Строго кажучи, ще не ювілей, а лиш половина. Та й ту з відомої причини відсвяткувати завтра як слід не вдасться. Видно, таки доведеться чекати на справжній. А наразі можна почитати видану «Лілеєю-НВ» збірку «25 есе про головне» і трохи позгадувати.
Двадцять п’ять років тому мені було двадцять п’ять років. Слова «життя» і «щастя» я вважав тоді синонімами і мав для цього скільки завгодно підстав. Легко уявляю собі, що я робив 13 жовтня 1995-го. Покрова була в ті часи у моєму селі храмовим празником. Отже, я збирався в село на храм. У сенсі бродив містом, намагаючись обміняти свої аспірантські купони хоч на якісь подарунки. Купонів, попри їхню шестизначність, безнадійно бракувало, але в цьому й полягало щастя, бо всі, кому призначалися в селі подарунки, були ще живі.
Власне, той жовтень був останнім місяцем, коли і в міській квартирі нас разом мешкало чотири покоління: найстарше збиралося відходити, наймолодше вчилося ходити, але вони принаймні встигли познайомитись і поспілкуватись. І так збіглося, що у ті ж дні я подав до захисту дисертацію, тому після трирічного занурення в зарубіжну літературу міг собі нарешті дозволити випірнути і роздивитися довкола в пошуках української. На ще одне моє щастя, саме 13 жовтня 1995-го зусиллями Василя Іваночка в Івано-Франківську постало видавництво «Лілея-НВ».
Далі залишалося тільки стежити за всім тим «станіславським феноменом», періодично всідаючи до потяга №76, щоб за дві з хвилинами години вийти в столиці сучасної української літератури і придбати то «Перверзію», то «Воццека», то «Адепта», то «НепрОстих»… А придбавши, починати потиху літкритично зраджувати з ними академічну науку. Невідомо, до речі, якими шляхами поточилася б моя, перепрошую, кар’єра, якби з Чернівців мені було найближче не до Франківська, а, припустимо, до Житомира. Але найближче мені було і є до Франківська.
«Лілея» ж видала й книжку, на чернівецькій презентації якої я вперше спробував себе в ролі модератора. Точніше, це був спецвипуск часопису «Плерома», який називався «Повернення деміургів» і містив у собі МУЕАЛ – Малу українську енциклопедію актуальної літератури. Представляти загадкове для тодішньої України дітище Василь привіз керівника проєкту Володю Єшкілєва і двох Юрків – Іздрика й Андруховича. Останній перед самим виходом на сцену запитав:
– Промодеруєш?
– А як це робиться?
– Та просто треба говорити щось між нашими виступами. Причому коротко, дотепно і по суті.
– Всього-на-всього? Таке кожен потрафить, – відповів я і моментально навчився проводити літературні вечори.
Ну і про головне. Розписавшись, я впродовж кількох років публікував у різних виданнях свої більш-менш дотичні до літератури опуси, але ніколи не сприймав їх за потенційні складники якоїсь інакшої цілості. Тобто ніколи не думав, що з тих текстів можливо укласти відносно осмислену збірку. І, певно, не думав би до сьогодні, якби, знову ж таки, не Василь Іваночко. Бо це була цілком його ініціатива. Я лише вигадав назву: «Щось на кшталт шатокуа». Від якої декотрі старші товариші мене всіляко відмовляли. Зокрема Юрко Винничук прямо сказав:
– Не будь дурний, книжку з такою назвою ніхто не купить. Та навіть саму назву ніхто вимовити не захоче.
Це мене остаточно переконало, що так моя перша збірка й називатиметься, а продажами хай видавець переймається. Який, віддам йому належне, проти назви нічого не мав, зате наполіг на заміні одного слова в останньому реченні авторської післямови. Речення те мало звучати так: «Таліта кумі, – скаже Господь у благодаті і милосерді Своєму, – п..дуйте звідси». То Василь упевнено заявив, що Бог, хоча Він і всемогутній, за жодних обставин не міг сказати: «П..дуйте». А позаяк мені раніше не доводилося мати справу з людьми, які достеменно відають, на що спроможний, а на що не спроможний всемогутній Бог, я здався і погодився на слово «пензлюйте». Завдяки чому й став одним із авторів «Лілеї-НВ».
І ось тепер Василь зібрав нас 25 під спільною обкладинкою. Дружніх одне до одного і не дуже, ще сильніше зближених за минулі роки і, мабуть, назавжди розійдених. Не страшно: саме так – із не зовсім пояснюваними для стороннього спостерігача симпатіями й антипатіями, братаннями й чварами – в усі часи та в усіх країнах і виглядає літературний процес. Процес минає, книжки залишаються. Конкретно з цієї байдужий до внутрішньолітературних поділів читач довідається про те, що є важливим для авторів, які іноді самі собі здаються антиподами, але у віддаленішій перспективі можуть виявитися багато в чому подібними.
Я натомість, гортаючи «25 есе про головне» (куди, крім есе, увійшло й декілька інших жанрів), зупиняюся передусім на тих, кого вже немає. І чомусь згадую якісь нібито другорядні епізоди.
Про Кривенка, який на Громадському радіо пригощав нас із Андруховичем і Жаданом салом, примовляючи: «Що ви європейці – це я знаю, а от ми зараз побачимо, які ви українці».
Про Кожелянка, який з нагоди виходу збірки новел «Чужий» приніс до мого зеленого чаю свій шоколадний бісквіт, і це були чи не найтриваліші наші з ним посиденьки.
Про Покальчука, якого я після виступу перед школярами у франківському Ляльковому театрі – за Прохаськовим визначенням – під’юдив перейти на іспанську, і він довго, натхненно та абсолютно для нас незрозуміло щось нею розповідав.
Про Римарука, який звечора погодився на інтерв’ю, але наголосив, щоб я обов’язково задзвонив до нього додому наступного ранку рівно о шостій. І я навів будильник, але побоявся, що це все-таки зарано, тому задзвонив о пів на сьому – і вдома вже його не застав, бо якщо серйозний поет каже рівно о шостій, значить, він має на увазі рівно шосту.
Про Лишегу, з яким ми опинилися на сусідніх місцях в автобусі до Любліна, де мали відбути поважну польсько-українську дискусію. Після якої у славнозвісній кнайпі «Hades» він здивовано зауважив: «Слухай, то ти розумніший, ніж намагаєшся вдавати». І ми домовилися, що добре би було повторити подібну розмову десь в Україні. І, звичайно, не встигли.
І, згадуючи все це, я не можу не думати також і про живих. Про те, що всі, хто однак вирішив дочекатися святкування лілейного ювілею у строгому – біблійному – значенні цього слова, мусять ще раз якось протриматися цілих двадцять п’ять років. Чого – незалежно від переконань та упереджень – я нам усім і бажаю.
