Близько сотні українських та польських громадських активістів спільно вшанували пам'ять жертв Волинської трагедії. Відбулася спільна молитва на цвинтарі в Павлівці – місці, що стало символом трагедії для поляків, а потім – на цвинтарі в Сагрині, місці трагічної пам'яті українців. Ще один крок до того, щоб ці місця стали спільними символами трагедії для двох народів. Про перспективи досягнення цієї спільності говоримо зі співорганізатором скорботної акції, віце-ректором Українського Католицького Університету Мирославом Мариновичем.
– Ви з Ярославом Грицаком удвох задумали, організували і, зрештою, провели громадську акцію до роковин подій на Волині 43-го року – спільну молитву по обидва боки українсько-польського кордону. Примирення через прощення – така Ваша ідея. Ви вірите, що можете цього досягти?
– Акцію замислили як повторення тої самої моделі, яка спрацювала 2002 року на Личаківських меморіалах у Львові. Тоді політики теж зробили все, щоби згустити фарби. Настовбурчилися загривки, очі стали квадратними і люди просто знову почали фізично відчувати ненависть. Спільна молитва українців і поляків зняла ту напругу. Для мене незабутнім став образ Яцека Куроня, який приїхав в візочку; він вже був дуже хворий, але не приїхати не міг. Цей чоловік, який був львів'янином і родина якого понесла втрати від української зброї, приїхав, щоб помолитися і за поляків, і за українців, за прощення та за вічну пам'ять.
Тоді у Львові відбулися панахиди, спільна молитва представників обох народів і розмова на тему: «Що нам робити з нашою власною історією?». Спільна молитва мала колосальний ефект.
Цього року згустилися фарби довкола Волині. У Польщі здомінував голос кресовян і від цього настовбурчилися загривки і в Україні, і в Польщі, бо кожен спогад несе в собі біль, а кожен біль несе в собі також і ненависть.
Ми з Ярославом Грицаком звернулися до наших колег у Польщі (поляків і українців), які розуміють силу молитви, і вони відгукнулися моментально. Відгукнулися також єрархи Церков, партнери зі Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки й Товариства "Холмщина". І ми повторили ту спільну молитву на Волині та Холмщині, на могилах у Павлівці і Сагрині.
Здається, ефекту ми досягли, але не в тому, що ми взагалі зупинили будь-які негативні тенденції. Ця акція – репліка, яка стоїть поруч із недоброзичливими заявами, поруч із нагнітанням злої пам'яті про Волинь. Поруч стоїть і прекрасна панахида, яку відправили Блаженніший Святослав і наші єпископи у Варшаві, і на це з високим визнанням відгукнулись польські урядові кола та особисто президент Польщі Броніслав Коморовський.
– Довший час польські мас-медії наголошують на українській провині. Ви багато спілкуєтеся з поляками. Як відчуваєте, вплинуло це на польське суспільство у ставленні до українців? Чи Ви справді відчуваєте цю ненависть щодо нас? Наскільки вона потужна?
– Тут треба відчувати динаміку ставлення поляків до цієї теми. Зі становленням незалежної України поляки дуже багато говорили про візію Єжи Ґедройця, про те, що і Україна, і Литва, і Польща – це держави, які звільняються від комуністичного ярма, і між ними має бути солідарність. В політичній доктрині того часу не було місця для голосу кресовян. Їм казали: «не вчасно», «не зараз», «не треба», «це може збурити наші стосунки з українцями і відповідно ми втратимо в політичному сенсі». А такі речі завжди сприймаються негативно тими людьми, які хочуть виговоритись. Оте відчуття, що їм не дають говорити… «Тоді нам комуністи не давали, а тепер і ці не дають». Оце відчуття дуже збурювало людські душі.
Якщо тримати стиснутою пружину, а потім відпустити – пружина проходить межу гармонії, балансу і йде далі. Не на постійно – на якийсь час. От цього року ми маємо ефект розтиснутої пружини. Я переконаний, що вона знову повернеться на свою гармонійну позицію.
Сьогодні ми маємо дисбаланс. Все польське суспільство сказало собі: «Ми більше не можемо стримуватися». Цей голос мусить звучати. І я з цікавістю спостерігаю за розвитком подій у Польщі, бо думаю, що поляки правильно сказали, що не можна затискувати чийсь голос.
Але тепер поляки мусять проаналізувати, як цей голос вплинув на стан українсько-польських стосунків і на стан сприйняття українців поляками. Я не маю сумніву, що чутливі барометри – соціологічні опитування – через рік-два обов'язково зафіксують збільшення недовіри і збільшення ненависті, нелюбові до українців. Я би був здивований, якби це не відбулося.
Та разом з тим я хотів би, щоб ми, аналізуючи дію поляків і їхню логіку, так само враховували те, як постаємо ми у їхній візії. Двадцять років Польща захищала Україну більше, ніж Україна сама себе, у всіх європейських структурах. Завжди виходячи з тої точки зору, що Україна ще не може сформулювати свою позицію. І весь цей час Польща озиралися в наш бік: «Ну, коли ж ви підростете, коли ж ви вже зможете до цього взятися самі?».
Сьогодні ми бачимо величезну втому від України. Ukraine fatigue – українська втома, втома від України у всій Європі, але чи не найбільше у Польщі. «Ну, скільки можна!? Замість того, щоб зміцнювати демократію, вибираєте собі уряд, який стає ганьбою Європи, йдете невідомо куди, кудись у прірву. Ну, не можемо ми вас більше захищати. Та звільніть Тимошенко! Та зробіть якісь елементарні кроки для свого європейського реноме!».
Тобто українці постали як фактично неполітична нація. Нація, яка не може в цивілізований спосіб обстояти свої інтереси. Нація, яка в принципі – це вже я додаю від себе – стоїть на порозі нової Коліївщини. Події на Миколаївщині, і не тільки там, засвідчують це. Тобто нація, яка не може знайти нормального, цивілізованого способу самоврядування, а вдається спершу до рабської покори, а тоді до Коліївщини, до сліпого бунту. Нація така не може розраховувати на те, що її будуть поважати в Європі.
Перед тим, як спрямовувати наше обурення, нашу образу на адресу польських політиків, нам належало б спочатку спрямувати образу й обурення на свою власну адресу. Ми не маємо чим пишатися. Ми не маємо що сказати. Хіба що зітхати: «От поляки не бачать...». Чого вони не бачать? Не бачать наших кривд, що ми такі бідні, що нами знову керують. А хто дозволяє, щоб нами так керували?
– Чи правильно я зрозуміла: тема Волинської трагедії – це те місце, куди цього року поляки каналізували усе своє невдоволення Україною?
– Так, я можу погодитися з цим. Можна шукати, можливо, точніших означень, але в принципі так, Ви маєте рацію. Я думаю, що цього року Волинь стала знаком того, що політична ситуація в Польщі починає мінятися і Польща не може більше не реагувати на зміни політичної ситуації в Україні.
– Деякі історики називають те, що відбувалося у 1942–1947 роках міжнаціональною «українсько-польською війною». На Вашу думку, це визначення справедливе?
– Я хочу сказати одне: те, що ми не добачаємо у Волинській трагедії, – це свідоме знищення цивільного населення. Коли ми кажемо «війна», то розуміємо передусім, що солдати з одного боку нападають на солдатів з другого боку. Що ж, наш світ недосконалий – війни були і, на жаль, здається, будуть.
Але тут ідеться про свідоме винищення мирних людей. Винищення тільки тому, що вони є певної національності. Так було з етнічною чисткою 43-го року, коли українці вирішили, так би мовити, виселити, а якщо не погодяться, то винищити польське населення. А хто ж буде погоджуватись? Можна було легко передбачити, що люди не захочуть покидати свій край, а отже, їх буде винищено. І так було 44-го року, коли під час так званих «каральних акцій» Армії Крайової так само винищували українців – лише тому, що вони українці.
І знаєте, коли стоїш на тих могилах, на польських і на українських, і коли читаєш прізвища, імена, скільки років було загиблим, – стає страшно. Хіба трирічна чи однорічна дитина бере участь у міжнаціональній війні?..
Ми мусимо відчути ці моменти. Це було місиво. Це була кривава бійня, для якої немає виправдання. Позиція Церкви в цьому питанні є правильною. Тут не йдеться про війну – тут сказано про те, що вбивство маленької дитини, вбивство матері, яка захищає цю дитину, вбивство немічних старців – це є злочин перед Богом.
– Отже, можемо говорити про взаємний геноцид?
– Можемо. Деякі історики так і кажуть. Інші історики остерігаються цього слова, щоб не стало воно таким банальним, що будь-який конфлікт почнуть називати геноцидом. Але хай сперечаються фахівці. Я хочу бачити не термін, за яким ми будемо щось ховати…
Коли стоїш на тих могилах, коли чуєш плач жінки, яка прийшла до свого дідуся (у неї на очах вбили того дідуся), то бачиш, що це є реальна трагедія. І розумієш, що просто треба молитися. Треба уникати односторонності: не молитися за своїх, проклинаючи тих, хто вбив, а молитися і за тих і за інших, тому що ми не є мудріші за них.
Я не знаю, яким би я був на їхньому місці. Я не хочу казати, що я такий мудрий і я би так не вчинив. Я гріх своїх предків можу розпізнати в себе і саме тому хочу молитися за прощення.
– Справді, ті вбивства дітей дуже вражають. Як Ви думаєте, звідки така звіряча жорстокість в селян з обидвох боків – мирних людей, які працюють коло землі?
– То діяв закон помсти. Складність аналізу волинської ситуації полягає в тому, що кожна сторона бере інший відтинок часу. І в тому відтинку часу її акції є відповіддю. Українці згадують і Холмщину, і переслідування національного руху. Все те, що накопичувалося і дало спалах на Волині. Але не тільки. Я читав спогади багатьох людей, навіть своїх знайомих, які були тоді молодими хлопцями, – про те, як польські поліцаї, пацифікуючи українське населення, заскакували до людей в хати. І як ті хлопці не могли нічого зробити. «Я стою і на моїх очах тероризують моїх батьків, а я тільки даю собі клятви, що я колись помщуся за них».
А що в поляків? «Ми їм нічого не зробили. Подумаєш, когось там скривдили, з роботи погнали і т.д. А тут жорстокі вбивства. Ну, на них ми мусили відповісти такими самими вбивствами».
Небезпека закону помсти полягає в тому, що ми, навіть будучи християнами, кажемо собі: «Ні, Христовий закон тут не діє. Ми його маємо відкласти вбік. Тут діє закон "око за око і зуб за зуб"». Волинь – це і є «око за око, зуб за зуб».
В цьому і складність. Обидві сторони недобачають антихристиянськості відплатних акцій. Коли ми це осягнемо, ми почнемо інакше дивитися на проблему.
– На початку липня частина українських парламентарів (щось близько 150 народних депутатів Партії регіонів та КПУ) звернулися до польських колеґ з тим, щоб визнати Волинську трагедію геноцидом польського народу. Не питатиму, як Ви до цього ставитеся. Лише як, на Вашу думку, це сприйняли у Польщі?
– З одного боку, це взагалі унікальна ситуація. Здається, немає жодного іншого такого народу, частина обранців якого зверталася б до когось: «Засудіть нас». Вони ж розраховують на те, що устами поляків зможуть засудити своїх ідеологічних опонентів.
А з іншого боку, цей випадок є дуже важливий для польського суспільства. Непримиренні у польському суспільстві (які є дзеркальним відображенням наших непримиренних – їх логіка однакова) волають про те, що Україна мусить визнати, що то були злочинці, засудити націоналістичну ідеологію. Волаючи таке, вони зовсім абстрагуються від національної визвольної боротьби українців і від права народу на боротьбу за свою незалежність. І от тепер ці осудливі формулювання опинилися в устах українських комуністів і Партії реґіонів. В устах тих, від кого Польща не хоче чути ці слова. А крім комуністів і представників Партії реґіонів, ніхто в Україні не повторюватиме ці слова. Отже, вже самою силою фактів це змушує польських непримиренних замислитися над тим, якими тупиковими є їхні ненависницькі домагання…
– У засягу двох народів – українців та поляків – те примирення через взаємне каяття, до якого Ви закликаєте, взагалі колись станеться?
– Я переконаний, що станеться. Передусім мусить пружина, про яку я згадував, заспокоїтися. Її не треба ні стискувати, ні розтягувати. Їй треба дати відбутися. Я навіть очікую, що вже через два-три місяці все має заспокоїтися. Я вже казав, коли був у Польщі: «Хіба породілля хоче пам'ятати біль від народження дитини?» Вона пам'ятає його, звичайно. Але чи вона хоче щодня відчувати, відтворювати його? Та це ж безумство! Відтворення тих подій, яке має відбутися на території Польщі цими днями, різні реконструкції нападів українців на поляків, вбивства дітей і т.д., – це є роздряпування ран задля того, щоби повернути людям пам'ять. А часом амнезія є рятівною. Треба цей біль приглушити, а не роз'ятрювати. Він має залишитися в пам’яті, але має бути спокійнішим. Саме тому, що роз'ятрювання цього болю є небезпечним.
І тут польське суспільство опиняється між двома вогнями. З одного боку, цьогорічні опитування показали, що приблизно половина польського населення не знає, що таке Волинська трагедія 43-го року. І для кресовян це стало катастрофою. Забута трагедія! Вони сказали собі: «Ми мусимо навчити людей, мусимо повернути цю пам'ять». Ну добре, повернули, і що? Стало легше? Тож, з іншого боку, треба спитати себе: «Що ми отримали в результаті, коли впорснули біль і ненависть?» Кожне покоління, очевидно, має наново для себе це відкрити…
– Цікаве це Ваше порівняння з породілею і її болем. Я зверну увагу на такий момент: жінка-породілля за свій біль отримує в нагороду дитя, і це дозволяє їй забути біль. А про яку винагороду може йтися у випадку з волинськими подіями?
– Нагороди справді не було. Єдиною нагородою може бути мудрість, яку ми здобуваємо.
– Чи не зависока ціна цієї мудрості?
– Я розумію. Але чи Ви бачите інакший шлях? Як інакше людство може навчитися? Ісус волав. Люди не хотіли прийняти Його закон, бо вони вважають, що мудріше діяти інакше. Добре. Дієш ти мудріше – в результаті отримуєш катастрофи, в результаті отримуєш біль. Це не тому, що Бог такий світ створив, а тому що ми не хочемо визнавати Божий закон і весь час його відсуваємо. Ми, як негідні будівничі з біблійної притчі, постійно відкидаємо в бік неоковирний камінь, а тим часом цей камінь є наріжним… Мусить людство нарешті навчитися. Ми мусимо побачити, як воно грає все. А нинішня епоха допомагає нам в тому, бо все починає мінятися дуже швидко. Ще не померли всі свідки Волинської трагедії. Ось вона – близько. І в тому складність. Примиритися щодо Личаківського цвинтаря легше, бо там вже нема свідків. Там ми з політичних, з християнських рацій помирилися. А тут живий біль. Та, попри все, події далі розвиваються.
На наших очах феєрично спалахують арабські революції. Виграли, зняли президента, поставили нового, знову його зняли – ніби в прискореному вигляді. Бог ніби каже нам: «Люди, вчіться з того. Ви це творите – не Я. Дивіться на це і робіть висновки. Це буде вашим дитям отого страшного погрому».
Розмовляла Тетяна Нагорна