Міло Джуканович, котрий безроздільно керував Чорногорією три десятиліття, тепер, очевидно, втратить владу. Але не спішімо тішитися за чорногорців, бо на зміну йому можуть прийти просербські й проросійські сили.

 

 

30 серпня в Чорногорії відбулися вибори до Скупщини – тамтешнього парламенту. Як оголосила наступного дня Державна виборча комісія країни, лідером перегонів, згідно з остаточними результатами голосування, стала урядова Демократична партія соціалістів президента Міло Джукановича. За неї проголосувало 35,06 відсотка виборців. Відтак фракція ДПС у Скупщині може претендувати на 30 з 81 мандата. У попередньому парламенті партія диспонувала 36-ма багнетами.

 

Голоси, віддані чорногорцями за опозиційні політичні сили, розподілилися таким чином: виборча коаліція «За майбутнє Чорногорії» отримала 32,54% (27 мандатів), блок «Мир – наша нація» – 12,55% (10), виборча платформа «Чорне на білому» – 5,57% (4). Відтак об’єднана опозиція може претендувати на 41 місце в парламентській залі. Тобто нехай на мінімальну, але таки більшість.

 

Ще до парламенту ввійшли такі партії: Соціал-демократи Чорногорії, набравши 4,10 відсотка голосів виборців (три мандати), Боснійська партія – 3,98% (3), партія «СДП-Сильна Чорногорія» – 3,14% (2), Албанський список – 1,61% (1), Албанська коаліція «Одностайно» – 1,16% (1).

 

Останні п’ять партій евентуально можуть стати союзниками ДПС. Утім навіть у разі об’єднання вони набирають разом лише 40 мандатів. Тобто до більшості трішки не дотягують. Та ще й не факт, що об’єднаються. У той час, як опозиційні партії ще до виборів заявили про намір об’єднатися.

 

Звісно, Джуканович та його соратники можуть повпиратися, покаламутити воду. Президент має цілковите право віддати спершу мандат на формування уряду своєму партійному колезі, голові ДПС Душко Марковичу. І тут до нього не придерешся, адже саме ця партія стала лідером перегонів. Потім можна вигадати масу процедур, які максимально затягнуть процес формування уряду, аж поки не вичерпається ліміт часу – 90 днів. Це дасть президентові законне право розпустити парламент і оголосити нові вибори.

 

Може Джуканович і зробити свій коронний фінт з перетягуванням депутатів з опозиційних партій на свій бік. Благо за три десятиліття при владі він набрався досвіду й ресурсів для цього.

 

Проте існує надія, що опозиційний до президента уряд так буде сформовано. Бо Джуканович несподівано для багатьох заявив у інтерв'ю австрійському телебаченню ORF, що його партія готова перейти в опозицію. Хоча все ж зробив багатозначне зауваження: «Щодо формування уряду, то, як ви знаєте, зараз це робота, яка ще має розпочатися. Ми побачимо, чи зможе ця коаліція з трьох членів, яка отримала 41 мандат, справді досягти такого рівня програмної та політичної близькості, щоби сформувати уряд і взяти на себе відповідальність за здійснення виконавчої влади в Чорногорії». Джуканович пообіцяв у разі формування нового уряду не втручатися в його роботу, зазначивши, що в президента є своя сфера відповідальності й компетентності, в уряду – своя. А оскільки Чорногорія – це парламентська республіка, то повноважень в уряду значно більше, ніж у президента.

 

У цьому контексті пригадаймо останні президентські вибори, які відбулися в Чорногорії у квітні 2018 року. Міло Джуканович виграв їх у першому ж турі, набравши 53,9 відсотка голосів. Тобто на своїй посаді він почувався доволі впевнено і рейтингу популярності не втратив.

 

Хоча загалом Джуканович – особа надзвичайно суперечлива. Варто нагадати, що на початку своєї політичної кар'єри він був близьким соратником авторитарного сербського лідера Слободана Мілошевича, одним із керівників Ліги комуністів Чорногорії. 1991 року очолив республіку як прем’єр-міністр. Йому тоді щойно виповнилося 29 років.

 

У часи війни Сербії з Хорватією та Боснією Джуканович хитро уникав різких дій, хоча в усьому підтримував Мілошевича. Лише 1996 року в їхніх стосунках стався розкол, і Джуканович перетворився на консеквентного прихильника чорногорської незалежності. І за 10 років він таки домігся створення суверенної держави, за що йому честь і хвала.

 

Ще задовго до Путіна Джуканович розробив, апробував і ввів у експлуатацію схему перестрибування з прем’єрів у президенти й назад, зберігаючи за собою у будь-якому кріслі всю повноту реальної влади. А відомо, що абсолютна влада абсолютно розбещує.

 

За весь час перебування при владі за Джукановичем тягнеться навіть не шлейф, а багатовагонний потяг корупційних скандалів. Хабарі, зловживання владою, виборчі маніпуляції тощо. Утім досі він вправно маневрував між краплями й виходив сухим із води.

 

Захід і прозахідно налаштовані співвітчизники змушували себе пробачати Джуканувичу, бо той, по-перше, був дійсно батьком незалежності; по-друге, попри всі свої недоліки, твердою рукою вів країну шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції. Геть від Белграда і Москви. Тому прихильники прозахідного курсу країни та незалежності від Сербії пробачали йому більшість вад, давши президенту можливість увести Чорногорію в НАТО й впритул наблизити до членства в Європейській Унії.

 

Але терпець раніше чи пізніше вривається. Зрештою, навіть ідеальна особа за стільки років на найвищій посаді таки набридає. А Джуканович ідеальним аж ніяк не був. У Брюсселі та Вашінґтоні теж усвідомлювали, що навіть «своїх сукиних синів» треба позбуватися, причому що швидше, то краще. Бо раніше чи пізніше кризи й так не уникнути, але що пізніше вона спалахне, то глибшою буде.

 

Останнім часом аналітики порівнювали Міло Джукановича з п’ятим українським президентом Петром Порошенком. Особливо в контексті релігійної реформи, ініційованої чорногорським лідером. Йдеться про ухвалений у грудні 2019 закон «Про свободу віросповідання та правове становище релігійних громад». Документ відкрив дорогу до вилучення світською владою церковної власності, але головне – був спрямований на підрив позицій надзвичайно впливової у Чорногорії Сербської православної церкви (СПЦ), в якій Джуканович не без підстав бачив аґента впливу Росії та Сербії на Балканах.

 

Своєю чергою, в Москві й Белграді назвали це «реалізацією українського сценарію», маючи на увазі Томос, делегітимізацію УПЦ (МП) і створення об’єднаної ПЦУ. У Чорногорії ж закон змушував Сербську православну церкву на рівні з усіма іншими зареєструватися у відповідному чорногорському відомстві, що означало включення СПЦ в правове поле держави та позбавляло її сакрального статусу наддержавного утворення. Але й це ще не все. Сербська церква мала довести, що має право власності на храми, які перебували під її контролем на території Чорногорії. Інакше майну загрожувало повернення у власність держави або передача поки що неканонічній Чорногорській православній церкві.

 

Зрозуміло, що Сербія не стерпіла такого зухвальства й підняла своїх прихильників у Чорногорії (а прихильників ідеї повернення до Сербії чимало в країні) на акції протесту, які були доволі масовими. Багато політологів вважає, що саме на хвилі цих акцій просербським і проросійським силам у країні вдалося мобілізувати свій електорат, аби перемогти на останніх парламентських виборах.

 

Що ж очікує країну з новим урядом? Переможці виборів поки що обіцяють не робити якихось різких рухів у зовнішній політиці. Лідери трьох опозиційних політичних сил запевнили, що їхньою пріоритетною метою залишається вступ Чорногорії до ЄУ. Вони теж мають намір активно співпрацювати в межах блоку НАТО. Водночас пролунали заяви про необхідність зміни російської політики.

 

Варто наголосити, що в Кремлі останнім часом називали Джукановича «ворогом Росії №1 на Балканах». Зрозуміло, що такого протистояння між Додгорицею та Москвою вже не варто очікувати. Лідер опозиційної коаліції «За майбутнє Чорногорії» Здравко Крівокапіч вже встиг заявити, що підтримка Чорногорією санкцій Заходу проти Росії була помилкою. Тому можна припустити, що новий уряд спробує скасувати антиросійські штрафні санкції, ухвалені синхронно з Євроунією. Також слід очікувати перегляду деяких законів, передовсім вже згаданого закону про свободу віросповідання.

 

04.09.2020