Щоранку року Божого 2020 у погідні дні, коли «серпень з вереснем стискають один одному правиці», біля трьох ставків у львівському парку Погулянка група гарних струнких дівчат займається степ-аеробікою, високо й граційно підстрибуючи на новомодних «джамперах», тобто фітнес-кросівках на пружинках. Ну дуже гарні, фігурні, високі й стрункі дівчата виконують свої вправи під орудою інструкторки – такої ж гарної, фігурної й стрункої дівчини, дзвінкий та гучний голос якої лунає аж на пів Погулянки: «Пять, чітирі, трі, два, аааааа-діін!!! Пять, чітирі, трі, два, ааааааа-діін!!!» Коли я щоранку мушу повз них пробігати, бо виконую свою щоденну норму пробігу 1,7 км, мене, старого ненависника молодих і гарних дівчат, реально трафляють шляки. Та, вочевидь, тут немає чому дивуватися й обурюватися: «Ета Львофф, дєтка, ета Львофф, бейбі…» А ви що думали, це Харків, Одеса чи Запоріжжя?..   

 

 

Про те, що в акустичному середовищі публічного простору Львова давно домінує російська мова, я писав уже неодноразово. Спостережлива людина, яка роками день у день принаймні дві-три години вештається вулицями й парками «найбільшого україномовного міста світу» (це я), має таку феноменальну репрезентативну вибірку для достовірних узагальнень, що навіть поважні соціологічні центри можуть деколи позаздрити і десь осторонь закурити цигарку.

 

Напевно, і для багатьох львів’ян не є секретом, що російська мова беззастережно домінує, наприклад, у львівських парках, бо більшість відвідувачів цих парків у неділю до церкви не ходять, а в інші дні тижня ані бульби, ані навіть бараболі ані садять, ані підгортають, ані збирають. До того ж і більшість власників домашніх псів у Львові – російськомовні, бо як казав мені один поважний панотець, «одвічно селянська українська галицька душа не може до кінця второпати, як можна в хаті тримати пса для розваги». До цього можу лишень додати, що відсоток російськомовних, які відвідують львівські парки, останніми роками збільшився від 60% до 75%. Тобто з чотирьох почутих вами там розмов три будуть російською.

 

Зрозуміло, що в туристичному осерді Львова – Середмісті і прилеглих площах та вулицях – останніми роками майже беззастережно панує російська, бо майже 80% українських туристів (Київ, Одеса, Дніпро, Харків), які відвідують Львів, – російськомовні. Навіть карантинне зменшення кількості поціновувачів архітектури та смаколиків Львова з інших міст чи не вдвічі майже зовсім не похитнуло цієї залізобетонної переваги російської мови над українською. Та навіть якби туристів не було зовсім, то теж не відкрию для вас Америки, що в центральній частині Львова від повоєнних часів і донині майже 70% населення – російськомовні, загалом же у Львові, згідно з моїми багаторічними спостереженнями, які дещо відрізняються від офіційної статистики, третина мешканців розмовляють на вулиці російською мовою.

 

Поза парками і Середмістям Львова, окрім безсумнівно українізованих спальних районів Сихова, Наукової, Кульпарківської і т. п., у вуличному акустичному середовищі теж переважає російська. Не можу гарантувати цієї закономірності щодо усіх головних львівських вулиць, але щодо тих, якими я роками прогулююся, а це Личаківська, Зелена, Левицького, Городоцька, Шевченка, Замарстинівська, то там без сумніву домінує російська. За останній десяток років наявність мобільних телефонів у людей на вулицях явно дає можливість значно поглибити й довести до неспростовної вірогідності репрезентативну вибірку моїх соціологічних досліджень.

 

Російська мова також домінує у Львові і в новітніх елітних багатоквартирних забудовах, які автономними містечками з власною інфраструктурою виростають майже в усіх районах міста неначе гриби після дощу. Кажуть, що це «панаєхалі» переселенці з Донбасу, Криму та інших куточків України, але їх загалом небагато: приблизно 11 тисяч на всю область, з яких 6-7 тисяч оселилися у Львові. Така незначна кількість не може вплинути на загальну мовну тенденцію у місті – вочевидь, все ж таки традиційно багатші наші місцеві російськомовні можуть собі дозволити набагато більше купити елітних квартир, аніж традиційно бідніші галицькі українці. І тут теж я не відкриваю якоїсь нової Америки, просто останніми роками насправді так побільшало російської мови на вулицях «найбільшого україномовного міста світу», що від цього аж ніяковієш – і це таки тенденція, зважаючи на останні баталії щодо реалізації Закону про мову для всієї України, «гібридний лінгвоцид» та інше.

 

Отож вічнозелена тема української мови в Україні постійно квітне буйним зеленим цвітом – а тим більше при зеленій владі, а тим більше перед місцевими виборами. Але хотілося б проаналізувати не зовнішній її бік, який полягає у тепер вже неминучій, але доволі позірній, косметичній «українізації» нашого політикуму, більшість якого становлять розенблати, бужанські і степанови, які сьогодні просто вимушені, заткнувши пальцями свого носа, говорити «на хахляцькій», і навіть не те доволі відрадне для українського вуха явище, коли закон змушує найбільш проросійські телеканали в Україні вести сто відсотків новинного і більшість інформаційного контенту українською, – а ті глибинні процеси, які нуртують неначе зовсім у іншій площині нашого життя, куди законодавчому офіціозу проникнути зась.    

 

Йоган Ґотфрід Гердер наголошував: «Якщо мова існує лише в книжках, де її вивчають за правилами, якщо нею користуються не в живому спілкуванні, а лише в науці, де її застосовують у певних випадках, то вона не розвиватиметься… Лише в бурхливому змінному житті, в царстві великого могутнього творення, без формально запроваджених правил… мова житиме». Це було сказано понад два століття тому, а як актуально.

 

Цікаво, як існує й розвивається українська мова в живому житті «без формально запроваджених правил», без законодавчого примусу, отак, як на вулицях Львова. Так, законодавчий примус – безсумнівно, життєво важлива річ, він змушує ненависників української мови говорити нею принаймні з парламентської трибуни і в інформаційних програмах антиукраїнських телеканалів. Але як сколихнути застійне болото мільйонів і мільйонів російсько- і суржикомовних, які й надалі, незважаючи на останні законодавчі мовні новації, все ж диктують основний тренд розвитку мови в Україні?  

 

Але що би там як, а нам треба визнати, що українська мова таки потроху завойовує в Україні нові терени, головно у середовищі патріотів на Сході і Півдні, цей процес іде хвилями піднесення і занепаду після Помаранчевої Революції і Революції Гідності, його значно посилила шестирічна війна з Росією, але загалом він торкається лише тої кількості українців, яка не впливає на тенденцію загальної українізації. І це дуже сумно.     

 

Львівський архітектор Кость Присяжний – нині, на жаль, вже покійний – розповідав мені цікаву бувальщину про те, як він одного разу приїхав до Радомишля на Житомирщині і в кафе зустрівся з одним зі своїх колишніх студентів. За сусіднім столиком сиділа гучна компанія молодих хлопців і дівчат, які спілкувалися між собою російською. «Костю Васильовичу, – промовив до Присяжного його студент, – а ви знаєте, пів години тому я бачив цих трьох хлопців на зупинці автовокзалу, і вони між собою говорили українською». Присяжний аж підскочив: «Не повіриш, Петре, а я їхав із цими трьома дівчатами в автобусі, і вони теж спілкувалися між собою українською». Дуже показова і знакова історія, яка трапилася років із десять тому, але її актуальність нині нікуди не поділась.

 

Один мій знайомий дрібний бізнесмен декілька років мешкає в Козині Київської області. Цей дуже спостережливий львів’янин розповідав мені про мовну ситуацію у цьому містечку, яка, зрештою, характерна для будь-якого районного центру Київщини: люди, старші шістдесяти років, спілкуються між собою українською з деякою домішкою суржику, але загалом їхню мову можна з натяжкою все ж назвати українською. Вікова група сорок плюс говорить жахливим суржиком, думаючи, проте, що говорить російською. А молодь молодше двадцяти років у спілкуванні між собою вживає вже майже чисто російську мову, звичайно ж з «хахляцькою» вимовою і незначним вкрапленням суржику. Школа школою, а поза її стінами – гуляй душа без кунтуша. Отака справжня сумна тенденція розвитку української мови в Україні «у бурхливому змінному житті, в царстві великого могутнього творення, без формально запроваджених правил», як висловився батько німецької «Бурі і натиску» Гердер. А чому невеличкий цикл цих статей має назву «Забалакатися українською», ви довідаєтеся наступного разу.  

 

29.09.2020