Хуан Пабло Вільялобос. Бенкет у норі / Переклад Олексія Шендрика. –  Львів: Деінде Паблішінг Хаус, 2020.  – 80 с.

 

 

Актуальна мексиканська література. Перша повість нині визнаного автора, щойно оприлюднили, увійшла до шорту найкращих дебютів за версією The  Guardian. Книжка відкрила для європейського читача обшир мексиканської «прози про насилля», що зараз її зауважиш в будь-яких визначних літературних рейтингах. Англійський варіант книжки звався «Вглиб кролячої нори», прозоро натякнувши на повабно-безжальний абсурд Керролових «білих кроликів». Головний герой книжки – єдиний син наркобарона, стіни його спальні прикрашені головами ліберійських карликових бегемотів (вид на межі вимирання) в кумедних капелюхах… Якщо цієї миті не стало цікаво, то уже нічим не зарадиш, либонь.

 

«Бенкет у норі» (Fiesta en la madriguera, 2011) Хуана Пабло Вільялобоса – на перший погляд гостра соціальна сатирична проза. Наприкінці 2000-х в Мексиці почалася чергова війна наркокартелів. Панування на себе планував перебрати картель «Жовтого», що його створили колишні силовики і полісмени. То там, то тут почали знаходити розчленовані і характерно спотворені тіла: банди залишали один одному чорні мітки. Піднялася хвиля: мирні мешканці виявилися двічі травмованими, спершу самими злочинними війнами, потім їхньою занадто шокуючою презентацією в новинах. «Жовтого» убили. Але все це тільки посилило владу наркокартелів у Мексиці, бо відбувся перерозподіл влади і більш дрібні ділки посіли вищі щаблі в ієрархії та закріпилися там.

 

 

Таким є соціальний контекст «Бенкету в норі». Йолькаут – батько головного героя, один із середньо-великих баронів, –уважно спостерігає за війною, посилює охорону, він очевидно в небезпеці. Після новини про смерть «Жовтого» настає мить затишшя, поки на вулиці не знаходять черговий труп,  Йолькаут впізнає в ньому свою утриманку, отож почалося полювання уже на нього. Коло стискається і по всьому перед нами проходять останні місяці-тижні життя цього героя. Але то не головний сюжет. Головним зараз є убезпечити Точтлі, сина Йолькаута, скоро малий залишиться сам, тому треба підготувати його до життя, зробити експрес-мачо, свідомого своєї влади.

 

Точтлі і Йолькаут живуть в усамітненому маєтку, для розваг малий має все, що забажає, навіть карликових бегемотиків, за якими слід рушати в Африку на «чорне» сафарі під фальшивими паспортами в розпал кримінальної війни (така наразі його мрія). Зрештою, у нього в маєтку є уже цілий зоопарк, він потребує поповнення. Той звіринець є так само вказівкою на реальний історично-соціальний контекст роману, до речі. Колумбійський наркобарон Пабло Ескобар мав такий саме приватний звіринець і навіть карликових бегемотів в ньому. А Точтлі – дитина особлива, та якщо про його бажання говорити, абсолютно неособлива людина, бо неспроможний він дібрати правильних слів, щоби свої бажання назвати, як і всі ми.

 

З самого початку роману Точтлі розкаже, що вчить зі словників всякі чудернацькі і дуже корисні слова, бо має ідеальну пам'ять і, за словами батька, є майже генієм. Далі він ті вивчені слова вживатиме часто-густо, але завжди в неправильному контексті. Так, малий – не геній, але тут важить, що і пам'ять у нього так собі: він уміє забувати те, що треба забути.

 

 

Точтлі може бути кмітливим хлопчиком років шести або (і це більше скидається на правду) дванадцятирічним, котрий затримався у розвитку. І педальована дитяча наївність розповідача теж відтак неоднозначна. Є один момент, скажімо. Точтлі має хворобу, симптомами схожу на виразку, коли він нервує чи переймається чимсь, у нього гостро болить живіт. Лікарі перевіряли, фізіологічно з ним все гаразд, кажуть, то психосоматика. Нам всіляко натякають, що Точтлі не витримує мачистського батькового виховання та регулярних сцен насилля. Ми погоджуємося з натяком. Тільки живіт у Точтлі починає боліти акурат після того, як він не отримає чогось бажаного від батька. Батько вчить його поратися з надлишком влади, так би мовити. Точтлі є вправний учень: його хвороба – це власне маніпуляції надлишком влади.

 

Убивство конкурента – демонстрація влади. Підкорення партнера, вищого за ієрархією – реалізація влади. Точтлі не такий уже й беззахисний дивак. Його карликові бегемоти – не каприз балуваної дитини, це перший прояв сили, випробування своїх і чужих кордонів.

 

 

Такий спосіб оповіді: невинна дитина розказує наївну версію жахливої реальності, він абсолютно не новий, але Вільялобос має конкретний для «Бенкету» взірцевий текст. Це популярна в Мексиці проза «Картучо» Неллі Кампобелло, там героїня-дівчинка, так само харизматичне маля, включена в систему насилля. І важливо: дія «Картучо» припадає на часи мексиканської революції, Точтлі ж живе нібито в мирні часи і начебто в демократичній державі.

 

Ну і Точтлі відчайдушний ексцентрик при тому, страшений симпатяга. Чого варта тільки колекція різноманітних капелюхів – від трикуток до циліндрів фокусника, і без капелюха Точтлі на люди не показується. Ховає свої ослячі вуха… точніше, кролячі.

 

Ім’я Точтлі – «з ключем». Що значить Точтлі, можна звіритися додатково з японською версією його імені, бо саме Усаґі його зве схиблений на культурі самураїв учитель. Це значить Заєць (можливо, Кролик). Ба більше: всі імена в романі – це назви тварин і звірів на мові науатль. Батько – змій, точніше: гримуча змія. Учитель – олень. Охоронці – пума і орел. Садівник – мураха. Повія – метелик. І таке інше, такий саме звіринець, який ладнає собі Йолькаут на подвір’ї. Точтлі-кролик носить високий капелюх чарівника, з якого за потреби можна вийняти кролика, – екстравагантна істота, що поєднує в собі «видові ознаки» Безумного Капелюшника і Березневого Зайця. Реальності Вільялобоса множаться і захлинаються одна одною.

 

 

Науатель не настільки відома в Мексиці, між іншим, ці ігри з іменами неочевидні і для оригінального читача, не тільки для нас. Вільялобос наче притягує в свій роман щось корінне, традиційне, стабільне (ацтеки ж!) – щось ідентичністне, але це просто сарказм: ніхто того стабільного не має розуміти в хаосі, який він відображає. Ці імена функціонують так само, як неправильно вжиті складні слова зі словників в монологах Точтлі, так же, як пунктик Йолькаута щодо слова «батько». Ніхто в цьому світі не може нічого правильно зрозуміти, хоч як би й намагався. Йолькаут забороняє синові себе називати батьком на людях.

 

Про вихід Точтлі на люди – окрема розмова. Родина Йолькаута жорстко ізольована. Точтлі, який нам щойно повідомив, що має ейдетичну пам’ять, скаже тут же: «Я знаю приблизно тринадцять-чотирнадцять людей, і з них десь четверо кажуть, що я розумний, як на свій вік». Розумака не пам’ятає, скількох людей точно знає, коли ідеться про таку мізерну кількість контактерів? Хто саме потрапив в той люфт і означений дефісом між двома цифрами?

 

Тут треба сказати, що в список Кролика не потрапляють мертві, точніше, убиті. Слово «вмер» Точтлі не вживає, він каже «робити труп». І трупів на його очах наробили доста, шість найменше. Він з татом грає в гру, скільки треба вистрілів в яку частину тіла, щоби людина померла і від чого власне вона помре в такому випадку – від шоку, чи кровотечі, чи ураження важливих органів. Зроблених трупів отож не рахуємо, зате можемо порахувати тих, з ким Точтлі має зносини. Учитель, два охоронця, двоє батькових утриманок, прибиральниця, садівник і доглядач тварин (всі троє німі), кухарка, губернатор, партнер-постачальник, лікар, американський наркоділер. Тринадцять людей. Хто та одна людина, що щодо неї Точтлі не певен, чи знає він її чи ні? Відповідь, по правді, очевидна: то його мати. Це єдиний персонаж, який і не вмер, і трупа з неї не зробили, її просто немає: «У чому я точно впевнений, то це в тому, що я мачо. Я, наприклад, не плачу через те, що не маю мами».

«Мама», чи не раз за роман згадана, і дуже часте тут слово «мачо» стали поруч не випадково. Проблема не тільки в сирітстві і батьківському вихованні, все ширше і тонше. Латиноамериканці визначають свою ідентичність як діти зневаженої матері: нащадки індійських матерів, зґвалтованих білими завойовниками. Це історія Точтлі. Батько ж його акцентує: ми – мачо, ми творимо свою автономну систему, ми – банда. Найчастіше в розмовах з сином він використовує слово «солідарність», маючи на увазі чоловіче братерство, він буцімто пропонує визначатися поза сплюндрованих тіл зникомих матерів.

 

І тут теж є один аспект, українському читачу не відразу зрозумілий. Йолькауту трішки за сорок, він є дитиною 80-х. В ті часи президент Карлос Салінас запустив розкручену медіа «Програму національної солідарності», яка по факту виявилася токсичним популізмом і демагогією та посприяла посиленню криміналу в країні. Слово «солідарність» в «Бенкеті» не має позитивної конотації, це синонім обману при лицемірно-щирій згоді обох сторін. Зрештою, малий спіймав батька на обмані, той приховував від нього склад зброї; ми розуміємо: батько уберігає сина від небезпеки; Точтлі розуміє: він виключений з кола мачо-банди. І так, це і є чоловіча солідарність по-мексиканськи. Йолькаут забороняє називати себе батьком, бо він потребує не сина, а спадкоємця. Це основний принцип мачо: ти не станеш мужчиною, поки не виховаєш нового справжнього мужчину.

 

І це так само стосується основного питання «Бенкету»: як приборкати дану тобі абсолютну владу, поки вона не приборкала тебе. Новий король поховає старого.

 

 

У Йолькаута є прізвисько, за яким його знають в кримінальних колах. Ми його почуємо ледь не в кінці книжки, і тоді складеться ще одна мозаїка. Точтлі одержимий історією про королів, точніше, про революції, які позбавляли монархів влади, а часом і голів. Тут працює пряме відсилання до світу «Аліси» (їх в прозі Вільялобоса дуже багато!): «Одна з найсерйозніших втрат у битві – це втрата голови». Навіть тих жаданих бегемотів, які не винесли подорожі і прибули до Точтлі залакованими головами на підставках, малий прикрасить коронами-капелюшками і назве Людовиком ХVІ та Марією Антуанеттою. Нам щойно показали недалеке майбутнє Йолькаута. А ще у Точтлі є улюблена пісенька, яку він наспівує, коли нервує. Вона зветься «El rey», король себто. Текст пісні Вільялобос не відтворює, але по всій книжці розкидає цитати з неї. По суті, «Бенкет» є парафразом цього баладного хіта: «З грошима  чи в злиднях, я роблю те, що хочу; слово моє – закон, я не потребую трону чи королеви, чи абикого, хто б мене зрозумів; та я все ще король».        

 

Питання влади – це питання політичне, ясно. Коли політика вторгається у приватне життя, тоді і починається отой пекельний бенкет. В «Бенкеті»  чимало красивих натяків на корумпованих політиків, але цим Вільялобос не обмежується. Окрім обезголовлених королів і коронованих наркобаронів, там будуть і більш саркастичні омажі. Для подорожі в Африку батько ладнає фальшиві документи: його тепер звати Вінстон Лопес, учителя-компаньйона, який виявиться зрадником між іншим, – Франклін Ґомес. Вітання переказали Вінстону Черчиллю і Бенджаміну Франкліну. Злочинець і зрадник звуться іменами чи не взірцевих політиків. «Відтоді по телевізору щодня показували трупи: труп у зоопарку, трупи поліцейських, трупи наркокур’єрів, трупи військових, трупи політиків й трупи грьобаних невинних істот».

Грьобаних невинних істот в цьому світі нема. В тій подорожі до Африки Точтлі буде зватися Хуніором Лопесом, молодшим Лопесом, але батько його зватиме коротко Ха-Ер. XR, де R – ця реальність грьобаних невинних істот, а Х – перемінна для будь-яких існуючих чи потенційних змін.  Схоже на оптимістичний прогноз? У фіналі роману батько попросить Точтлі з(а)містити його, коли прийде час. І ми знаємо, що то буде дуже скоро. Таки прогноз, тільки не оптимістичний.  

 

Хуан Пабло Вільялобос присвятив свій дебютний роман «Бенкет у норі» щойно тоді народженому сину. Це насправді дуже сильний і дуже майстерний твір, але навряд вам зараз подумалося: як же пощастило тому малому з присвятою.

 

 

Фото: Дар'я Бедернічек

 

 

15.09.2020