і в Правописі дуже відчувається брак загального, спільного всьому тексту редагування).

 

Цей брак проявляється, наприклад, коли для ілюстрації укладачі вибирають фразу, яку сам автор, що вкладає її в уста героя свого роману, називає банальною:

Щоб виграти час, він вдається до загальників:

— Діти, вони завжди були окрасою життя... Правда? (М. Чабанівський "Балканська весна").

 

Чи, знову ж таки, наскільки треба не розуміти поезію, щоб більшість ілюстрацій зі всієї творчості Тичини (сім з десяти цитат!) вибрати з періоду 1939–1945 років.

 

Чи зі всієї творчості Олеся Гончара більшість цитат (12 із 20) – з його "Прапороносців"? (У дужках відзначу: двадцять цитат з Гончара – і жодної з Антонича, Стефаника, Калинця чи Андруховича; список можна продовжувати як в один бік – 14 цитат Головка, 13 цитат Марка Вовчка, 15 цитат Глібова, так і в інший – лиш одна цитата Забужко та Софії Андрухович і жодної – Прохаська, Лишеги, Винничука, Малковича etc. etc.)

 

Або як можна двічі процитувати Шевченкове "Кляті! кляті!" і не згадати "Борітеся – поборете"?

 

Чи наскільки треба не розуміти поезію, щоб заміняти слова в цитатах, збиваючи ритм чи риму вірша:

у Шевченка

               Пішла в садок вишневий

у Правописі:

               Пішла в садок у вишневий;

 

у Павличка:

               Пішла. А серце моє кричало:

               "Вернись, вернися, я все прощу!"

а в Правописі:

               Пішла. А серце моє кричало: "Вернись, вернись, я все прощу!"

 

чи в Олійника:

               Стоїть на видноколі світла мати —

               У неї вчись.

а у Правописі:

               Стоїть на видноколі мати — у неї вчись.

 

чи знов у Шевченка

               Тихо стало в хаті;

               Тілько наймичка шептала:

               "Мати... мати... мати!"

в Правописі:

               Тихо в хаті стало;

               Тільки наймичка шептала:

               "Мати... мати... мати..."

 

Окремим пунктуаційним знаком у поезії є розбивання на рядки; і тут, наприклад, в Шевченка маємо:

               "[...] Я не Ганна, не наймичка,

               Я..."

               Та й оніміла.

А в Правописі (§45)

               Я не Ганна, не наймичка,

               Я... — та й оніміла.

Чи в Шевченка:

               Вітре буйний, вітре буйний!

               Ти з морем говориш,

               Збуди його, заграй ти з ним,

               Спитай синє море.

у Правописі

               Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш.

etc., etc., etc...

 

Зрештою, ритм важливий не тільки в поезії, порівняйте у Володимира Бабляка:

Висипав сніг. І в селі, і в полі, і в лісі.

У Правописі:

Випав сніг. І в селі, і в полі, і в лісі.

 

Згадану відсутність естетичного чуття можна запідозрити і через неодноразове в Правописі винесення за рамки цитати властивої родзинки наведеного фраґмента.

У Правописі:

               Душа – мов ніч…

в Оксани Пахльовської

               Душа – мов ніч, розшарпана вітрами.

               І твій старий зруйнований маяк

               тепер лиш птицям світить вечорами.

 

Чи ця цитата в Правописі:

               А що, коли не буде того дня?

у Василя Стуса звучить зовсім інакше:

               Що буде завтра? Дасть біг день і хліба.

               А що, коли не буде того дня?

 

Відчуваєте, наскільки сильніше? Наскільки цікавіше і приємніше було би читати Правопис з такими ілюстраціями?

 

Чи хоча б цей прозаїчний фраґмент:

у Правописі:

В ранковому березневому затуманеному повітрі пахли вишневі садки.

Майже банальна фраза. А як би оживило її Харчукове продовження:

В ранковому березневому затуманеному повітрі пахли вишневі садки, гостро і терпко-солодко.

 

Оце суб'єктивне відчуття, що цитати в Правопис відбираються за критерієм їхньої сірості, можна, зрештою, об'єктивізувати: укладачі систематично відбирають тексти, що їх самі автори вважають слабшими за інші і не включають у свої видання "Вибране".

Ось один із прикладів: в Ганни Чубач для ілюстрації відсутності коми після стверджувальної частки "так" взяли рядок з опублікованого в журналі вірша, який поетеса потім не включила не те, що у "Вибране", а й у жодну свою збірку (а це траплялося з її журнальними публікаціями дуже нечасто):

               "Наш учитель" (1986)

               Наш учитель — відомий поет —

               Нас любив самовіддано, тихо.

               — Комуністи, вперед!

               Комуністи, вперед! —

               Як повітрям настояним дихав.[...]

               Жовте листя впаде на траву —

               Стане жовтим усе, що зелене.

               Так ніхто не читав!

               Так ніхто ще не звав!

               Так ніхто ще не вірив у мене!

              

І це при тому, що в цієї поетеси є відомі і чудові рядки з цією стверджувальною часткою:

               Я любила не вміючи —

               Так ніхто не любив.

               Над тобою не хмариться

               Безпорадність моя...

               Так ніхто не пригорнеться,

               Як, не вміючи, я.

Я вже мовчу про Сосюрине:

               Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

               лиш приходить подібне кохання...

 

Ще яскравіше ці сірі уподобання укладачів проявилися в ілюстрації "речення, яке починається словами що (то) за" – вони вибрали з "Прапороносців" Олеся Гончара фразу, яку сам автор розцінив як заслабку для його роману і з наступних видань вилучив (дійсно, на час публікації роману фраза "Що то були за очі!" вже стала штампом).

 

Ви, мабуть, зауважили зайве тире в правописній репродукції Шевченкової "Наймички":

               Я... та й оніміла.

Відмінність правописної і авторської пунктуації стала в Правописі нормою. Часто це просто з неохайності, а часами через те, що треба проілюструвати певне правило, а в авторській версії акурат відмінна, "неправильна" пунктуація.

 

Авторська пунктуація, звичайно ж, може відрізнятися від унормованої, стосовно цього є така польська приказка: "tyle wolności ile umiejętności" (рівень свободи творчості визнається майстерністю) – але невже з бібліотек написаного не можна вибрати ту, де такої відмінності нема? [На марґінесі – щоб не збільшувати і так роздутого тексту – спитаю також: невже з бібліотек написаного не можна вибрати ті цитати, що не потребують пояснень у квадратних дужках, і чи потребують таких пояснень слова зі Словника української мови?]

 

Наприклад, цитата

               Горлиця питає: "Чи, може, хто гніздечко зруйнував?" (Л. Глібов)

має ілюструвати правило: "З великої літери пишеться перше слово після двокрапки, коли це початок прямої мови". У Глібова якраз двокрапки і нема:

               А діти? Горлиця питає. 

               Чи, може, хто гніздечко зруйнував?

 

Чи цитата

Було як заговорить або засміється і старому веселіше стане (Марко Вовчок)

має ілюструвати, що коли сполучник або між однорідними членами не повторюється, то коми перед ним не ставимо, натомість в оригіналі якраз кома стоїть.

 

Або курйоз з цитатою Олександра Довженка (§159)

Дитинство дивується; молодість обурюється; тільки літа дають нам рівновагу,

яка авторитетом класика має ілюструвати вживання крапки з комою; от тільки в оригіналі це три окремі речення, розмежовані крапками, ба більше – три окремі абзаци. Крім того, останнє речення звучить дещо інакше – порівняйте:

               Дитинство дивується.

               Молодість обурюється.

               Тільки літа дають нам мирну рівновагу і байдужість.

 

Зрештою, такі відмінності стосуються не тільки пунктуації: цитата

Ждемо день і другий гай-гай! немає Тетяни (С. Васильченко)

має ілюструвати правило "якщо вигук стоїть у середині речення, то наступне слово пишемо з малої букви", але в оригіналі власне і немає цього вигуку гай-гай!:

Ждемо день і другий — немає Тетяни.

 

Чи цитата

Гнат... запріг коні й так їх гнав із села... (М. Стельмах)

має ілюструвати вживання форми із "переважно перед буквами, що позначають свистячі та шиплячі звуки (з, с, ц, ч, ш, шч) незалежно від закінчення попереднього слова"; в оригіналі же цього із перед с попросту нема:

Гнат, в душі лаючи норовистого свавільця, запріг коні й так їх гнав до села [...]

 

На цьому тлі заміна в цитаті Гончара

Скільки зглянеш — вилискують розгойдані вітром хліба

слова зглянеш на глянеш – суща дрібниця.

Як казав новоспечений класик: "Какая разница".

 

Однак варто зазначити, що всі, скажімо так, неузгодженості не є особливістю нового видання – багато з них тягнеться з попередніх видань.

 

Наприклад, цитата Стельмаха

               Орач торкнеться до керма руками

               І нива дзвонить темним сріблом скиб

в автора звучить інакше:

               Орач торкнеться до чепіг руками

               І нива дзвонить темним сріблом скиб.

І ця помилка передруковується ще від 1960 року.

 

Або ось у цитаті Нечуя-Левицького

Студенти з царського садка пішли в гості до знайомого купця, котрий жив далеко, аж на Ординському

у виданнях 1946-го та 1960 років був правильний топонім Орданський – тобто Йорданський (в Нечуя-Левицького Ордан є формою лексеми Йордан); у виданні 1990 року топонім вирішили "виправити" на етимологічно зрозуміліший для укладача, а в новому виданні 2019 року просто передрукували з попереднього видання.

 

Так само з 1990 року тягнеться згадуване Симоненкове "авторство" ілюстрації

Заснув <…>, і снилися красиві коні: сірі, гніді, вороні (В. Симоненко)

Насправді, нагадаю, це уривок з роману Олександра Сизоненка «Степ».

 

З дев'яностих років з одного мовознавчого видання в інше передруковуються і згадані на початку фейкові цитати Стефаника і Кобилянської, а також Підмогильного (§162):

Щастя… Хіба не думав про нього Степан?

Ця цитата мала би походити з роману "Місто", там є і Степан, і щастя, і його думки про щастя – але не у такій формі.

 

Натомість джерело ще однієї фейкової цитати

Друкарська? Так. Маю намір купити згодом. Кажуть, у німців чудові машинки (О. Шугай)

міститься на 671 сторінці 6-го тому нового Словника української мови у статті КАЗАТИ (укладачка Г.В. Карнаух).

 

Олександер Шугай, чия б це мала бути цитата, підтвердив мені, що дійсно в його тритомнику з матеріалами про Івана Багряного ("Іван Багряний: Нове й маловідоме. Есеї, документи, листи, спогади, нотатки, факти." К., 2013, 960+1048 стор. та "Фундація імені Івана Багряного. Хроніка доброчинної діяльності", К., 2015, 704 стор.) кілька разів йдеться про друкарську машинку, але такої фрази не пригадує. Перевірив сам – і виявилось, що так, у цьому тритомнику є фраґменти з друкарськими машинками (щоправда, про них згадується ще в чотирьох інших книгах О. Шугая); і, знову ж таки – так, такої фрази там (як і в інших згаданих чотирьох книгах О. Шугая) нема.

 

Натомість підписані О. Шугаєм ілюстрації, наведені, скажімо, в статтях 20-томного СУМу ЗДАВНА чи ЗГУРТОВАНІСТЬ (укладач – І.В. Шевченко) в згаданому тритомнику є. Але якщо ми заглянемо в нього, то побачимо, що ці цитати Олександру Шугаю не належать: у цьому виданні він є укладачем збірника текстів, пов'язаних з Іваном Багряним, і автором значної частини з них. Нефортунно, але цитата у статті ЗДАВНА належить Степанові Підкові (стаття "Щедрувальники" в "Українських вістях" від 01.01.1950), а в статті ЗГУРТОВАНІСТЬ – Дмитрові Чубу (стаття "Про окупантів і нове покоління", аделаїдська газета "Єдність" від 26.11.1950). І таких прикладів є а є. 

Підписувати такі цитати О.Шугаєм – це все одно, що підписати І.Франком рядки:

               Садок вишневий коло хати,

               Хрущі над вишнями гудуть,

               Плугатарі з плугами йдуть,

               Співають ідучи дівчата,

               А матері вечерять ждуть.

на тій підставі, що вони є у Франковій книзі "Із секретів поетичної творчости".

 

До слова, там же, в тій же статті КАЗАТИ, міститься ще одна фейкова цитата:

– Кажи рушати до Перемисля [Перемишля]! – несподівано звелів світлий князь, хоча це суперечило щойно сказаному ним же (Ю. Андрухович).

В Андруховича, зрозуміло, такої фрази нема – це фраґмент з роману "Похорон богів" Івана Білика.

 

Якщо джерело фейку з романом Мушкетика-Гончара "Крапля крові" зрозуміле (до речі, в статті ЗБАГНЕНИЙ є цитата з цього роману з правильно вказаним автором) – в інтернеті ще досі можна знайти цей роман Мушкетика, підписаний Гончарем, – то я не маю жодних версій, як можна було приписати роман Білика Андруховичу.

 

Зрештою, це не єдині конфузи 20-томного видання Словника української мови. Не так часто заглядаю в нього, але практично кожного разу знаходжу черговий ляп.

 

Нагадаю, що дивовижною новацією цього видання Словника (видає "Український мовно-інформаційний фонд НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ" в межах (sic!) Державної програми розвитку Національної словникової бази України), була відмова від паспортизації цитат, обмежившись вказанням автора або просто позначкою "з інтернету" чи "з журналів"; списку використаних джерел взагалі нема. Оскільки цитати (і не тільки цитати – тлумачення теж) у 20-томному Словнику масово переписують з 11-томного, а не випадало, видко, посилатися в новому Словнику на старі радянські газети чи журнали або радянські ж (1950–1960 років) видання творів, то вирішили відмовитися від паспортизації. Бо шукати інші ілюстрації – собі життя ускладнювати. Нащо? Зійде і так. І дійсно зійшло. І далі сходить: видання продовжується.

 

Але відсутність паспортизації лиш утруднює, та не унеможливлює виявлення помилок цитування. Ось кілька прикладів, перелік дуже принагідний і далеко не повний.

 

Стаття "ЗБРИДИТИ" проілюстрована цитатою:

Відносини кількох професорів до нього [хлопця] збридили йому школу" (С. Ковалів)

 – насправді це Ольга Кобилянська "За ситуаціями".

 

Стаття "КЕДРИНОНЬКА":

– Не хочу я кедриноньку, Не хочу я, сину, Рубай, сину, тополеньку. Роби домовину! (М. Руденко)

– насправді ця фраза зі співомовки Ст. Руданського "Тополя".

 

Стаття "ЗМИВАТИ":

Дитячі голоси змивали з її душі той намул, що осів там за довге життя" (І. Кочерга)

– насправді це фраза з повісті Панаса Кочури "Родина Сокорин" у редакції 1962 року (сама повість написана в 1945 році, але цієї фрази тоді ще там не було).

 

Стаття "ПОПЕРЕДНИК":

Новий шахтар в новій квартирі на другий тиждень оселивсь. І дріб над входом: два-чотири, як в попередника колись (М. Руденко)

– насправді це вірш зі збірки Миколи Рудя "Граніт Сталінграда" (1951).

 

Стаття "НАДЛІТАТИ":

Сидить Микула на землі з козаками, думає свої думки та слухає, чи не надлетить з темного поля крик такий, що мертвих збудить (І. Микитенко)

– насправді це фраза з повісті Осипа Маковея "Ярошенко" (1905).

 

Помилки ілюстрацій нового Словника не тільки в неправильному вказанні автора.

 

Так, стаття "ГРАМОТА" проілюстрована цитатою:

– За мої заслуги князь нагородив мене землями й лісами в Тухольщині.. Я маю його грамоту (І. Франко)

У Франка "надгородив".

 

Стаття "ДЕЗИДЕРАТ":

І затям собі мій дезидерат: при читанню [читанні] всякої книжки від планіметричного способу бачення доходить до стереометричного (І. Франко)

У Франка ("Борис Граб", 1903):
І затям собі мій дезидерат: при читанні всякої книжки від планіметричного способу бачення доходити до стереометричного.

Вловлюєте різницю?

 

Стаття "ІДЕЙНІСТЬ":

– Коли б ти знала його високі думи, благородне серце, його ідейність, чистоту душевну... ти б була зачарована ним (М. Коцюбинський)

В Коцюбинського ("Лялечка"):

Коли б ти знала його високі думки, благородне серце, його ідейність, чистоту душевну... ти б була зачарована їм...

 

Стаття "ЗАГЛУШЕНИЙ":

Мотори заглушено, агрегати зупинено, на всій ділянці робіт – тиша (О. Гончар)

У Олеся Гончара ("Тронка", 1963):

Мотори заглушено, агрегати зупинено, на всій дільниці робіт — тиша та цвірчання цикад.

 

А в статті "ВЗАГАЛІ" – така цитата:

Не кричи, будь ласка, – затулила вуха Шепель. – Ми не на вулиці, і взагалі я не люблю ефектних промов! (О. Донченко)

В Олеся Донченка ("Золота медаль"):

Не кричи, будь ласка, затулила вуха Шепель. Ми на вулиці, і взагалі я не люблю ефективних промов!

Що цікаво: в статті "ЕФЕКТИВНИЙ" є саме така, автентична, цитата, хоч з контексту виглядає, що мала би бути таки ефектна промова.

 

Стаття "БАЙРАК":

Вже перед самим заходом сонця чоловік... завів коні в глибокий байрак, міцно прив'язав їх до дерева (М. Стельмах)

У Михайла Стельмаха ("Хліб і сіль", 1962):

Вже перед самим сходом сонця чоловік вскочив у Синяву, завів коні в глибокий байрак, міцно прив'язав їх до дерева, а сам лихий, мов біс, пішки подався в село, важко роздумуючи, що ж буде з його добром?

 

Курйозний випадок із прикладом у статті ОБПЛІТАТИ можна очікувати вже в наступному, 11-му томі нового Словника – в його попередній версії, 11-томному Словнику, це слово проілюстроване таким прикладом:

Ящики перед завантаженням обплітали свіжовирубаними гілками вільхи (Колг. Укр., 7, 1957, 25).

Якщо заглянете в цей науково-виробничий журнал, то побачите, що в цитованій статті В.П. Мойсеєва "Мочіння льону в природних водоймах" написано, що ящики не обплітали, а оплітали. І дійсно, в словниковій статті ОПЛІТАТИ є саме ця цитата з журнальної статті:

Ящики перед завантаженням оплітали свіжовирубаними гілками вільхи (Колг. Укр., 7, 1957, 25).

Але найцікавіше, що в цитованій журнальній статті є два приклади зі словом обплітати:

Перед завантаженням стінки ящика і решітки треба обплести облиствленим хворостом [...];

Коли ящик заповнений, поперечну стінку, через яку завантажували, обплітають хворостом [...].

 

Це, звичайно, не єдина похибка старого Словника. Зрештою, більшість із вказаних помилок в авторизації цитат у новому, 20-томному виданні Словника тягнуться саме першого, 11-томного, видання. Це хвороба, бачимо, спадкова, передається від одного покоління укладачів до іншого: наставники вчать продовжувачів, як собі полегшувати життя.

 

Але зверну увагу на ще одну – нову – тенденцію в 20-томному Словнику.

 

Статтю "ВАЗАРАМО" (укладачка Л.Л. Шевченко) проілюстровано двома цитатами:

Мова вазарамо – кізарамо (або кідзаламо) – близька до суахілі й належить до східної групи мовної сім'ї банту (з наук. літ.);

Основне заняття вазарамо – мотичне землеробство (сорго, кукурудза, банани) (з наук.-попул. літ.).

Коли пошукаємо, то побачимо, що ці дві цитати (нібито з різних видань) походять з одного джерела – статті в "Большой советской энциклопедии" ВАЗАРАМО:

Вазарамо, зарамо, дзаламо, народ в Танзании, населяющий территорию в низовьях рек Руву, Руфиджи, Вами, а также окрестности гг. Морогоро и Дар-эс-Салама. Численность около 400 тыс. чел. (1967, оценка). Язык Вазарамо — кизарамо (или кидзаламо) близок суахили и относится к восточной группе языковой семьи банту. Вазарамо исповедуют ислам суннитского толка; культура и обычаи Вазарамо испытали сильное арабское влияние. Основное занятие — мотыжное земледелие (сорго, кукуруза, бананы). Многие Вазарамо работают на плантациях сизаля и хлопчатника.

 

Укладачі, видно, дійсно вважають російську та українську мову "одним языком", якщо дозволяють собі ілюструвати статті словника української мови російськими прикладами.

Пишу тут "укладачі" в множині, бо це не поодинокий приклад.

 

Ось візьмімо статтю БОМБАСТ (укладач О.В. Бугаков). Вона проілюстрована такою цитатою:

У новітніх трагіків є шекспірівський бомбаст, проте нема шекспірівського генія (з публіц. літ.)

Публіцистом виявився російськомовний Ніколай Карамзін, а публіцистичною літературою – "Письма русского путешественника" російською мовою:

Еще повторяю: у англичан один Шекспир! Все их новейшие трагики только что хотят быть сильными, а в самом деле слабы духом. В них есть шекспировский бомбаст, а нет Шекспирова гения.

 

Або візьмімо статтю АБАТИСА (укладачка знов Л.Л. Шевченко). Вона проілюстрована такою цитатою:

Абатиса хоча і наділена абатськими знаками розрізнення (нагрудний хрест, каблучка, посох), але має лише адміністративну владу над підлеглими (з наук.-попул. літ.)
Згідно з католицьким правом вибори абатиси відбуваються під головуванням єпископа або у присутності його представника (із журн.).

Коли пошукаємо, то побачимо, що цією науково-популярною літературою, а одночасно і журналом (?) є російська вікіпедія, де перше речення взяте з російської версії "Словаря Кольера", а друге – з "Православной энциклопедии":

Аббатиса, хотя и наделяется аббатскими знаками отличия (нагрудный крест, кольцо, посох), тем не менее обладает не духовной, а только административной властью над своими подчиненными.

Согласно католическому праву (CIC can. 160—182), выборы аббатисы происходят под председательством епископа или в присутствии его представителя.

Характерно, що цей переклад з російського джерела замінив цитату Лесі Українки, яка була в 11-томному Словнику:

[Долорес:] Він, у вигнання їдучи, підмовив щонайсвятішу абатису (Л. Укр., III, 1952, 333).

 

Попередня стаття – АБАТ – проілюстрована двома такими цитатами також ніби з двох різних джерел:

Абати належать до прелатів церкви, займають в ієрархії місце безпосередньо після єпископа і мають право голосу на соборах (з наук. літ.);

У Франції уже з XVI століття абатами називалися усі молоді люди духовного звання (з наук.-попул. літ.).

Насправді джерело одне – російський "Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона":

Все аббаты принадлежат к прелатам церкви, занимают в иерархии место непосредственно после епископов и имеют право голоса на соборах.

Уже в XVI-м столетии аббатами назывались все молодые люди духовного звания, не исключая и тех, которые не имели священнического сана.

 

А в сусідній статті – АБАТСТВО – укладачка вирішила підправити (недоречно, мушу зазначити) цю авторитетну російську енциклопедію:

Починаючи з XVII ст. єпископи нерідко втручалися в права абатів, ставили на місця настоятелів своїх улюбленців, а при звільненні з посади навіть залишали абатство за собою (із журн.).

В оригіналі:

Начиная с VII столетия епископы нередко вмешивались в права аббатов, ставили, по своему усмотрению, на места настоятелей своих любимцев, а при очищении этих мест даже оставляли аббатства за собою.

 

Щоб ви не подумали, що конфуз обмежується лиш "абатними" статтями. Ось інший приклад – стаття АБАЗА проілюстрована так:

Найменування “абаза” і назва племен, які входили до складу цієї етнічної групи, зустрічаються у творах античних авторів, починаючи з V ст. до н. е. (з наук. літ.); Сучасні абазини є прямими нащадками могутнього у свій час племені абазгів. На це, зокрема, вказує і самоназва – абаза (абазги) (з наук.-попул. літ.).

Виявляється, що джерелом першої ілюстрації є також російська вікіпедія, а другої – російський сайт narod.ru:

Наименование (этноним) абаза (абазги) и племена, входившие в состав этой этнической группы, встречается в сочинениях античных авторов начиная с V в. до н. э.

Современные абазины, являются прямыми потомками могущественного, в свое время, племени абазгов. На это, в частности, указывает и самоназвание абазин абаза (абазги)

 

З Правописом ситуація поправна – можна видати друге, виправлене видання (при цьому правити треба не тільки ілюстрації, а й мову самих правил, але ця тема – анонсую: дуже цікава тема – потребує окремої публікації).

 

А як бути зі Словником? Видати додатковий том errata? Матеріалу на повноцінний том, повірте, назбирається. Але, за моєю попередньою оцінкою, відсотків сімдесят тлумачень у цьому Словнику теж треба змінювати (теж тема окремої майбутньої публікації) – тобто з 20-томного словника за таким підходом треба би було зробити 35-томний.

 

Я ще можу, скажімо так, зрозуміти авторів цитатних фейків 1990-х років: нікому в голові тоді не вкладалося, що можна отекстувати весь корпус творів окремого письменника і довести, що даної цитати в нього (неї) нема, чи показати, що дана цитата належить іншому авторові. Але займатися цим нині?

 

Хіба що з переконанням, що ніхто цього читати не буде. Пригадую інститутську легенду "Львівської політехніки", коли студенти з року в рік у курсовій роботі переписували: "Дерев'яну балку приварюємо (і так цього читати ніхто не буде) до швелера..." Викладач на якомусь поколінні переписування цієї фрази (може, знав її ще зі своїх студентських років) таки її виловив і курсову завалив...

 

А може, творці фейків і мають рацію. Ті, що виділяють фінансування на видання таких словників і правописів, тобто народні депутати чи міністри, читати цих словникових чи правописних ілюстрацій не будуть. Як і наших з вами зауважень до них. А будуть далі жити у святому переконанні, що вони зробили все можливе для розвитку державної української мови.

 

 

 

Для зацікавлених: аналіз джерел ВСІХ авторських цитатних ілюстрацій у чинному Українському правописі – назва і рік створення (першої публікації) твору та рік видання правопису, де ця ілюстрація вперше була використана,  див. у статті "Цитатні джерела чинного правопису та їхня відсутність"

13.10.2020