У Книзі Буття України новий запис: 3 жовтня 2020 року відійшла у вічність Раїса Панасівна Руденко. Кажуть, перед смертю марила, розмовляла з Миколою Даниловичем. Він таки прийшов, щоб її супроводжувати через останній рубіж. І вже їх більше ніхто і ніщо не роз’єднає: ні арешти, ні колючі дроти, ні різниця в датах смерті. А далі в них – вічність.
Жодну людину не вмістити в одне визначальне слово, отож, багатогранною була і Раїса Панасівна. Але мене все-таки пориває сказати про неї: «Людина з міцнющим хребтом». Такою я знаю її від листопада 1976 року, коли ми вперше познайомилися в Конча-Заспі, де вони жили тоді з Миколою Даниловичем. Над нею могли літати (і таки літали!) урагани життєвих бур, які збивали з ніг інших, менш стійких. Раїса Панасівна ж стояла твердо й незворушно. Мало того, що стояла сама, та ще й служила опорою для чоловіка, який ті бурі ніби прикликав до себе.
Такою стримано відважною прийшла вона в життя Миколи Даниловича, офіційно оголошеного несповна розуму й покинутого всіма, хто вважав за безпечніше відцуратися від неблагонадійного письменника, «міченого» кагебістським тавром. Такою гідною та незворушною була вона й тоді, коли спостерігала за безконечними обшуками у своєму домі, їздила на побачення зі своїм заарештованим чоловіком і, врешті-решт, зустріла вістку про власний арешт.
В Українській Гельсінській групі Раїса Панасівна скромно виконувала секретарські функції, ніколи не домагаючись якогось визнання. Вона не знала ні гордині, ні страху. Не була непомильною, але завжди могла сказати, що свої дії звіряла зі своїм сумлінням. Спокійно і впевнено ставила чоло кагебістам, бо ніби несла в собі мудрість не одного покоління українців: життя треба прожити так, щоб не соромно було дивитись людям у вічі.
Спершу 5 лютого 1977 року заарештували Миколу Даниловича, а для Раїси Панасівни почалося життя дружини арештанта: їздила на побачення в Донецьк, де вели слідство й суд, а тоді у мордовські табори ЖХ-385/19 і 385/3. З побачень поверталася не з порожніми руками, а з новими віршами свого чоловіка-поета й інформацією про життя у таборі. Вміла все це упорядкувати і передати за кордон. Домагалася звільнення Миколи Даниловича, а 9 травня 1978 року сміливо маніфестувала біля бібліотеки ім. Леніна в Москві з плакатом «Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М. Руденка!».
А коли на Заході вийшла друком збірочка тюремних віршів Миколи Руденка, в КГБ розлютилися, і подальша доля його дружини була визначена. Зрештою, вона знала це віддавна, і у своїх недавніх спогадах у журналі «Дзвін» вона напише про це так:
"Капітан КҐБ Котовенко у 1970-х рр. «дружньо радив» мені, що я просто мушу написати, що мій чоловік зійшов з розуму і що Микола Руденко працює на ЦРУ. Я повинна через пресу засудити усю його діяльність і відмовитися від нього як від мого чоловіка. І за цю «послугу» мені «забудуть» усе, що я робила в час мого подружжя з Руденком. Мене ніхто не судитиме. Звичайно, що я без вагань вибрала тюрму, а не ганьбу… «Раз так, – каже мені Котовенко Іван Іванович, – ви вже зробили свій вибір. Не тільки вашого чоловіка, а й вас заарештують». «Заарештують, то заарештують, що ж мені робити. Своєї долі не тільки не обійдеш, а й конем не обʼїдеш», – відповіла я народною мудрістю на це попередження «доброго порадника».
Раїсу Панасівну заарештували 15 квітня 1981 року і засудили також як «особливо небезпечного державного злочинця» на 5 років позбавлення волі у таборах суворого режиму й на 5 років заслання. Від адвоката вона відмовилась і захищала себе сама.
Оскільки жіночий табір був у Мордовії, Миколу Руденка задля уникнення можливого контакту перекинули з мордовського табору в табір № 36 у Кучино, Пермської обл., де ми з ним знову й зустрілися. А коли Раїса Панасівна відбула своє ув’язнення, її не зразу відправили до с. Майма на Горному Алтаї, де на той час уже відбував своє заслання Микола Данилович. Довелося Руденкові докласти чимало зусиль, щоб закон було таки виконано.
Горбачовська перебудова принесла їм не лише звільнення, а й вимушену еміграцію, бо в’їзд до України їм заборонили, а помешкання у Києві конфіскували. Так у січні 1988 року подружня пара опинилася в Нью-Йорку, де Микола Данилович працював на радіо «Свобода», а Раїса Панасівна – в редакції газети «Свобода». Там я невдовзі з ними знову обнявся.
З поверненням в Україну на початку 1990-х років удари долі, що їх довелося перенести Раїсі Панасівні, не припинилися. 1 квітня 2004 року помер Микола Данилович, після чого дружина взялася упорядковувати й видати творчий доробок чоловіка. Згодом вона сама потрапила у тяжку аварію, після якої її ледве повернули до життя. Але в голосі її й далі вчувався отой рівний спокій людини, яка знає свою місію в цьому житті.
І справді, маючи численні проблеми зі здоров’ям, вона знаходила ще сили й бажання бути секретарем Наукового товариства ім. Сергія Подолинського, створеного 1999 р. за ініціативою Миколи Даниловича. Для всіх членів цього товариства, що об’єдналися довкола філософської спадщини Миколи Руденка, Раїса Панасівна була живою «зв’язковою» і незмінним джерелом натхнення. Не дожила вона кілька місяців, щоб очолити відзначення 100-літнього ювілею свого славного чоловіка, профінансувати яке українська влада їй відмовила.
8 листопада 2006 року Президент України Віктор Ющенко нагородив Раїсу Панасівну Руденко орденом «За мужність» І ступеня. Усі борці Руху опору в Україні нагородили її найвищим титулом своєї Посестри. А Бог, ми віримо, нагородить її тим, що оселить її разом із Миколою Даниловичем там, де праведні спочивають.
Подружжя Руденків у засланні, с. Майма, Алтайський край. 1987 рік