Певний український виробник кахлів і сантехніки в рекламі своїх останніх модних релізів риторично запитує: "Хочеш унітаз, щоб у повітрі висів?". І сам – звісна річ, не дочекавшись ствердої чи заперечної відповіді, – оптимістично відповідає: "Маєш!". І не те щоби я сильно противився унітазам, що висять у повітрі, – це точно не найстрашніше в житті; і не те щоби я сильно протистояв рекламному нав'язуванню побутових ваз для справляння вічних і нагальних потреб; і не те щоби я сильно вважав у дусі персонажа-оповідача "Записок самашедшого" Ліни Костенко, мовляв, куди котиться цей світ, де вироджуються істинні цінності, а натомість на передній план виходять бездуховні унітази, випинається те, що століттями ховалось від людського ока і не обговорювалося, – людський низ і сором – і от вам дострибалися: висячий унітаз.

 

 

Ні, я переконаний, що культурна людина мусить знати, куди дме вітер і яким чином і в які вази справлятимуть потреби люди майбутного, яке, подейкують, уже тут. Так, до речі, кілька разів останнім часом траплялися мені статті в інтернеті й інформація про книжки, що вже у своїх назвах – страшно подумати, що всередині – недвозначно повідомляли про це: майбутнє вже тут, приїхали, ми живемо в ньому, тож нема чого чекати якогось справжнього майбутнього, яке ще ген-ген десь за параваном якихось докорінних макро- і мікроекономічних трансформацій і технологічних революцій. Ось воно: "Маєш!". Ще не знаєш і не хочеш, а вже маєш. Майбутнє завжди приходить першим зі світу реклами. Саме в ній працюють найбільш налаштовані на свіжий вітер змін люди, які, на відміну від мене, знають точно, що висячий унітаз – це cool. А те, що ти ще його не хочеш, – твоя проблема, а не перевага, бо поки ти не маєш висячого унітаза – sorry, старий, ти не cool.

 

Втім, у цій ідеологічній настанові на життя-в-майбутньому-вже-тепер, як на мене, для нас, українців, криється одна велика й невидима замуленому рутиною оку правда: ми справді за останні тридцять років не помітили, як опинились у геть іншій реальності. І сигналізує нам про неї проґавлений нами тихий цивілізаційний перехід якраз у сфері людського низу і сорому. Ми не помітили, як у нашому "життєсвіті" (термін Едмунда Гусерля) з'явилося щось, що вже тепер, не чекаючи на далеке майбутнє, зрівняло нас з усім цивілізованим світом – автомобільні заправки сучасного зразка на більшості території країни.

 

А не помітили ми їх тому, що швидко звикли до різнокольорових конструкцій з підведеною водою й автономною каналізацією, графіками прибирання, найновішими кавомашинами, мінісупермаркетами, в яких можна знайти тепер усе – від еротичних іграшок до книжок "Клубу сімейного дозвілля"; звикли до привітних усмішок людей, що, можливо, і не сильно хочуть нам усміхатися, але чомусь усміхаються; звикли до смачних готдоґів, багатого вибору вин і – о Боже! – віскі, текіли та рому, вже не кажучи про горілку чи пиво; звикли до повноцінних смачних обідів на різний смак; звикли до десятків видів кави, круасанів, бурґерів, шоколадок... Ми звикли так, що зробили вигляд, нібито вони завжди з нами були, а ми на них – заслуговуємо.

 

Вони виникали невидимо, але поводились експансивно, як і годиться справжнім підпільникам-революціонерам або, чого доброго, масонам, облаштувавши все так, що ми, невдячні громадяни світової потуги з ядерною зброєю та вічно загидженими сортирами, прийняли їх як належне, як щось таке, на що ми заслужили за правом народження, що ми вибороли разом із крахом СССР і здобуттям незалежности.

 

Але з-посеред усіх принад, що їх нам пропонують ці різнокольорові конструкції зі скла й алюмінію, справжнім королем є туалет, а в туалеті – чистий і доглянутий, наче стерильне медичне приладдя, унітаз. Здається, в ієрархії цінностей, які можна почерпнути в контексті сучасних АЗС, чистий туалет десь на одному рівні з бензином. Без бензину не рушить автомобіль, а без унітаза – людина.

 

Туалет – перша ознака присутності цивілізації на наших землях. Чому перша? Бо перше, що ми робимо в будь-якій країні після паспортного контролю, – це пошук убиральні. Віддача результатів наших переживань після переходу кордону – ініціаційний ритуал, покликаний нормалізувати наш стан і полегшити входження в нову реальність. Це своєрідне чистилище, яке має конкретний і символічний зміст. Конкретний – саме випорожнення, його факт і омріяне виконання. Символічний – стиль його перебігу і – авжеж! – якість. Бо випорожнення вимагає до себе гідного ставлення. Десь так само, як уживання їжі. Ми їмо другу страву виделкою і ножем так само, як не стаємо взутими на покривку унітаза – як усе геніяльне, все це ще водночас неймовірно буденне. (Сміх розповідати дітям нашої країни, що ще нещодавно наші люди ставали ногами на унітаз!) Це такі ж зіставні процеси, як і будь-які стосунки в ієрархії верх-низ. Це як без італійської народної пісні не було би італійської опери.

 

Питання туалетів – це питання наріжне, особливо для людей, народжених у СССР. Хто пам'ятає станційні сортири залізничних вокзалів і – о Боже! – автовокзалів радянської епохи, той знає і усвідомлює, що ми насправді втратили і здобули.

 

Питання "Де тут туалет?" завжди перше і людське, надто людське. Але друге питання – "Який тут туалет?" – знаменує, властиво кажучи, ставлення до цієї низової сфери. І саме тут відбувся той невидимий оку цивілізаційний перехід. Розгалужені мережі автозаправок, досить-таки рясно поширені за останні двадцять років на автошляхах України, – це нібито дрібничка, але саме туалети на численних "воґах", "маршалах", "шеллах" і "сокарах" враз зробили нашу країну досить стерпною. Ми відмовилися від свинцю газетних шпальт, листя подорожника і, якщо пощастить, лопуха – бур'яну родини складноцвітних, і ввійшли-таки у сферу поваги до власних низових потреб, не доклавши до цього жодних зусиль як нація.

 

Можливо, так сталося тому, що протягом останніх тридцяти років туалети в нас не були у пріоритеті державотворчих процесів. Ніхто не говорив із високих трибун: "Реформуймо громадські туалети!", "Кинемо всі сили українського народу на подолання гігієнічної відсталости!". Ніхто не виділяв коштів і не брав на це траншів МВФ. Ні, все відбулося тихою сапою, без участи президента, профільних міністерств і відомств. Але відбулось – і слава Богу.

 

Один мій друг якось розповів історію.

 

Їхали вони якось удвох із відомою західноєвропейською поеткою і музиканткою з Хмельницького до Києва маршруткою, яка повезла їх через Старокостянтинів і Любар. Той, хто їздив маршрутом Старокостянтинів-Любар, знає, що з усіх можливих доріг із заходу країни до столиці це найвідсталіший відтинок шляху: на ньому немає жодної сучасної автозаправки, а отже, й жодного шансу відвідати нормальний, чистий туалет. Мій друг буквально молився – за те, щоби принаймні до Чуднова маршрутка рухалася без зупинок. Але в певний момент маршрутка зупинилася при автовокзалі якогось невеличкого населеного пункту, де західноєвропейській гості, як на зло, захотілося в туалет.

 

– А де тут туалет? – запитав мій друг.

 

– А отам, за деревами… – відповіла знуджена касирка.

 

Західноєвропейка рушила за адресою, але через кілька хвилин повернулася з нажаханими очима і частковою нездатністю до словесного відтворення побаченого.

 

– Ти не сходила? – несміливо запитав її мій друг, сором'язливо потупивши погляд.

 

Кількома плутаними фразами вона змалювала традиційний совєтський нужник, де навколо діри в дерев'яній долівці з неодмінною хтонічною безоднею і запахом, що виїдав очі, красувалися знайомі з дитинства кожній радянській людині результати життєдіяльності.

 

Тоді вона запитала:

 

– Слухай, невже тут немає жодної альтернативи?

 

– Нема… – скрушно прошепотів у відповідь друг, а подумки скаламбурив: "Жодної альтернативи для Німеччини".

 

"Ти не уявляєш, як мені було соромно, – розповідав мені друг, – просто не уявляєш... Але знаєш, я її після цього ще більше заповажав: вона туди таки сходила…"

 

І авжеж, чистих публічних туалетів мало для остаточного цивілізаційного переходу, бо ще залишаються беззаконня, олігархія, корупція і примат звичаєвого права над Конституцією та законами, але без туалетів жоден якісний перехід не можливий. Знати б лише, як працює висячий унітаз і який у нього зв'язок із комунікаціями. Не можу погодитися з думкою, що він просто собі висить у повітрі.

 

07.09.2020