Виставку кераміки Ганни Друль «Архітектура відносин», яку зініціювала львівська галерея сучасного сакрального мистецтва «ICONART», заплановано демонструвати упродовж цілого місяця аж до 11 жовтня.

За збігом обставин і сходженням зодіакальних знаків, виставка виявилася ювілейною, щоправда, не за лічбою в досьє художниці, а за її персональними уродинами.

Ювілярка якоїсь спеціальної творчої ретроспективи не вигадувала, хоча порт-фоліо свідчить: своїм доробком могла заповнити чи не всі поверхи Палацу мистецтв. Та ставиться скептично до всіляких пафосних офіціозів та помпезних ритуалів. Але не до відповідальної місії митця творити.

«Збагачувати життя треба не речами, а мистецтвом», – так свого часу афористично зрезюмувала безтямно закохана в кераміку св.п. докторка мистецтвознавства Фаїна Петрякова свою вступну статтю до каталогу виставки «Львівська кераміка 87», влаштованої у колишньому костелі кларисок, який саме тоді став одним із експозиційних просторів Львівської галереї мистецтв. До слова,  першої виставки й молодої художниці Ганни Друль, яка того року влилася у творчий колектив керамістів на Львівській кераміко-скульптурній фабриці.

Відтоді ця самопосвята «сродній праці» – евристичній, креативній, ігровій у задумах і подеколи каторжно важкій у виконанні й доланні численних перешкод, від суто естетичних до технологічних чи організаційних, бо такий от парадокс художньої практики! – для мисткині є  не так професійним, як моральним імперативом. Та саме в цьому сковородинстві чується реалізованою й щасливою.

Невеличкий зал галереї «ICONART» умістив заледве 9 творів. Від двох третин арт-об’єктів, запропонованих авторкою до огляду, експозиціонер наполіг відмовитися, щоб не замулювати чистоти глядацького сприйняття. Вийшло із шармовою легкістю  лаконічно, але промовисто. Одно слово  – стильно. 

Та головне – несподівано. Бо якщо й можна було наперед спрогнозувати, що ж очікуватиме на глядача, то насамперед ту несподіванку, яка майже завжди є супутньою виставками соленізантки.

Жодних самоповторів, вичовганих кліше, стилістичного упізнавання з першого погляду, жодної комфортної закубленості в  окресленому ареалі побутування. Присутність несподіванки простежується як загалом у концептному проектуванні тематично дослідницьких експозицій, так і зокрема в кожному творі Ганни Друль, що їх можна було бачити на таких колективних виставках, як львівські Салони абощо.

Дивовижно, як художниця, яка за вельми інтенсивної творчої праці мала впродовж останніх десятиліть  численну експозиційну діяльність (тут варто згадати щорічні !!! виставки секції художньої кераміки Львівської організації НСХУ, яку очолювала Ганна Друль), й досі  не перестає вражати пошуками нових образно-пластичних ходів  та неабиякими смисловими знахідками у  формотворчості, що тяжіє до скульптури.

І якщо саме скульптурність кераміки Ганни Друль визначити домінантною рисою, то в цій її причетності (математичною мовою відношення/відповідності множин) до архітектурної царини стає зрозумілою назва актуальної експозиції в галереї «ICONART». Так, це об’ємно-просторове мистецтво, у якому множини елементів улягають  певній закономірності, а їхній взаємозв’язок – тому математично вивіреному ритму «гармонії небесних сфер», що його ми сприймаємо як красу. 

Отож, концептуальним ключем стає математичний термін «відношення», а його соціологічний аспект «відносини» удоступнює глядачеві  розуміння авторського задуму:

«Є відносини людини до людини: до ворогів і друзів, матері чи батька до дитини, між коханими; людини до Бога; відносини людини до середовища, людини до простору і часу; до ситуації і обставин, до безвиході; до себе і до вічності.

 

Ці стосунки набирають певного характеру форми, лінії, напрямку, пропорцій та кольору – вони мають свою архітектуру. Форми, які доповнюють одна одну. Ритми, які перегукуються. Лінії, які повторююся, створюючи відповідний орнамент.

 

Співвідношення мас, пропорцій, значення відстані і простору між об'ємами. Домінування одного і списання іншого. З'єднання і відокремлення. Вибір пластики. І, нарешті, колір, який добирається, щоб не затерти, а проявити природу цієї архітектури відносин.  Проявити цей дуже складний світ».

Який же і яким проявляється згаданий світ у скульптурній кераміці Ганни Друль?  Світ драматичних контрастів і протиріч, але не трагічних. Мовою базових елементів авангардного мистецтва (піраміда, овал, циліндр) висновується фігуратив, що майже завжди перебуває у бінарно-діалогічній єдності поміж собою. Бо що б то не було: «Батько з сином», двоє «Вершників», букетні «Пристрасті», колінця «Данаї» – це завжди «розмова».  Іноді ж роль «другого», «іншого, але такого, як ти» (себто співрозмовника) відводиться глядачеві, який, зрештою, завжди є неодмінним учасником діалогу, тим, до кого насправді адресно промовляє мисткиня театралізацією «розмови» своїх арт-об’єктів.  

А раз «розмова» – то прозирає й колізія, історія, соціальний театр дії/взаємодії, акційний сюжет небезпроблемних епізодів, який легко зчитується тим глядачем, котрий не вдається до аналізу формально-мистецьких новацій авторки, але сприймає із розумінням певний смисловий рівень твору. Тим паче, цьому сприяє й чимала частка смачної іронії, часто посутньо присутньої  у творах Ганни Друль.

Бо ж так і є: вона веселунка. Жарт – спокуслива розкіш гри, а природа мистецтва також до певної міри гра, що омовлює й обумовлює «цей дуже складний світ».  Хіба не усміхнемося із суперечки сімейної пари  кентаврів, полив’яна палітра котрих відсилає до згадки про народну зооморфну декоративно-ужиткову кераміку? Чи із самовпевненого й задерикуватого дівчиська-підлітка, складеного із гострих кутів різнобіжних жадань і емоцій?  

Однак трактування поданих сцен  аж ніяк не зводиться до жанру анекдоту. Одна справа, що авторка володіє особливим даром розповідати ці історії легко, світло, тепло. Та інша: які естетичні завдання ставить і намагається їх вирішити, створюючи, скажімо,  галерею жіночих постатей чи психологічних сутностей у формі квітів (серія «Пристарасті»)? Сказати, що вони схематичні, не випадає, бо ж надто високого градусу емоції нуртують у них. І ця точно схоплена й не менш вдало передана в жестах емоція здобуває у композиційній вибудові водночас кілька  цінностей: пластичну, декоративну й значеннєву.

Стилістичну єдність, яка притаманна серії дівочих фігур, де обличчя не претендують на портретність, вигідно вирізняє саме влучність зображення жестів. Їх можна побачити навіть у ближніх своїх, –  скажімо, художниці це вдалося навіть не виходячи із сімейного кола. Вони  властиві й органічні у тому віці, коли настає пізнання змін настроїв і станів, власних бажань і амбіцій, задум, очікувань і розчарувань, –  а за цим і збагнення своїх особистих нових утілень, коли дівчата стають жінками… Така от промовиста формотворчість у проявленні «цього дуже складного світу» людей та ідей в його соціальному зрізі.

Не знаю, чи погрішу супроти виставлених  галереєю акцентів, та мені видається, що не вівтарно (як данина ідеології «ICONART’ у») встановлені «Батько із сином» стали центральною подією експозиції, а кубістична «Даная», котра не велика насправді в розмірах,  заховує всі риси скульптурного монументалізму та своєю тріумфальною самодостатністю здатна забезпечити окрему виставку. Зізнаюся, коли б хтось сказав, що то робота славетного Архипенка, я б без сумнівів щиро в це повірила. Бо як не повірити, коли виставлено її в галереї, де можна придбати оригінальну графіку Гніздовського?..

Від цієї фігури струмує потужна волошкова свіжість. Який парадоксальний колір у пристрасті! Але все правильно, коли очікується кохання, що спаде з лазурових небес. Цей синій не забиває фігуру, а заливаючи, немов очищує, бо власне тональність тут вирішує завдання кольору: акцентувати у середовищі як форму, так і контрформу, що витворюється векторною взаємодією ліній.

Оскільки мені не вдасться стримати демонстративного захоплення ракурсами, на сприйняття яких закомпонована «Даная», нагадаю:  скульптура як об’ємно-просторове мистецтво вимагає  не тільки фронтального споглядання, вона повинна інтригувати з усіх боків. І от конкретно ця, здавалося б  статична  «Даная», чия  емоційність через рівновагу динаміки зведена  до знакового жесту, перебуває у такій стилістичній і семантичній єдності сама в собі, що можна лише сказати: вітаємо і авторку і нас усіх із тим, що маємо твір непроминальної музейної цінності.

Залишається лише додати, що представлена ця музейна цінність не виїмково, адже вересневий Львів забезпечив для неї розлогий контекст  із тла керамічних виставок: у Пороховій вежі, «Я-галереї» та «Дзизі».  А отже, є змога «почути розмову» скульптурної кераміки Ганни Друль із творами старших і молодших сучасників, чи навіть вийти на інтертекстуальні обшири, помітивши, як творчо застосовує художниця техніцистичні чи стилістичні прийоми, практиковані в колі її колег.

Нехай там як, а мені уявляється, що Роман Петрук, чия «Та, що приходить» передає своє вітання дівочим фігурам Ганни Друль, сказав би на виставку в  галереї «ICONART»: «Г-м, то є цікавим».

Та найважливіше, що це цікаво самій авторці: дивуватися, творити і дивувати.

Ось вона стоїть, залита щедрим сонцем осені, посеред Вірменської перед галереєю і сміється  у натовпі вернісажних відвідувачів дзвінким заливистим сміхом, така запальна, енергійна, працьовита й пристрастна у всьому, що робить і любить. Колись назвала її «Неспіймана вітром». Такою  й лишається, незважаючи на всі ювілеї…

Із уродинами, Нусю!