Відомий публіцист і б. товариш державного секретаря З.У.Н.Р. д-р Мих. Лозинський помістив у "Франкфуртер Цайтунґ" з 17. серпня ц. р. (ч. 603) статтю під поданим написом. З провідними думками тієї статті хочемо познайомити нашу читаючу громаду. Ось що пише д-р М. Лозинський:

 

В умовах, поставлених у Спа бувшому польському премєрови Ґрабскому з приводу анґлійского посередництва між Польщею і Росією зажадав Льойд Джордж також ревізії Східно-Галицького питання. Щоби уявити собі, що під тим можна розуміти, треба запізнатися з дотеперішною політикою Найвищої Ради у відношенню до Східної Галичини.

 

При розвалі Австро-Угорщини уконституувалася Східна Галичина як Західно-Українська Народня Республика, котра в січні 1919 р. зєдинилася з утвореною на румовищах Росії Українською Народньою Республикою. Та народини Зах.-Української Народної Республики були одночасно початком війни з Поляками, котрі покликуючися на те, що Східна Галичина колись належала до польської Річипосполитої, а в звязку з австро-угорською монархією оставала під польським пануванням, забажали насильно інкорпорувати край до новоповсталої польської республики. Та воєнне щастя не сприяло Полякам. Вони змогли заледви усадовитися на залізничім коридорі між Перемишлем i Львовом та опанувати місто Львів. Цілий край був в руках Західно-української армії, яка в лютім і марті 1919 р. могла викинути Поляків зі Львова.

 

Тоді запропонувала своє посередництво, як полюбовний суддя, Найвища Рада з метою заключення перемиря, після чого мало наступити "позитивне вирішення спірного питання". Та що Поляки зачислюються до союзників, почувалися Українці слабими, щоби ставити чоло побідній антанті, мимо того, що мали перемогу над Поляками, тому західно-український уряд прийняв пропозицію Найвищої Ради і вислав до Парижа спеціяльну делєґацію, щоби там при посередництві утвореної "Commissiоn Іntеrafliee pour la conclusion d'un armistice entre la Pologne et l' Ukraine" під проводом ґенерала Боти заключити перемиря з Поляками. Дня 13. мая 1919. р. прийняла українська делєґація предложений комісією проєкт перемиря, хоч він був для Українців далеко гірший, як лінія фронту. Поляки навпаки відкинули перемирє, бо в межичасі одержали дуже видатну поміч в формі орґанізованої у Франції армії ґен. Галлєра і сподівалися виперти Українців зі Східної Галичини. Ось так замісць приневолити Поляків прийняти перемирє, Найвища Рада ждала так довго, аж поки Поляки справді не виперли Українців зі Східної Галичини, а опісля навіть уповажнила Польщу обсадити Східну Галичину. Як дoвго Українці були сильнійші, так довго примушувано їх всякими погрозами прийняти перемирє корисне для Поляків. Та скоро Поляки взяли верх і для Українців потрібне було перемирє уповажнено Польщу обсадити Східну Галичину.

 

Після того, як в р. 1919. Поляки обсадили Східну Галичину, постановила Найвища Рада на основі спеціяльного договору між Польщею і антантою передати Польщі управу Східної Галичини на означений час. Договір мав забезпечити краєви на той час автономію, а опісля право вирішити свою дальшу долю на основі права самоозначення. В листопаді 1919 р. предложила Найвища Рада договір до підпису польському урядови. І тут виявилося, що Найвища Рада знову показалася віроломною у відношенню до Східної Галичини. Перш усього Польщі признано значну полосу краю на схід від Перемишля; признана краєви автономія була тільки нужденною і позірною автономією. Крім того приречене краєви право самоозначення змінено в той спосіб, що після 25-літної польської управи не сам край, тільки Ліґа Народів мала би вирішати дальшу долю країни. Польський уряд отягався з підписанням договору, заступаючи відому точку погляду, що Східна Галичина тривко має бути прилучена до Польщі. Також і тепер Найвища Рада піддалася польському бажанню і заключення договору про Східну Галичину відсунено на неозначений час.

 

Ось так Польща, хоч з міжнароднього становища є тільки мандатарем Найвищої Ради, то все-таки в дійсности являється необмеженим можновладцем Східної Галичини. Арештовання й інтерновання Українців, масове вимирання з голоду і тифу в таборах для інтернованих, плянова кольонізація Східної Галичини польськими хлопами, повне відібрання горожанських і політичних прав українському населенню, — отсе благословенства польської управи Східною Галичиною з рамени Найвищої Ради, яка треває ще дотепер.

 

Що думає тепер зробити зі Східною Галичиною Льойд Джордж, чи він захоче реалізувати згаданий договір, чи задумує якунебудь иншу розвязку, виявить дальший розвій подій. Та обставина, що анґлійський премієр нагадав собі Східну Галичину, викликала в Польщі велике занепокоєння. По ріжних зборищах ухвалюється резолюції, що Польща не може істнувати без Вильна, Мінська і Львова. Поляки побоюються, що коли би большевикам повелося обсадити Східну Галичину, то вона раз на все пропаща для Польщі. Поляки знають, що їх претенсії до Східної Галичини ніяк не дадуться погодити з основами права і справедливости. Це факт, що українське населення так терпить під польським пануванням і вижидає зміни свого незавидного положення.

 

Допускаючи евентуальну окупацію Східної Галичини червоною армією, каже д-р Лозинський, що в найгіршім випадку населення Східної Галичини не побоюється большевиків, бо Східна Галичина вже так основно ограблена, що не лишається ніщо для нового грабунку. Знову ж національний гнет від польським панованням є страшніший, як це було в часі окупації царською армією на початку світової війни.

 

Д-р Лозинський припускає, що колиб большевики не пригнічували національного почування Українців, колиб не змінювали соціяльної структури у відношенню до дрібного селянства, та колиб не гнобили національно свідомої української інтеліґенції, то українське населення не виступало би ворожо проти радянської влади. Розуміється, все актуальним остається змагання Українців не тільки зєдинитися зі своїми братами по той бік давного австрійсько-російського кордону, але й в напрямі утворення незалежної української держави. Та це вже загально-українське питання, а не галицьке. Чи сотворення залежної від Москви радянської України являється правильною і тривкою розвязкою, то в цій справі приходиться певніще сказати "ні" як "так".

 

Громадська думка

 

02.09.1920