Малий фейлєтон

 

Наш театральний звітник написав оноді, що українська громада у Львові "консеквентно іґнорує по суботам і неділям салю Лисенка, де відбуваються вистави українського театру тов. "Бесіда"... "Росмерсгольм" грали перед порожніми кріслами... В Театрі видно працю і старанність. Не видно тільки публики!" Такий рефрен повторюється від ряду неділь чи не у всіх театральних рецензіях. Окремо писав про се оноді М. Возняк.

 

Сумна пісня! Сумний прояв!

 

В загальному подразненню, в якому живемо від ряду літ, дуже легко зірвати всякі тами культури. Відбиваються від неї навіть верхи нашого суспільства, а що й говорити про широкі маси!? Якась нервова запанувала на верхах. Люде ходять вже довгі роки по вул. Руській, по Бляхарській, стають в переулках, сідають в каварнях, обнимають принагідні катедри, виголошують принагідні виклади з области аматорської політики або на тему довершених чи довершуючихся перемін у світогляді ріясних діяльно і емеритурно виступаючих мужів.

 

Сумний прояв, тим сумнійший, що робить вражіння невилічимого маняцтва! А поза тим не робиться нічого, або робиться дуже обмаль.

 

Ось дрібничка. Маємо трьох університетських професорів української літератури. Гарно. Менше гарно, що не маємо історії українського письменства, яка відповідала би потребам нинішньої днини. Щойно Михайло Возняк підняв сей важкий труд.

 

Як то воно инакше у наших сусідів, де катедри занимали в останніх десятках літ хочби лиш такі як Тарновский, Хмєльовский, Хшановский чи навіть Роман Пілят...

 

А тимчасом треба тямити, що людство не мало ніколи надто багато тої культури, яка прецінь відріжнює його від звірят. Культура не сміє капітулювати. Нема важнійших справ як культура, бо вона становить такий стан посідання, якого ніхто не заокупує ні не заанектує.

 

Найпогубнійший прінціп в старому Римі був той: Inter armа silent musаe. Ні! шановна українська громадо! Нехай не німіють музи! Нехай гомонить та процвітає їх божественне слово!

 

Наберімо переконання, що в сій війні бються люде не лиш за державність, не лиш за "смердячий" клаптик своєї землі, але бються за промисл і торговлю, за музеї і університети, за бібліотеки, музику і театри.

 

Є такі, що говорять при чорній каві, що не пора на науку і мистецтво, бо се люксус. Не вірмо їм! Наука і мистецтво се люксус — для варварів. Культурні люде уважають їх справами першої потреби.

 

Нехай культура не капітулює!. Нехай збереже достоїнство і встоїться на пості! Тож панове з переулків — до роботи! Спасені будуть лиш ті суспільства, що до кінця видержать на пості культури!

 

Громадська думка

28.08.1920