(В третю річницю зїзду народів у Київі.)

І.

Три літа минуло, як у золотоверхім Київі за ініціятивою Української Центральної Ради відбувся зїзд недержавних народів б. царської імперії. Зїзд радив від 21 до 28 вересня. Брали в ньому участь представники Українців, Білорусинів, Лотишів, Естонців, Литовців, кримських Татарів, Грузинів, донських козаків і Жидів. Зголосили згоду на резолюції великоруські сибірські орґанізації. Брали також участь в зїзді представники Поляків, котрі зголосили свої деклярації. А був це час, коли початковий революційний ентузіязм зачав у Росії потахати, коли Тимчасове Правительство, яке називало себе для моди революційним, опинилося в зачарованому колесі, не маючи ні сили спинити розвал штучно зліпленого кольосу, ні ясної думки, яким чином можна зарадити внутрішній дезорґанізації. Мальований герой тодішної Росії, краснорічивий Керенський — хотів ратувати спадщину Романових при помочи приборкування новопробудженої сили поневолених народів, які гарячково бралися до влаштовування своєї долі по лінії своїх національних вимог. Та запобігти внутрішній дезорґанізації держави, вдержати в карбах многоязичну міліонову армію, в якій національні тенденції найшли чуткий відгомін, Тимчасове Правительство не мало сили. І не мало воно сили вбити змагання недержавних народів. Правда, могло їм шкодити, підставляти ноги. І це воно робило, де тільки трапилася нагода. Головно в реорґанізації армії на національних основах. Та здавити цей елєментарний рух — воно не могло. Приготовляло тільки більше пального матеріялу, доливало оливи до огню. Не предчуваючи й не бажаючи собі сього, причинювалося до тим скорійшої еволюції думок у поневолених народів в напрямі самостійницькім. З дивною консеквенцією приготовляв Керенський зі своїм правительством соромний кінець російській "демократії" і побіду свойого наслідника, Лєніна.

І тоді, коли тенденція розгонового колеса російської революції вже різко означилася, коли вартість російської "національної" демократії проявися в різко централістичних нахилах по старим зразкам, на сцену входить новий чинник, поневолені народи. Досі вони ще вірили в російську демократію. Вірили, що російська демократія, яку уважали наслідницею думок Герценів, Чернишевських, Михайловських, — що вона в яснмй день побіди над царським деспотом, взявшись дружно за руки з демократією поневолених народів, на румовищах старого ладу сотворить вільну Спілку вільних народів. Вже перших шість місяців російської революції — показало залізне право історії, що переймаюча сила переймає й засоби боротьби попередниці. Назрівання тієї свідомости чутно було між стрічками у промовах представників поодиноких народів на київськім Зїзді. Дальший розвиток подій на Сході це початкове розчаровання утвердив, перевів його на поле свідомости.

Та ще тоді, підчас зїзду на святих узгірях многострадального Київа бреніли нотки ентузіязму й віри, віри в широку як степ натуру русскої демократії, в можливість безкровної розвязки великої справи мирного пожиття народів Сходу на основі: вільні з вільними, рівні з рівними.

Про незалежність поодиноких народів там ще не було мови. Федерація була тим чар-зіллям, що мала обновити Схід, загоїти старі рани, зростити те краще, ясне завтра.

Звичайно, головним носителем сього ентузіязму, тієї віри були господарі зїзду — члени Центральної Ради.

Почесний голова зїзду, президент Центральної Ради — проф. Грушевський, отвираючи зїзд, сказав:

"Високоповажані товариші і дорогі гості! Очевидно не припадково так трапилось, що зїзд народів зібрався в Київі. Київ був здавна огнищем федеративної ідеї. Не говорячи про давнійші часи, уже Кирило-Методіївське брацтво цілком поважно поставило питання про федеративний устрій Росії. З тої пори ідея ця безперестанно жила на Україні, дожидаючись кращих часів.

В новійші часи М. Драгоманів знову підносить ідею федерації, і не тільки в Росії, а в цілій Европі. Ще пізнійше, уже тим поколінням, до якого належу я, ідея федералізму піднесена була українським представництвом в першій Думі Державній, але для сього ще і тоді не прийшла пора".

Згадавши далі про поборників ідеї федералізму серед инших народів, зазначивши про ту опозицію, із якою ставилися до ідеї федералізму не тільки праві, а й ліві російські елєменти, проф. Грушевський заявив, що українське громадянство не розуміє нового вільного устрою держави без федерації і ніколи від сього гасла не відступить.

Під кінець своєї промови вказав на ті ознаки, які свідчать про піддержку ідеї федералізму також і иншими народами Росії, закінчив висловом надії, що ідея федералізму надалі буде служити народам провідним компасом.

А відтак після промов представників поодиноких народностей, забравши голос яко представник української народности, проф. Грушевський старався розвіяти підозріння Українців зі сторони російської демократії о сепаратистичні тенденції.

— Говорити про українську демократію, промовляв голова Центральної Ради, вивчить говорити про українську народність, бо ці поняття покриваються одно другим. Хоч на Україні і є капіталісти та поміщики, але вони цілком чужі народови українському. Ще Костомарів з гордістю згадував, що мова українська ніколи не поганилася устами тих, котрі вихвалюють царів та инших гнобителів. Через те зрозуміле, чому з самого початку революції національна, а заразом з нею і політична свідомість так швидко захопили широкі маси українського народу.

Переповівши історію Центральної Ради, промовець зазначив, що праця Центр. Ради обмежується, в надії, що її дальше будуть провадити Українські Установчі Збори. Недовіри до федеративного руху серед російських демократичних ґруп поясняв собі промовець спадковістю старого царського централізму. Новий лад — говорив він — дивився на ідею федералізму так само як і царат, — що це є сепаратизм. Зїзд народів на його думку знищить такий хибний погляд і таке відношення. Федералізм є прінціпом обєднюючим і зберігаючим єдність Росії. Правительству повинно бути ясно, що в цей момент тільки федералізм зможе обєднати народи і краї Росії та зберегти її від остаточного розвалу.

Україна не йде через федерацію до самостійности, бо державна незалежність лежить не перед нами, а за нами. Ми вже ранійше обєдналися з Росією, як незалежна держава і своїх прав ніколи не зрікались.

Ми визнаємо за народами необмежене право на самоозначення аж до від окремлення і сформовання власної держави і готові тішитись разом з ними, коли вони осягнуть, поставлену сoбi мету — під тою тільки умовою, щоб ця одержана незалежність не була засобом для панування і використовування народностей, які опиняться в меншости в цій новій державі.

З імперіялізмом та визискуванням народів, поставлених в більш сприятливі історичні, ґеоґрафічні та инші умовини ми будемо боротись, і будемо завше обставати федералізм.

Я вірю в силу людського розуму людського коллєктива і в те, що цей коллєктив зможе досягнути кращої будучини. Вірю, що ця фалянґа, яка тут формується, переможе все на своїм шляху і досягне своєї мети. Будемо сподіватися, що правительство зречеться свойого байдужого відношення до наших змагань і піде по шляху федералізму, на який ми кликали його уже кілька місяців тому назад. Колиб воно зробило це ще з початку, то ми не були би свідками тих гірких подій, які трапилися за пів року. Можна сподіватися, що правительство тепер покличе всі народи до порядкування держави. Ми не будемо казати, що ми дуже любимо російську републику, бо до сеї пори ми від неї нічого доброго для себе не бачили. Цей старий участок, в кому нас держали без речинця "до окончанія переписки", не може викликати у нас симпатії. Наші симпатії може придбати той "палац народів", який ми хочемо зробити з Росії.

— Проф. Грушевський сподівався, що заініціований Центральною Радою зїзд народів буде підставою, угольним камінем під цей вимріяний "палац народів", федеративну Росію. Проф. Грушевському зїзд устроїв після промови бурливу овацію, а чергові події розвівали безпощадно мрії про "палаци народів"...

[Громадська думка, 24.09.1920]

II.

Скликаний Центральною Радою Зїзд Народів виявив багато доброї волі вдержати лучність народів, які доля загнала під царський чобіт. Зїзд хотів реставрувати Росію на нових, федеративних підвалинах. В революціях Зїзду зясовано, як мав би виглядати цей — по словам проф. Грушевського "палац народів".

В справі федеративного устрою pосійської держави. Зїзд прийняв такі постанови: "Зїзд народів, скликаний в Київі Центр. Українською Радою, обміркувавши на засіданнях своїх з 8. до 15. ст. ст. вересня справу майбутнього устрою російської держави, спинявся після спеціяльних докладів та обговорення на слідуючих постановах:

1) Головною хибою державного устрою Росії, як при старому ладі, так і після революції, є надмірне зосередковання законодавчої та виконавчої власти. 2) Уґрунтована на сьому прінціпі державна машина не може справно йти і гальмує розвиток держави. 3) Не дивлячись на велику господарську ріжноманітність країв і народів Росії, зосередковання власти затримує розвиток господарської самодіяльности людности, причинюється до визискування окраїн неробучими клясами центру, а тимсамим і до господарчого зaнепаду сього осередку. 4) Упорядковання цілої низки економічних справ життя трудового населення, — як земельна та переселенська справа, громадська допомога та таке инше, — потрібують гнучкого і ріжноманітного національно адміністративного апарату, пристосованого до місцевих та побутових особливостей людности. 5) Коли небувала по свойому напруженню в світі війна поставила перед державною машиною особливі вимоги щодо швидкости та продуктивности її роботи, то вона показала повну свою нездатність, не могучи задовольнити і самі необхідні життєві потреби і досить часто пригнічуючи громадську працю, яка могла би задовольнити ці потреби. 6) Теперішний безлад, як на фронті так і в тилу, по всіх ділянках державного життя має своїм жерелом централістичний лад. 7) Для ратунку держави від тої руїни, яка на неї чигає, конче треба зараз же перебудувати державу на зовсім нових підвалинах, які не лишалиб жадної можливої централізації. 8) Треба мати на увазі, що історія виробила два типи державного устрою для величезних держав, краї яких всі коло купи, а саме — або централістичний (унітарний), або федеративний. 9) Головне домагання сучасної демократії широка участь громадян в державному життю та налог до порядковання цим життям законодавчим, а не адміністативним способом (наприклад — обрахунки видатків) — можливе тільки при федеративному устрою держави. 10) Республиканський лад може міцно стояти тільки в федеративній державі, бо в зосередкованих державах легко можна робити зміни державного ладу через захоплення осередних установ. 11) Осередкова влада може мати довіря всіх верств людности, а значить і мати силу тільки при федеративному устрою. 12) Через те, що Росія складається з богатьох народів, які мають більшу чи меншу національну самосвідомість, ріжноманітну національну культуру, історичне минуле і в економічному відношенню вони складають окремі своєрідні кола, то єдиної придатною формою федерації є така, котра основана на національній підставі. 13) Великі краї, заселені одною національністю, можуть, по вподобі, або поділитись на кілька федеративних одиниць, або лишаючись одним федеративним цілим, дати автономію окремим частинам краю. 14) Ті національности, котрі — як наприклад жидівська — розпорошені по всій державі і ніде не мають свого краю, користуються правом мати ектериторіяльно персональну автономію.

Вважаючи на згадані міркування, Зїзд Народів, скликаний Центральною Радою, визнає, що Росія повинна бути федеративною демократичною республикою".

Крім сього принято постанови: 1) про загально державну мову, 2) про Раду народів, які входять у федеративну звязь (місцем осідку Ради мав би бути Київ, але при потребі Рада могла би засідати і в иншому місті, 3) про Раду національностей при Тимчасовому правительстві, 4) про скликання Краєвих Установчих Зборів незалежно від Всеросійських Установчих Зборів, які установили б норми відношень країв до центральних орґанів федерації і форми внутрішної орґанізації автономних установ даного краю чи народу, 5) про обсадження делєґації на Мирову Конференцію, 6) про національно-персональну автономію, 7) про зєдинення всіх білоруських, лотишських і литовських земель (зайнятих тоді в части німецькими військами) і 8) про козацтво, яке признано на внесок представників "Союза Казачихъ Войскъ" самостійною галузю між народами російської республики.

Замітну деклярацію зложив на останньому засіданню зїзду член польського представництва на зїзді п. Лукашевич від імени київської ґрупи польської партії соціялістичної (лівиці):

"Київська секція П.П.С. будучи виразницею інтересів революційного польського пролєтаріяту та трудового селянства Польщі і в тойже час заступаючи інтереси місцевого польського пролєтаріяту, що здавна живе на Україні яко національна меншість, стоючи на ґрунті своєї програми і тактики та вважаючи: а) що ґрунтовне та всебічне перебудовання державного орґанізму і громадянства на широких демократичних підвалинах може бути осягнене тільки при умові цілковитої політичної незалежности; б) що всяке підлягання иншій державі затримує розвиток громадянства, всіх творчих сил народу і, збільшуючи відзискування підлеглих другій державі трудящих народніх мас, ослаблює сили революційного пролєтаріяту та трудового селянства в їхній клясовій боротьбі та визволення з економічного, політичного та національного гнету; в) що тільки при умові цілковитої політичної волі свого краю революційний пролєтаріят може з успіхом провадити свою клясову боротьбу за осягнення конечних соціялістичних завдань, П.П.С. відносно революційного пролєтаріяту Польщі є виразницею ідеї цілковитої самостійности Польщі.

Будучи в тойже час заступницею інтересів місцевого польського пролєтаріяту та трудового селянства на Україні, яко національної меншости і вважаючи: а) що з погляду інтересів пролєтаріяту і трудового селянства пригноблених народів федеративний устрій російської держави дає найбільш сприятливі умови для боротьби пригноблених народів за своє національне визволення; б) що федерація є добровільною братерською спілкою вільних в середині і незалежних одна від другої держав, П.П.С. приєднується до революційного руху української демократії, — настільки українська демократія майбутній федеративний звязок з Росією ґрунтує на державности України".

[Громадська думка, 25.09.1920]

ІІІ.

Становище господаря на Зїзді народів, української демократії, репрезентованої Укр. Центральною Радою, сьогодня з трьохлітньої перспективи в яркім світлi кидається у вічі. Вихована на родоській соціялістичній літературі, в безмежнім довірю до російської демократії, до її понаднаціональности, без тих інтимних звязків з рідною традицією, яку може дати тільки національне виховання, вона вперто будувала одностайний "реюлюційний фронт" з Керенськими і комп., мимо всіх зимних тушів, які зливав їй на голову Петроград Тимчасового Правительства. Мимо спротивів проти автономії України в перших днях революції, мимо безнастанних перепон в націоналізації армії, мимо провокаторських виступів представників Тимчасового Правительства на Україні (розстріли богданівців у Київі, громадження московських частин у Київі для боротьби з Центральною Радою і т. д.), — заступлена в Центральній Раді українська демократія, пристроївшись в еси з усіх боків, не могла визволитися зі свойого безмежного довіря у демократію Керенського, не уявляла собі будучини України без звязку з північним сусідом. І хоча там на півночі з нестримною силою підготовлявся сумерк богів, хоча за піврік свойого упривілейованого становища при кермі держави московська демократія виявила тіж самі наїздницькі апетити, що й царат, не було тільки апарату, при помочи котрого можнаб приборкати "інородців", — українська демократія поволі тільки еволюціонувала через автономію до федералізму з Петроградом. Щойно коли cмерк боїв на півночі прийшов, коли не стало з ким федеруватись, українська демократія додумалася до незалежности. В дійсности і автономія і федерація і незалежність — прийшли понад головами української демократії, бурливий потік життя вижбурлював їх на денний порядок, ставив українську демократію перед доконані факти.

Українська демократія не була керманичем ходу подій, вона поставилася на бистрі хвилі і давалася нести долі — аж до незалежности. У перші, весняні дні революції, коли несподівано з живловою силою вибухла на Україні — як каже Винниченко — ніжність до своєї національности, українська демократія не зробилася орґанізуючим центром всіх пробуджених сил українства, не виставила кличів, довкруги котрих можна би згуртувати всі круги громадянства (а такими могли бути тільки національні кличі, підпорядковані соціяльним!), не оперлася на одинокім конструктивнім елєменті, українськім середно-земельнім селянстві. Центральна Рада все тоді зиркала на Петроград і на Москву, все оглядалася, що скажуть вони, чи не заквестіонують її демократичної і соціялістичної непорочности. Замісць шукати тривкого опертя на Україні, шукала його на півночі, втихомирюючи розбурхане українське море. А це море клекотіло, заливало українську демократичну інтеліґенцію, ставило її перед все нові проблєми, розвязувало ці проблєми часто проти чи мимо її волі.

Очевидно, акту оскарження проти української демократії за це писати не можна. В суматосі подій виплинула вона на поверхню, в суматосі подій здобувала вона почуття своєї сили і сили сього ґрунту, що за одну ніч вкрився національним пишноцвітом. З дня на день еволюціонувала і шукала спасенного виходу. Що робила похибки, важкі похибки, вина тих умовин, серед яких зростала. Спричинював ці похибки духовий багаж, який винесла з російської школи у передреволюційній добі.

Одною з таких похибок було поставлення на Зїзді народів справи російської федерації. Не оборону державної незалежности визволених революцією народів рабів проти всіх зазіхань сусідів поставили на порядок дневний господарі Зїзду, а оборону федеративної Росії. Росія, правда — федеративна, була для них тією формою, в яку вони думали влити новий зміст. Здавалося їм, що вовки і ягнята під подихом революції заживуть добрими сусідами.

Здавалося їм, що без утвердження і скріплення своєї національної форми в незалежній державі, — а тільки в такій можна це провести, — проскочуть у рай Всеросійської Федерації.

Зїзд народів у Київі не зробився початком мобілізації сил поневолених народів до боротьби за незалежність. Дав тільки моральне оправдання на проголошення третього універсалу Центральної Ради про федерацію з російською республикою.

Федерація з побідою большевизму на півночи зробилася анахронізмом; червона Москва зголосила в иншій формі старі претенсії до України. Українська демократична інтеліґенція поставила на нову карту: на осередні держави, відтак на Польщу — а все це були тільки дальші льоґічні консеквенції похибок у перші, весняні дні революції.

Не шляхом координації всіх сил на Україні сущих старалася українська демократична інтеліґенція збудувати храм української державности, тільки покладалася в першу чергу на посторонню силу, найперше на московську демократію, відтак на осередні держави, вкінці на Польщу. Тому так часто ломалися колеса обозу української державности, тому опинився він на тяжко страждающій землі короля Данила, тому так багато картин в останніх двох роках нашої історії, які можна би підписати збірним назвищем: "На ріках вавилонських".

Зїзд народів у Київі в 1917 р. тепер тільки сонішний спомин, спомин про безграничний ідеалізм української інтеліґенції.

А одночасно — відгомін, який найшов зазив Центральної Ради серед поневолених народів, найкраща познака, що спільна акція цих народів потрібна і що вона можлива. І коли минуть судороги, в яких вється Схід, ЦЯ справа мусить ще прийти на чергу дня.

Спільна оборона народів між Балтиком і Чорним морем перед зазіханнями на їхні землі зі Сходу і Заходу — актуальна справа.

Тому й не дивниця, що голова конференції надбалтійських держав, яка не давно відбулася в Ризі і в якій брала участь і Україна, посвятив теплу згадку зїздови народів у Київі, підчеркуючи його значіння як першої спроби орґанізовання "інородців".

[Громадська думка, 26.09.1920]