Малий фейлєтон.
Тихий сумерк лягав на сад, що розстелявся довкола старого двора.
Поволі западав осінний вечір, перепоєний добрим смутком, запахом вміраючих цвітів, зівялого листя і глибоким, трівожним пошанованням золотої казки, що кидала свої чари на старі, задумані липи.
Бліде світло вечірних зір клалося на полинялим карміном забагрені корчі і на цвіти, що світили блідими ліліовими красками...
В гущавині корчів над ставом мріла з каменя вихована стать жінки. Стояла і підносила білі рамена, немов би хотіла вхопити падаючі зі смерком осінні слези, бліді, червоні і золоті...
А по задуманому саду ходила достойна тишина.
Довгі хвилини клячав я перед білою, з каменя викованою статею — і молився.
І спомин жіночої постаті, що мала лице і... серце з каменя, пішов за мною у життя...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Минули літа. Осінний дощ дзвонив на шибах вікон. Смуток, що котився по моїй безщасній землі бився і об стіни моєї комнати, ломив білі руки і тихо ридав.
В карпатських провалах гинув цвіт мого народу. На зелених горбах Буковини плила кров моїх найблищих.
І відчинилися двері моєї світлиці; в порозі станула — Вона. Такасама струнка, біла і гарна. Лиш чорний, жалібний завій вслонював її лице. Підійшла блище і стала говорити тихим, добрим голосом. Розказувала про велике горе мого рідного села, говорила про смуток моєї землі, говорила про біль мойого народу, А слова її були, як осінні слези, що зі смерком падають на вміраючі цвіти. А потому подала мені записку. Се була посмертна оповістка про її чоловіка, що згинув на війні... Мала слези в очах, а уста її тремтіли. Сухим голосом попращалася й пішла.
І думки мої пішли за нею. Я вслонив очі рукою і довго думав про неї.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І нераз в осінний смерк, як дощ на шибах плаче, як під вікном мокнуть каштани, а місяцеве бліде світло стелиться по моїй комнаті, думаю про неї і — бездонною мовчанкою молюся до Неї...
Громадська думка