(Лист з Риму.)

Італія це країна крайностів і дивоглядій. Такою була вона весною 1915 р., коли стотисячна юрба носила на своїх раменах по Капітолю нового свого Катона в особі Д'Аннунція і край горів воєнним палом та рвався на бій з ненависним Австрійцем; такою являється вона і під сю пору, коли ціла нація кричить: геть з війною! і протестує проти цього, щоби Італія задержала мандат на Альбанію. Тільки Д'Аннунціо зі своїми "arditi" ще далі потрясає щитом, та на це він поет, та й до того виелімінуваний власним народом і наклеймлений назвою "un pazzo". І найбільш характеристичним парадоксом психіки італійського народу являється факт, що зараз стоїть на чолі правительства Джьолітті і то після того, як третій кабінет Нітті, стягнений до купи трудом трьох тижнів, повалився з небувалою в історії парляментаризму скорістю, бо правительство не мало навіть часу виявити свою програму і представитися парляментові.

І стався знов небувалий куріоз. Джьолітті, котрого в 1915 р. юрба хотіла злінчувати, котрого деп. Піроліні в парляменті дефінював як "Caillaux d'Italia", цей недавній "bandito di Dronero" — цей Джьолітті, завзятущий ворог війни Італії сьогодня, після того, як Італія вже два роки впивається гашішом (піргової) побіди, виходить на "Montecitorio" з тріюмфом і (як пише Б. Собреро) "народ дожидає його як чудотворця і маґа, здібного до того, щоби одним ударом своєї палиці змінити країну, винищену війною і бідну, в царство багацтва і щастя". — Цей факт аж надто вимовний і він в повній наготі ставить перед наші очі безвихідність Італії і страшне банкроцтво італійської воєнної політики. Такої діймаючої лєкції для вгамовання свого імперіялізму, як Італія, не дістав покищо ніодин з "побідних" країв Европи. Підождемо — і ця лєкція повториться у всіх, а в першу чергу у Варшаві. — Та побіда Джьолітті і його "Schadenfreude" дуже проблєматичні. Не дурно уступаючий йому презідіяльне крісло, на котрому Джьолітті засів пятий раз, експрезідент Нітті, висказався: "Джьолітті числить сьогодня сімдесятьвісім років; він буде старцем девятьдесятьлітнім протягом трьох місяців." Коби тільки на тому покінчилося!...

Чого хоче італійський народ? — Він сам не знає цього спрецізувати. Він чує, що з ним зробилось щось негоже; він лихий на себе самого, що дав себе загіпнотизувати шовінізмові; він — протверезившись з опяніння побідою, відчув кругом себе пустку і зрозумів, що ця побіда може бути для нього початком кінця; йому ніяк не можуть зійти з очей могили, що проковтнули пів міліона його синів і він на когось гнівається, на кимось бажає відімститися. — А тимчасом нужда стукає до дверей Італії з усіх боків, а лір паде стрімголов в долину і небавком Італія не дістане за нього за границею нічого. А вона немає ні хліба (сьогорічні жнива дали мізерні збори), ні вугля, ні заліза — значить, без допомоги зовнішної вона пропаща. А катастрофу наближує сам італійський народ з впертістю хорого, котрий знає, що на його недугу ліку немає. Італія має сьогодня трохи не 100 міліярдів довгу, з чого 20 міліярдів заграничного а сам сьогорічний дефіціт виносить 14 міліярдів. Та коли правительство проголосило декрет про подорожіння хліба, щоби хоч в части покривати недобір білянсу, народ підняв крик і відповів резістенцією. І третього дня після оголошення декрету урядово, те саме правительство мусіло його відкликати. Це тільки один факт; та з таких фактів складається тепер усе суспільне життя Італії.

Подумати! Урядовці держави (почтовці і телєфоністи) цілий місяць саботують державу і не тільки ведуть пасівну резістенцію, а хапаються насильних середників і нищать державне майно. Страйки залізничників не переводяться від місяців і ніодин поїзд, що везе жандармерію, офіцерів, або воєнний матеріял, не виключаючи конів, не доходить до місця призначення. На комунальних домах тут і там лопотять червоні прапори. А рівночасно йде заїла домашня війна, якої жертвою падуть все і всюди "popolari", партія демократична з закраскою клєрикальною. Що другий — третій дім прикрашений написами: "Най живе Лєнін!" — Най живе республіка!" — Най живе революція!" — Най живе большевизм!" — І навіть орґанам публичної обезпеки не прийде на думку ці написи нищити. Від 5-літніх дітей починаючи, усі і безвтомно виспівують гимн "Bandiera rossa" (червоний прапор), а грузові авта розбиваються по улицях і по селах з юрбою, що простерши кріваві прапори, тероризує мирних жителів своїм вбогим змістом і музикою гимном аж до осоружности. А рівночасно преса повторяє невтомно: "Геть з версальським трактатом!" — Скрізь застій, усі дармують і празнують, маси чекають чогось, чекають свого Лєніна, який в мінятьорній особі Малятести увихається вже й сьогодня по північній Італії і робить своє діло безкарно, без перепон з боку правительства. І годі зорієнтуватися, чи революція в Італії вже істнує, чи вона щойно зривається.

Та щоби не бути голословним, подам відомости з ґазет за чотирі останні дні.

В Міляно ґенеральний страйк перейшов в стадію справжньої революції і правильної боротьби, яка дня 25. червня кінчиться білянсом: 8 вбитих, безліч ранених, 50 арештованих. У Парабіто (провінція Лєкче) в часі походу, до якого прилучилися страйкуючі селяне, повстав бій, жертвою котрого впало 4 страйкуючих. В Анконі, де підняв револьту полк берсалєрів, що не схотіли йти до Альбанії, піддержаний цивільними анархістами, виростають на вулицях барикади, вивязується правильний бій, що тріває три дні, на муніціпальних домах в Льоццо, Каляльцо, Доменедждже ді Кадоре появляються червоні прапори, а на зал. стації Брібассо зриває юрба рельси на просторі 50 м. Револьта поширюється на місцевости Ієзе, Кяралє і Сеніґалія; на поїзд біля Борґаччіо нападає юрба з крісами і жертвою нападу остається 6 вбитих, 8 ранених. А тимчасом в Анконі йде бій карабінерів проти зревольтованих мас, що з "Бюра праці" зробили справжню твердиню, заосмотрену в кулемети і муніцію, і карабінєри мусять дати за виграну, бо з усіх сусідніх домів з вікон сиплються на них кулі. Кінчиться бій в Анконі, та вже рівночасно з ним йде бій у Пйомбіно біля Пізи, де юрба нападає з бомбами на казарму карабінерів, появляються на вулицях барикади, ширяться напади на склади і де покищо двох демонструючих поклало життя в бою і в Беллюно з раненими і вбитими. Рівночасно починається страйк в Кремоні і в Люїно. В тім самім часі приходить до боротьби між соціялістами і "популярами" в Альбано, в котрій паде 3 ранених. Останній з 4 днів реґеструє конфлікти в Ієзі, Порто Чівітанова і Фабріяно, боротьбу з нагоди зібрання в Терні з 4 вбитими і многими раненими, конфлікт між соціялістами і популярами в Сареццо (Брешія) з 4 вбитими, боротьбу в Каррарі з 7 раненими, атентат на порохівню в Пезаро з 1 вбитим і раненими, револьту в Чітанова, якої жертвою впали два залізничі мости, спалені анархістами, напад на залізничий поїзд в Нарні і висадження міною мосту, заворушення у Форлі з 1 вбитим і 2 раненими, вбійство жандарма в Чезена, заворушення в провінції Мачерата, залізничні заворушення в Парма, селянський страйк в Реджджяно, кілька атентатів на поїзди на дорозі Анкона—Рим, а вкінці проголошення загального страйку в Римі.

А що? чи треба ще більше? Адже з цеї статистики ясно, що навіть правильна війна не стояла Італію денно більше жертв, як отся незамітна, та страшнійща своїми наслідками, війна домашня!

В 1915 р. писав я у "Вістнику Союза визв. України", що колись Італія, яка тоді носила на руках Д’Аннунція і впивалася його патетичними закликами до війни, з того самого Капітолю, з Тарпейської скелі, скине свого герольда і потопче його ногами. Морально вона вже це зробила... І сьогодня майже уся італійська преса хилиться симпатіями до Австрії та Німеччини, а осуджує рабівничу політику entent'и, бо інстинктом відчуває, що недуга, яку ці держави вже перейшли, чекає на побідників з льоґічною конечністю. Італійська публична опінія стає в обороні покривдженої Туреччини, осуджує авантурничу політику грецького Пілсудського Венізельоса, а парлямент загрозою саботажу (деп. Донаті) вимушує від правительства устами Джьолітті зречення Італії мандату на Альбанію і заяви, що правительство не пішле на геройський альбанський народ ніодного жовніра та буде стояти на сторожі повної незалежности Альбанії; а так само не потягне до відповідальности анархістів з Анкони.

Що це значить? На мою думку заява Джьолітті іменем правительства є тим самим актом, яким був акт відречення Миколи II. від царської влади. В Італії диктатура пролєтаріяту вже фактично виконується, хоч сімвол монархізму ще й досі пишається на Квіриналі і на державних будинках; та правительство сьогодні тільки робить стратеґічний відворот, та відворот остаточний. Міляно і Анкона аж надто вимовно про це говорять. І даром потішає себе "Corriera d'Italia", що "військо і мілітарні тіла ще слухають"; та тойже журнал рівночасно констатує, що "в краю є судороги траґедії, а в парляменті сцени комедії" і він кличе: "Треба зреформувати, обновити, відбудувати цілий край, в лоні котрого киплять найдикші інстинкти, а котрих епізоди револьти в Анконі, що захопила старців, жінок, дітей, є сімптомом лячним." — Та хто має це чудо зробити, коли правительство стоїть безсильним перед грозою, а його волю ратувати те, що можна вратувати, параліжує заповідь соціялістів-більшевиків, сказана устами деп. Маффі: "Будемо боротися, як борються наші товариші з російських совєтів?" — Тут приходиться тільки опустити руки і чекати розвязки. Бо всякі репресалії можуть катастрофу тільки приспішити. — Та й не помагає заява Джьолітті, що правительство навяже правильні політичні зносини з Росією.

І тільки шкода, що в такий важний момент немає в Італії нашого представництва, тимпаче, що грунт для нашої справи підготований, а й сам Джьолітті виявив охоту говорити з нами. Так з ким буде говорити? — Не стало Супруна — не стало й українських діпльоматів, бо вони знюхали письмо носом і воліють останки колишньої обильної трапези доїдати в Сорренто, Нерві і по других европейських столицях, де життя дешевше.

Рим, 29. червня 1920 р.

[Воля, 24.07.1920]

II.

Італія переживає тишу перед тучою. Вправді, критичний момент, в якому можна було кождої хвилини чекати заняття Квіриналу народом, покищо проминув завдяки уступчивости правительства Джьолітті, все-ж таки гроза сього моменту висить над Римом і досі. І досі по цілій країні йдуть страйки, драчі, забійства, грабежі і досі ні жандармерія ні непевна армія не є вповні панами ситуації. Джьолітті виграв війну на Монтечіторіо, дістаючи сильною більшістю голосів "довіря", та маси сього довіря і признання не хотять йому дати і досі. І мабуть і не дадуть...

Зараз увага загалу звернена на Спа, де представник Італії гр. Сфорца усіми силами намагається дипльоматію коаліції відвести з дороги імперіялістичних інстинктів і поєднати з побідженими. Та його змагання є змаганнями лікаря, що має пацієнта незлічимого. І тому тон італійської преси дуже гіркий і супроти коаліції ворожий. Зі стовпців усіх газет говорить мова Касандри.

"Одначе дипльоматія коаліції — пише Ґ. Кабасіно Ренда в "Temps" (№169, з д. 15.VII.1920) — не в силі залишити погубну умову недугу, яка її томить трохи не від двох років, не має сили, щоби добуться з сіти, в котру загнала світ і саму себе"... "Треба усунути з гри значені карти; зреформувати, або, як потрібно, змінити основно цю конструкцію мира, яка менш розумна і зі слабшою архітектурою від мира з 1815 р., заповідає, що не дасть світу навіть цього короткого періоду спокою, який дав давній трактат."

І хоча у Спа розходиться о поділ медвежої шкури, з якої не аби-який шматок має припасти Італії, та проте італ. народ, руководячися здоровим інстинктом, знає, що кращий приблизно справедливий мир і згода з сусідом, як хвилева добича, за котру колись прийдеться платити дорого.

Італія бажає мира — все проче для неї річ другорядна. І тому вона домагається, щоби Німеччину не заганяти на край одчаю, який може бути катастрофою не тільки мира, а й побідників. І тому італійська преса повитала з вдоволенням ноту Льойд Джорджа з предложенням Росії іменем Польщі мира та й з нетаєною радістю підкреслила, що цю ноту треба вважати першим кроком до визнання большевицького правительства і взагалі до ліквідацій війни, заявляючи, що після Версалю це перша важна подія в історії европейської дипльоматії.

Річ ясна, що в дальшій консеквенції італійська преса мусіла поставитися неприхильно, можна сказати, ворожо до польського імперіялізму. І хоч після поїздки Патека уся преса до знуди славословила героїзм польського народу і його побідної армії, промовчуючи факт, що це героїзм розбишаки, то тепер нараз заговорила вона другою мовою. Вперше появилися епітети "польські авантюристи", "імперіялісти" і вперше читаємо такі вислови: "довершується і замикається траґічно над Двиною авантюра, в котру вгнала себе Польща з божевільним наміром досягти границь 1772 р.... "Il Tempo", 13.VII.1920 р.). Що більше італ. преса привитала з нетаєною радістю вислід плєбісціту в зах. і східн. Прусах і жаліє, що необережність коаліції виставила населення непотрібно на довгі терпіння і польські експеріменти. З цього приводу пише цитований вже "Іl Tempo" слідуюче: "Яка є крихкість цеї польської республіки, що вискочила узброєна не з голови Юпітра, а з голови мірного журналіста Тардє, виказали достаточно на днях російські побіди і результати плєбісціту в зах. і схід. Прусах." (№168, з д. 14.VII.1920 р.)

Тільки один клєрикальний "Corriere d'Іtalia" роздирає ризи над нещастям польського "cavaleresco" народу, називає його війну "еріса lotta" і пише: В цій події міститься щось траґічного і сумного, щось, що нагадує залив Европи Аттільою і Аляриком." А відтак говорить про страшні звірства большевиків над польскими героями, про просвяту польського народу, кінчачи: "Польський жовнір бореться з епічним героїзмом тому, бо він розуміє, що боронить не тільки свою вітчину, а рівночасно і цілу культурну Европу перед інвазією варварських азійських орд" (ось, що за птиця цей польський жовнір!...) А на другому місці той самий орґан верзе про колишню історичну Польщу, яка включила в себе другі народи, що не були зрілими до самостійного життя, "як вільних з вільними, рівних з рівними", та й що большевицька офензива це тільки наслідок благородного польського наміру дати Україні самостійність. І це пише клєрикальний орґан в часі, коли звідомлення апост. нунція в Польщі монс. Ратті до Ватикану (поміщене в скороченню в неклєрикальнім орґані) малює майбутність Польщі ізза її імперіялістичних забаганок дуже чорною. (Цікаве, що мої спроби помістити в сім журналі інформуючі статті про траґедію українського народу, а навіть спроба подати до публичного відома бестіяльське побиття Поляками о. дра Юрика, оставали все безуспішними. Що-ж "Соrriеrа d'Italia" хоче себе компрометувати до краю — це йому вільно...)

Нота Льойд-Джорджа до совєтського уряду, в який заповіджено конференцію в Льондоні, де між другими малиб явиться і представники України, видвигає тут знову нашу забуту справу. І ніколи не було в Римі для нашої дипльоматії і пресового бюра кращої і вдячнійшої до праці пори, як сьогоднішня хвиля. Джьолітті сам запрошував був нашого бувшого представника п. Мазуренка до себе на розмову і принимав його дуже сердечно. Так що-ж! П. Мазуренко знюхав, що йому саме пора закінчити свою "діяльність" і, добувши для місії 33.000 лірів, зліквідував себе, виїхав і оставив місію (двох недобитків) без шага. Місія при Ватикані істнує так само, бо о. Бон вже четвертий місяць виходжує гроші у Відні, а його секретар сидить поза Римом, бо від півроку живе воздухом. А тимчасом бувші дипльомати і всякі журналісти, що мають за собою медові місяці нашої дипльоматії та й гуляють завдяки цій "золотій" добі, сидять по "курортах" і благоденствують. Що їх обходять українська справа, коли за неї не платять суто, як платили бувало?

Ні, таки кажім, що хочемо, та ми сами тчемо рідній країні смертне рядно...

Рим, 15 липня 1920 р.

[Воля, 31.07.1920]