Зима у Тернополі, 1920-ті

дописи

»Воля« 07.04.1921 Повстанчий рух.

(З весняних настроїв на Великій Україні.)

»Воля« 06.04.1921 Роковини смерти Івана Нечуя-Левицького.

(2. квітня 1918.)

»Воля« 22.03.1921 Дмитро Маркович.

(Некрольоґ).

»Воля« 16.03.1921 На Поділлю.

Майже що дня українські табори в Польщі збільшуються новими втікачами з окупованої України. Всі вони приносять з собою той фактичний матеріял, який виразно малює життя під совітською владою.

»Воля« 15.03.1921 60-ті роковини смерти Т. Шевченка і львівське попівство.

Львівські пан-отці одмовились правити панахиду по Шевченкові в день 60-ої річниці його смерти!

»Воля« 06.03.1921 До берега державности.

Наш політично-державний корабель розбитий. Ми пливемо по морю подій серед необчисленних хвиль, тримаючись за єдину надію на спасіння — обломок нашого державного апарату.

»Воля« 26.02.1921 До наших далеких земляків.

Земляки, брати і родимці! Пригадайте, чого зазнали ви, тікаючи з рідного краю в часи, незрівняно ліпші. Згадайте й простягніть через океан негайно руку братерської помочі тим вашим нещасним братам, що восьмий рік не знають хвилини спокою.

»Воля« 05.02.1921 Nota bene.

Ці слова — до людей, свідомих перспектив нашого політично-національного відродження. Тому — без "многоглаголанія", сама NB.

»Воля« 29.01.1921 Листи з України.

Як відомо, Холмщина і більша частина Волині знаходяться тепер в межах польської держави і, згідно мировим переговорам у Ризі, ці землі мабуть і на далі залишаться під Польщею.

»Przeglad poniedziałkowy« 08.02.1921 Wiosenne kapelusze.

Nowe kapelusze. Zadarte w górę — i na dół spadająca obydwu kierunki zyskały aprobatę. Jednolitego kierunku niema już oddawna.

»Przeglad poniedziałkowy« 01.02.1921 Gdzie się podziewają skonfiskowane towary?

Z końcem września skonfiskował lwowski Urząd dla zwalczania lichwy w "Spółce mleczarskiej" około 180 kg. masła, wartości 30.000 marek.

»Przeglad poniedziałkowy« 25.01.1921 Gdy "gołąb" się ockni...

Liczba rozwodów we Lwowie wzrasta curaz bardziej. Sędziowie, którzy mają przysięgę wiecznej miłości i wierności — dementować i odwoływać — nie mogą sobie dać rady z przeciążenia.

»Przeglad poniedziałkowy« 18.01.1921 Dla pań.

Biała crepe-de-chine bluza nie jest już elegancką — pod płaszczem, czy żakietem nosi modnisia nowoczesna "jumper" trykotowy z jedwabiu lub wełny.

зі старорусинів

»Прикарпатская Русь« 13.04.1915 О "Угріи".

Извѣстный славистъ, знатокъ угро-русской этнографіи и исторіи, профессоръ Д. Л. Петровъ, въ брошюрѣ: "Объ этнографической границѣ русскаго народа въ Австро-Угріи, о сомнительной "венгерской" націи и о недѣлимости Угріи" проводить идею многонациональной и въ то же время недѣлимой "Угріи", причемъ, идеализируя мадьярскую націю, взваливаетъ вину за порабощеніе ею другихъ народностей на — Австрію:
"Главное... что поддерживаетъ венгерскую государственную идею", это — Вѣна, а за спиной ея Берлинъ.
"Если бы австрійскій императоръ, какъ король Угріи, пожелалъ уничтожить мадьярскую гегемонію, онъ бы безъ особыхъ затрудненій справился съ мадьярами. Онъ могъ бы дать недостающую не-мадьярскимъ народностямъ организацію, провести на высшіе посты ихъ представителей, — какъ это имѣло мѣсто въ 1850 — 1865 гг., — внимательно наблюдать за исполненіемъ весьма либеральнаго закона 1868 г. о равноправіи народностей, строго преслѣдовать всѣ мѣры фальсификаціи и насилій при выборахъ и т. п., оставаясь на строго конституціонной почвѣ. Тѣмъ успѣшнѣе могло бы быть все это исполнено, что въ простонародныхъ массахъ славянъ и доселѣ сохранило свое обаяніе имя "наияснѣйшаго цѣсаря" — титулъ короля Угріи прививается лишь путемъ школы и службы въ гонведахъ... Вѣна со времени "соглашенія" наоборотъ, дѣлала все возможное для поддержки господства мадьяръ".
A. Л. Петрову совершенно справедливо возражаетъ въ "Бирж Вѣд." проф. П. Б. Струве:
"Въ этомъ разсужденіи весьма много неяснаго и невѣрнаго. Фактически, конечно, вовсе не Вѣна поддерживала господство мадьяръ, а со времени соглашенія 1867 г., наоборотъ, Будапештъ терроризировалъ Вѣну и систематически расширялъ свои права и взинчивалъ свои національная притязанія, сводя къ нулю значеніе "цѣсаря" и австрійскаго правительства въ Венгріи и для Венгріи, и совершенно не считаясь ни съ интересами Австріи, ни съ интересами всей монархіи, какъ цѣлаго.
Если бы "цѣсарь" ту программу, которую онъ, по словамъ А. Л. Петрова, долженствующими вызывать изумленіе у всѣхъ лицъ, знакомыхъ съ политическими условіями и политической литературой Габсбургской монархіи, могъ проводить, "оставаясь на строго конституціонной почвѣ", сталъ осуществлять въ дѣйствительности, — Венгрія давно уже отложилась бы отъ Австріи. Такая политика означала бы революцію сверху, и она вызвала бы отпоръ въ видѣ новой мадьярской національной революціи...
Иначе, какъ международной катастрофой, господство мадьяръ въ Венгріи могло бы быть сломлено лишь однимъ путемъ: прямой войной между Австріей и Венгріей. И я лично всегда держался взгляда, что если бы не великодержавныя задачи, связывавшія желѣзнымъ обручемъ федералистическую Австрію и централистическую Венгрію и приковывавшія оба эти государства къ Германіи, то развитіе взаимныхъ отношеній между Вѣной и Будапештомъ, въ связи съ ростомъ сознанія національностей въ Венгріи и дальнійшимъ развитіемъ національныхъ автономій въ Австріи, неотвратимо привело бы къ вооруженному столкновенію Австріи съ Венгріей, которое, по моему глубокому убѣжденію, кончилось бы разгромомъ и преобразованіемъ Венгріи на "австрійскихъ началахъ", о чемъ, какъ о результатѣ великой европейской войны, не употребляя этого выраженія, мечтаетъ и А. Л. Петровъ. Ибо только уподобившаяся Австріи Венгрія могла бы оказаться той идиллической Угріей, которую рисуетъ себѣ почтенный славистъ".
___
Въ другомъ мѣстѣ своей брошюры А. Л Петровъ, какъ и А. А Башмаковъ на послѣдней "славянской трапезѣ" въ Петроградѣ, неожиданно отстаиваетъ территориальную недѣлимость Венгріи:
"Мы бы считали невозможнымъ раздѣлить Угрію, составляющую исторически, географически и, главное, экономически единое неразрывное цѣлое, раздѣлить безъ ущерба для самихъ не-мадьярскихъ народностей. Какъ населенная мадьярами Угорская равнина, Дольняя земля, не можетъ жить безъ горныхъ русскихъ, словацкихъ, нѣмецкихъ, румынскихъ округовъ, такъ и горные округа не могутъ существовать безъ Дольней земли".
П. Б. Струве считаетъ съ точки зрѣнія экономиста аргументацію автора неубѣдительной:
"Авторъ не доказываетъ этого положенія. А, какъ экономистъ, я долженъ сказать, что лишь детальный анализъ реальныхъ условій въ каждомъ отдѣльномъ случаѣ можетъ показать, что экономическая связь, существующая между какими-либо областями, обязательно требуетъ ихъ политическаго объединенія. Ибо какъ тѣсная политическая связь можетъ существовать при значительной экономической раздѣльности, такъ и тѣснѣйшее экономическое взаимодѣйствіе можетъ очень недурно уживаться съ полной политической раздѣльностью. Вотъ почему изъ экономической связи обитающихъ въ горахъ угроруссовъ съ венгерской равниной, населенной нерусскимъ элементомъ, для меня вовсе a priori не вытекаетъ нежелательность, а тѣмъ менѣе невозможность присоединенія угрорусскихъ комитатовъ Венгріи къ Галичинѣ, къ которой они, на основаніи національнаго принципа, должны принадлежать. Всякій экономистъ хорошо знаетъ множество примѣровъ прочныхъ экономическихъ взаимоотношеній при фактически неустранимой и по существу необходимой политической раздѣльности.
Что въ данномъ случаѣ невозможно подобное сочетаніе экономической связи и политической раздѣльности, — это должно быть по меньшей мѣрѣ спеціально доказано. Безъ спеціальныхъ и детальныхъ доказательствъ вся аргументація автора остается совершенно неубѣдительной именно для экономистовъ".
Что же касается исторической и национальной точки зрѣнія, то въ нынѣшній великій моментъ долгожданнаго освобождения Карпатской Руси и окончательнаго завершенія завѣтнаго процесса собиранія русской земли — было бы просто грѣшно и нелѣпо приносить 700.000 несчастныхъ угроруссовъ въ жертву сомнительнымъ теоретическимъ выкладкамъ и соображеніямъ и оставлять эту искони-русскую землю на полный произволъ и окончательное съѣденіе жестокой и безпощадной "Угріи"!

»Прикарпатская Русь« 09.04.1915 Обзоръ печати.

Въ корреспондерціи изъ юго-восточной Галичины Серг. Мамонтовъ обращаетъ вниманіе на историческое и художественное значеніе старинныхъ деревенскихъ храмовъ въ Галичинѣ:
Въ захудаломъ стольномъ Галичѣ я случайно набрелъ на старинную деревянную церковь, стоявшую за ветхимъ заборомъ среди чьего то фруктоваго сада.
Рубленная изъ толстаго сосноваго лѣса, съ далеко выступающими концами бревенъ, со старинным православными иконами на переднемъ фасадѣ, церковка эта живо напоминала знаменитые деревянные храмы нашего Сѣвера. Только кровля и глава, покрытия новымъ оцинкованнымъ желѣзомъ, вносили диссонансъ въ ея общій обликъ, придавали ей сходство съ новенькимъ католическимъ костеломъ.
Приземистый старичокъ, съ остриженными въ скобку почти черными волосами и висячими хохлацкими усами, отперъ двустворчатыя деревянныя двери и ввелъ насъ въ церковь.
Онъ сообщилъ, что храмъ этотъ построенъ 600 лѣтъ назадъ, что недавно онъ былъ обреченъ на сломку, и, только благодаря энергіи ихняго, "русскаго" священника, удалось отстоять и ремонтировать.
Священникъ же передъ войной былъ арестованъ вмѣстѣ съ сотней прихожанъ за приверженность къ москалямъ и сосланъ изъ Галича неизвѣстно куда.
Надо замѣтить, что наши термины: "православный", "католический" и "уніатскій" непонятны населенію Галицкой земли. По вѣроисповѣданію они сами себя дѣлятъ на двѣ группы: польской и русской вѣры.
Иными словами, уніатство не отдѣляютъ отъ нашего православія.
Внутренность старой церковки оказалась еще інтереснѣе, чѣмъ внѣшность, изъ всѣхъ угловъ вѣяло духомъ самобытной, деревенской, деревянной Pyси.
Шестисоть лѣтъ ей, конечно, быть не мoгло, но къ XVII вѣку отнести ея возникновеніе можно съ полнoй вероятностью.
Иконостасъ совсѣмъ православный, съ потемнѣвшими рѣзными Царскими вратами и мѣстными иконами нашего ж очень стараго письма.
Стѣны бревенчатыя, расписанныя цвѣточнымъ орнаментомъ въ свѣтлыхъ, жизнерадостныхъ тонахъ, чего никогда не встрѣтишь въ суровыхъ костелахъ.
Въ селѣ Тязевѣ — попалась деревянная церковь, очень напоминавшая галичскую, только еще оригинальнѣе, срубленная изъ бревенъ. Церковь густо окружена деревьями, и съ дороги ее плохо видно.
Интереснѣе церковь въ Ямницѣ.
Это дѣйствительно, сооружение, которое должно занять видную страницу въ исторіи русскаго церковнаго строительства какъ по своей оригинальности, такъ и по тому старорусскому духу, которымъ проникнута каждая его деталь.
Къ центральному большому кораблю съ четырехъ угловъ пристроены какъ бы самостоятельные, симметричные храмы, создающіе впечатлѣніе грандіозности всего зданія. Основаніе стѣнъ срублено въ кресть изъ вывѣтрившихся отъ времени массивныхъ сосновыхъ бревенъ, а верхняя половина каждаго изъ пяти срубовъ (съ высоты второго этажа) обшита толстой чешуйчатой дранью.
Невдалекѣ отъ храма стоитъ отдѣльная звонница, квадратный корпусъ которой тоже обшитъ дранками и поверху заканчивается рядомъ колоннокъ подъ пирамидальной крышей.
Весь погостъ поросъ вѣковыми деревьями, придающими церкви совсѣмъ сказочный видъ.
Эти сокровища искусства злонамѣренно замалчивались и постепенно искажались австрійскимъ воинствующимъ католицизмомъ. Приходится удивляться той желѣзной стойкости, съ которой наши прикарпатскіе братья въ теченіе вѣковъ отстаивали вмѣстѣ съ своей вѣрой и памятники своего національнаго искусства, и характерные черты своего быта.
Теперь на Червонной Руси уже спокойно; съ увѣренностью можно сказать, что она не будетъ снова отторгнута отъ Всероссійской державы. Пора обществу познакомиться съ жизненнымъ укладомъ забытой "дѣдины".
Къ тому же и весна не за горами, а весной, по словамъ старожиловъ, здѣсь рай земной.
Неужели художники не воспользуются моментомъ? И не изберутъ Прикарпатскій край ареной своихъ работъ?"

Членъ Гос. Думы свящ. А. Трегубовъ, посѣтившій недавно Львовъ, описываетъ въ "Голосѣ Руси" свои впечатлѣнія:
"Приходилось мнѣ слышать самые лестные отзывы о Львовѣ — стольномъ градѣ Восточной Галичины. На меня же городъ произвелъ удручающее впечатлѣніе. Правда, расположенъ Львовъ въ очень красивой холмистой мѣстности, но показался онъ мнѣ какимъ-то сѣрымъ, унылымъ городомъ. Отсутствіе разнообразія красокъ, монотонный сѣро-грязный цвѣтъ, въ который окрашены стѣны домовъ, производить гнетущее впечатлѣніе. Церкви и костелы, окрашенные снаружи и внутри сѣро-грязнаго цвѣта краской, несмотря на замѣчательную иногда архитектуру, кажутся какими-то заброшенными и запущенными. Въ соборѣ св. Юра, гдѣ находилась резиденція митрополита графа Андрея Шептицкаго, одинъ изъ священниковъ сказалъ мнѣ, что при реставраціи собора стараются сохранить даже цвѣтъ красокъ, потемнѣвшихъ отъ времени и пыли.
— Неужели, въ концѣ концовъ, вы будете окрашивать стѣны въ черный цвѣтъ? — спросилъ я.
— Да, — отвѣтилъ мнѣ батюшка, — это будетъ соотвѣтствовать нашему настроенію. Не сладко, вѣдь, жилось намъ. Радости мы не видѣли. Просвѣта не было.
Показывая мнѣ соборъ, уніатскій священникъ старался обратить вниманіе на многія измѣненія во внутреннемъ устройствѣ храма, которыя являются плодомъ латинизаціи православнаго обряда.
— Собственно говоря, — сказалъ мнѣ собесѣдникъ, — соборъ этотъ не то католическій костелъ, не то уніатская церковь. Для уніатской церкви многое привнесено, а для костела — недодѣлано еще."

»Прикарпатская Русь« 08.04.1915 Манифестаціи въ Самборѣ по случаю паденія Перемышля.

І. Никаноровъ описываетъ въ "Новомъ Времени" манифестаціи въ Самборѣ по случаю паденія Перемышля:
"Въ сердцѣ поютъ райскія птицы, земли нѣтъ подъ ногами — и вдругь все заволакивается туманомъ. Слезы закипѣли на глазахъ — но какія счастливыя, сладкія слезы. Откуда-то ворвалось такое безудержное, ликующее "ура", что мы бросили все и черезъ минуту неслись по улицѣ въ сторону ликующаго вихря криковъ. Передъ домомъ, гдѣ живетъ военное начальство, море людей. Сѣрыя папахи, крестьянскія шапки, головные уборы всѣхъ образцовъ, слились туть въ одну массу. Надъ толпою рѣютъ наши флаги — впереди портрегь Государя. На балконѣ одинъ изъ тѣхъ русскихъ, скромныхъ на видъ, но богатыхъ духомъ вождей, имена которыхъ навѣки вписываются въ скрижали исторіи. Три добрыхъ русскихъ слова долетѣли въ толпу, захватили каждое сердце, вызвали бурю радостныхъ криковъ.
— Поздравляю, Перемышль нашъ!
"Ура" гремитъ и гремитъ.
— Да здравствуетъ Государь Императоръ!
Новая буря криковъ. Головы обнажаются и "Боже, Царя храни" исполняется тысячеголосымъ хоромъ. Съ пѣніемъ гимна шествіе двинулось по улицамъ. Стихли звуки гимна — разлилась волна молитвеннаго напѣва: "Спаси, Господи". Черезъ весь городъ, до вокзала й обратно прокатилась радостная человѣческая волна. Я плылъ маленькой каплей въ этой волнѣ, упивался счастьемъ общей радости и благословлягь небо за то, что оно дало мнѣ жизнь въ русской земли, что въ моихъ жилахъ течетъ русская кровь.
— Какъ хорошо вы празднуете ваши радости, — говорили мнѣ мѣстные Русскіе. — Черезъ весь городъ прошла ликующая толпа, переполнила вокзалъ и за все время ни одного браннаго слова, ни одной злобной ноты: все время гимнъ и молитва. Посмотрѣли-бы вы, что здѣсь творилось въ день рожденія Франца Іосифа. Гремѣла музыка, гремѣли крики и непрерывно неслась злобная ругань по адресу Россіи и всего русскаго. Насъ все звали пойти и посмотрѣть, какъ веселится публика на вокзалѣ. Приходилось, стиснувъ зубы, отговариваться тѣмъ, что мы уже были и все видѣли. Теперь, слава Богу, дожили до настоящаяго, свѣтлаго праздника.
Утромъ 10-го торжественный молебенъ на городской площади. На зданіи магистрата развѣваются русскіе флаги. Въ серединѣ квадрата войскъ бѣлѣетъ столикъ съ образами. Шесть священниковъ совершаютъ службу и очень стройно поетъ солдатскій хоръ. Солнце не жалѣло свѣта и тепла, необъятною ширью разстилался надъ головою голубой шатеръ — тепло и свѣтло было на душѣ, широко и свободно билось сердце, а молитва лилась надъ нею сама собою...
"Тебе, Бога, хвалимъ, Тебе, Господа, исповѣдуемъ", — пѣлъ не только хоръ, но и каждая частица русской души, и рвалась она и ввысь, к туда, на необъятный просгоръ великой Руси, взглянуть и всѣмъ существомъ ощутить, какъ она торжествуетъ и молитса, и плачетъ свѣтлыми слезами радости и счастья".

»Прикарпатская Русь« 04.04.1915 Свѣтлое Христово Воскресеніе...

Львовъ, 22 марта 1915 г.
По всему необъятному лицу святой Руси гудитъ и возносится къ небу торжественный пасхальный благовѣстъ...
Въ храмахъ людно, предъ алтарями теплятся свѣчи и колѣнопреклоненный русскій народъ истово и проникновенно молится Всевышнему, чтобы Онъ, Всеблагій и Всемогущій, укрѣпилъ народныя силы въ борьбѣ за святое дѣло и помогъ ему довести до желаннаго побѣдоноснаго конца тяжелый ратный подвигъ...
Измученная и нищая встрѣчаетъ великій праздникъ русская Галичина...
Все испепелено и разорено безжалостнымъ врагомъ.
Отцы и сыновья, мужья и братья угнаны въ далекую чужбину, закованы въ цѣпи и заточены въ мрачныя вражескія тюрьмы.
Въ родныхъ селахъ и городахъ — осиротѣвшія семьи, обуглившіяся хаты, разграбленное мущество.
Все уничтожено, все поругано, все обезчещено...
Вездѣ молчаніе и тишина, а тамъ, гдѣ еще слышенъ человѣческій голосъ, онъ надрывается оть слезъ и рыданій, свидетельствуя о безутѣшной юдоли, о безысходномъ страданіи.
Въ народной памяти живуть кровавые призраки еще совсѣмъ недавнихъ мѣсяцевъ и лѣтъ, повѣствуютъ о жестокомъ черномъ прошломъ, когда не только стремленіе къ национальной свободѣ, къ культурному объединенію съ великимъ зарубежнымъ старшимъ братомъ, къ его православной вѣрѣ и мирной жизни, но и сама человѣческая жизнь безпощадно и безсовѣстно растаптывалась лютымъ врагомъ и была предметомъ безпримѣрныхъ въ исторіи новыхъ вѣковъ циничныхъ издѣвательствъ.
Но сейчасъ, въ эту торжественную минуту, когда поютъ "Христосъ Воскресе" и каждый христіанинъ радостно вслухъ повторяетъ эту вѣсть, — русскій народъ древняго Галича живетъ единой жизнью съ остальной Россіей, молится о томъ же, о чемъ молится вся она, и думаетъ о грядущемъ окончательномъ освобожденіи своей земли отъ иноплеменного ига, которое неминуемо придетъ и возсоединитъ его навсегда съ Великой Россіей, ради его же счастья проливающей жертвенную кровь своихъ сыновъ и выковывающей крѣпкія звенья радостнаго будущаго Галичины.
Въ эту минуту въ сознаніи русской Галичины, окропленной святою кровью русскихъ воиновъ и покрытой безконечными холмами дорогихъ могилъ народныхъ героевъ, съ чернѣющими на нихъ нѣмыми крестами, забываются и блѣднѣютъ кошмарныя воспоминанія о тяжеломъ прошломъ.
И какъ не можетъ предразсвѣтный туманъ разсѣять яркіе солнечные лучи, такъ точно не могутъ былыя тѣни австрійскихъ звѣрствъ, съ каждымъ часомъ и днемъ остающіяся все дальше и дальше позади, наложитъ свою скорбную печать на то радостное чувство, съ которымъ русская Галичина встрѣчаетъ свое освобожденіе и желанное возвращеніе на древнее родное лоно.
Усталая и измученная, убогая и нищая, она глубоко вѣритъ, что часъ окончательнаго освобожденія ея недалекъ. Она чувствуетъ, что близится завершеніе великой исторической задачи Россіи, и сердце галицко-русскаго народа радостно бьется при мысли, что скоро онъ, отряхнувъ съ себя вериги пережитыхъ тяжелыхъ годинъ, встанетъ свободный и сильный, чтобы отплатить любовью и признательностью Великой Россіи и ея Верховному Вождю за тяжелыя жертвы, понесенныя ради освобождения подъяремнаго брата.
Въ радостный день Свѣтлаго Воскресенія Христова русская Галичина болѣе чѣмъ когда бы то ни было вѣритъ, что въ будущемъ году она отпразднуетъ Св. Пасху уже совсѣмъ свободно и свѣтло, такъ же, какъ и вся остальная Россія.
Повсеместно будетъ гудѣть колокольный звонъ...
Въ храмахъ предъ алтарями затеплятся свѣчи и торжественный обрядъ заутрени и обѣдни, съ проникновеннымъ пѣніемъ "Христосъ Воскресе", будетъ видимымъ знаменіемъ свершившегося освобожденія Галичины, о которомъ она молилась столько лѣтъ и которое на глазахъ ея нынѣшняго поколѣнія осуществилось, вознаградивъ ее мирной спокойной жизнью безъ печали и слезъ за длинную тяжелую цѣпь суровыхъ и мрачныхъ годинъ...

»Прикарпатская Русь« 03.04.1915 Бродское чистилище.

Для ѣдущихъ въ Галичину безъ формальнаго пропуска станція Броды является своего рода чистилищемъ. Сколько здѣсь разыгрывается ежедневно житейскихъ трагедій. Сколько мучительныхъ и смѣшныхъ сценъ. Сколько напрасныхъ попытокъ разжалобить сердце жандармскаго ротмистра...
Вотъ, въ углу, углубившись въ сложныя вычисленія, сидитъ благообразный, съ характернымъ "римскимъ" носомъ, коммерсантъ-одесситъ.
Въ началѣ онъ въ большомъ волненіи пытался убѣдить ротмистра телеграммой, но теперь уже прекратилъ это безплодное занятіе и философствуетъ: что выгоднѣй — сидѣть ли въ Бродахъ и ждать пропуска или попытаться проскользнуть на крестьянской телѣгѣ?
Въ сторонѣ пьютъ чай, съ тѣмъ неподражаемымъ искусствомъ, на какое способны только русскіе купцы, два кожевенныхъ промышленника, ѣхавшіе въ Галичину заработать "малость" на лошадиныхъ кожахъ и застрявшіе въ Бродахъ.
Вспоминая родную Тверь, они мрачно, въ промежуткахъ между очередными стаканами чая, критикуютъ:
— Тоже за-граница... Городъ... Право, наши Кимры куда лучше...
Въ сторонѣ, у дверей, тарахтитъ кубанская казачка, окруженная кучкой казаковъ.
Она уже вторую недѣлю ждетъ казака — мужа, обещавшего пріѣхать къ ней въ Броды.
— Какъ, значить, я выѣхала изъ Славенской — совсѣмъ было тепло. У насъ абрикосы и персики уже отцвѣли.
— Писалъ онъ мнѣ, что находится въ городѣ Острый... "Пріѣду, всенепремѣнно пріѣду"! — а вотъ уже вторую недѣлю жду — все нѣту.
На скамейкѣ, у оконъ, рядкомъ сидять и чинно бесѣдуютъ желѣзнодорожные служащіе.
Тема бесѣды самая животрепещущая: пріѣздъ женъ...
Общее ихъ сочувствіе возбуждаетъ одинъ, съ особенно мрачнымъ взглядомъ поглядывающій на желѣзнодорожное полотно.
Его пытаются утѣшить:
— Ты, брать, не горюй! Ничего... Можетъ, она еще не проѣхала.
Но злополучный мужъ безутѣшенъ:
— Не пріѣхала, какъ же! Какъ только войдеть въ квартиру, сразу и увидить её — ту... Что будетъ? что будеть?...
Трагедія этого желѣзнодорожника близка и понятна многимъ львовскимъ служащимъ. За шесть мѣсяцевъ пребыванія во Львовѣ многіе успѣли уже обзавестись и второй, мѣстной "женой", а потому со страхомъ и трепетомъ ждуть пріѣзда супруги законной...
Совсѣмъ въ сторонѣ, печальная и грустная, еще съ невысохшими слезами на глазахъ, сидить жена офицера.
Она пріѣхала, вызванная по телеграфу къ умирающему мужу, но ее не пускають дальше до полученія оффиціальной телеграммы.
Такъ въ обкуренныхъ и довольно таки грязныхъ пассажирскихъ залахъ станціи Бродовъ, разыгрываются "пропускныя" человѣческія комедіи и трагедіи, печальныя и смѣшныя...
А въ это самое время по тускло поблескивающимъ желѣзно-дорожнымъ путямъ ползутъ безъ конца санитарные поѣзда...
Н. С. Срединскій.

»Прикарпатская Русь« 02.04.1915 Книга "Галичина, Буковина и Угорская Русь".

Въ Москвѣ недавно появилась книга "Галичина, Буковина и Угорская Русь", составленная сотрудниками журнала "Украинская Жизнь". Съ какой тенденціей составлена эта книга и какiя цѣли преслѣдовались ея авторами, показываютъ курьезныя выдержки изъ нея, сдѣланныя "Московскими Вѣдомостями":
"Началось съ того, что галицкіе, буковинскіе и угорскіе русскіе на протяженіи всей книги упорно называются "русинами" съ несомнѣнной цѣлью внушать читателю, что они не русскіе, а особый народъ — "русинсскій" или "украинскій". Стремленіе составителей книги, о которой идетъ рѣчь, доказать, что галицкіе, буковинскіе и угорскіе малороссы — не русскіе, доходитъ иногда до смѣшного. Напримѣръ, на 58 стр. приводится слѣдующее стихотвореніе галицко-русскаго писателя Шашкевича, написанное имъ въ 30 годахъ XIX вѣка:
Руська мати насъ родила,
Руська мати насъ повила,
Руська мати насъ любила, —
Чому-жъ мова ей не мила?
Чомъ ся невъ стыдати маемъ?
Чомъ чужую полюбляемъ?
Ясно, что авторъ этого стихотворенія считаетъ себя русскимъ и роднымъ своимъ языкомъ — русскій языкъ. Правда, въ этомъ стихотвореніи есть два-три слова непонятныхъ для людей, не знающихъ малорусскаго нарѣчія. Но, въ общемъ, приведенное стихотвореніе вполнѣ понятно и людямъ, не знающимъ малорусскаго нарѣчія. Тѣмъ не менѣе составители книги "Галичина, Буковина, Угорская Русь" сочли нужным привести "переводъ" этого стихотворенія и переводятъ такъ:
Мать-украинка насъ родила,
Мать-украинка насъ питала,
Мать-украинка насъ любила, —
Но почему же языкъ ея не милъ намъ,
Почему мы должны гнушаться имъ
И любить чужой?
Такъ всегда у господъ "украинцевъ": безъ подлоговъ и безъ подтасовокъ они не могутъ обойтись. Откуда они взяли "мать-украинку", коль скоро въ стихотвореніи говорится о русской матери?
Агитируя въ пользу "украинской" идеи, прославляя на разные лады "украинство", авторы книги "Галиція, Буковина, Угорская Русь" въ концѣ ея (229 стр.) говорятъ: "Если теперь, послѣ побѣды въ Галичинѣ, Россія получаетъ свое "наслѣдіе" не въ видѣ совершенно полонизованнаго края, то она обязана этимъ только украинскому національному движенію, отбившему натискъ польскаго націонализма. Романтики общерусскаго единства, — галицкіе москвофилы, — оказались безсильными въ борьбѣ съ польскою культурой, ибо отказались отъ единственно дѣйствительнаго въ такой борьбѣ орудія — родного языка и основаннаго на немъ національнаго самосознанія. Въ результатѣ Галичина сохранила свою "русскость" въ свойственныхъ ея населенію украинскихъ формахъ, — и въ этомъ видѣ, съ этими формами, со всѣми условіями, благодаря которымъ Галичина выросла до нынѣшняго культурнаго уровня, она должна бы быть принята Россіей безъ предубѣжденія и недоброжелательства".
Если бы повѣрить этому заявленію составителей книги "Галичина, Буковина, Угорская Русь", то пришлось бы заключить, что "москвофилы", т. е. тѣ галичане, которые стремились скрѣпить національное единство галичанъ съ остальными частями русскаго народа, не достигли въ этомъ отношеніи никакихъ результатовъ, а враги этого единства, въ родѣ М. Грушевскаго й уніатскаго епископа гр. Шептицкаго, изгонявшіе церковно-славянскій и общерусскій литературный языкъ и старавшіеся навязать Галичинѣ искусственный жаргонъ, представляющій самую переходную ступень отъ мѣстнаго галицко-русскаго нарѣчія къ польскому языку, охраняли Галичину отъ ополяченія и сохраняли ея "русскость". Утверждать подобное способны только мошенники пера".
"Моск. Вѣд." съ возмущеніемъ називаютъ эту книгу "облыжной книгой", съ чѣм, конечно, нельзя не согласиться.

»Прикарпатская Русь« 30.03.1915 О содержаніи академическаго "Украиновѣдѣнія".

Недавно сообщалось въ печати о появленіи одного изданія Академіи Наукъ на нѣмецкомъ языкѣ. Еще не улеглось вполнѣ оправданное возмущеніе по этому поводу, вдругъ узнаємъ о появленіи новаго не менѣе пикантнаго академическаго изданія, съ которымъ знакомитъ насъ въ "Новомъ Времени" А. Ренниковъ:
"Составляетъ эта книжка выпускъ III общаго солиднаго "Обозрѣнія трудовъ по славяновѣдѣнію" и носитъ оригинальное, если не сказать большаго, названіе "Украиновѣдѣніе".
Слѣва ясно сказано на оборотѣ титульнаго листа. "Напечатано по распоряженію Императорской Академіи Наукъ, за непремѣннаго секретаря академикъ К. Залеман". И на слѣдующемъ оборотѣ — то же самое.
Что же представляетъ собой содержаніе академическаго "Украиновѣдѣнія"? Въ оглавленіи мы читаемъ:
І. Языковѣдѣніе. Сост. М. Р. Фасмеръ.
II. Русская литература, исторія и древности. Сост. А. Л. Бемъ.
ІІІ. Литература украиновѣдѣнія за 1912 г. Сост. В. В. В. Дорошенко.
Вотъ авторы академическаго украиновѣдѣнія. Фасмеръ и Бемъ, "издатель" Залеманъ и въ придачу какой-то В. Дорошенко, отысканный Залеманомъ, Фасмеромъ и Бемомъ въ Галичинѣ, такъ какъ отъ редакціи имѣется въ книгѣ примѣчаніе:
"Настоящій выпускъ, составленный В. В. Дорошенкомъ во Львовѣ, пришлось въ виду наступившихъ событій выпустить безъ авторской корректуры."
Вотъ каковы результаты библіографическихъ изысканій В. Дорошенка:
І. Украинская литература.
... Багрій, А. В. Кіевскіе списки. Сказанія черноризца Храбра о письменахъ славянскихъ.
Барацъ. О библейскомъ элементѣ въ словѣ о полку Игоревѣ.
Бедржицкій. Къ литературѣ о Даніилѣ Заточникѣ.
Лонгиновъ. Слово о полку Игоревѣ.
Холанскій, М. Отношеніе былинъ объ Ильѣ Муромцѣ къ сказаніямъ объ Олегѣ Вѣщемъ.
Евманъ. Куда ми прийшли? Pir про украінску літературу.
Житецкій, И. Гоголь проповѣдникъ и писатель.
Fischer Adam. Bajka о Kozie obdartej — басня о драной козѣ."
Приблизительно въ такомъ духѣ подобранъ весь матеріалъ "украинской литературы" г. Дорошенка. Не умѣстно ли будетъ, ознакомившись съ этимъ причисленіемъ "Слова о полку Игоревѣ", былинъ объ Ильѣ Муромцѣ и произведеній Гоголя къ "украинской литературѣ", спросить глубокоуважаемыхъ русскихъ академиковъ — Фасмера, Бема и Залемана: куда вони прийшли? Исторія русской литературы, пожалуй, могла бы уступить украиноманамъ басню о драной козѣ Фишера, такъ какъ Фишеръ и Фасмеръ — оба быть въ одинаковой степени коренными украинцами.
Но причемъ тутъ Илья Муромецъ? Даніилъ Заточникъ? Черноризецъ Храбръ? Гоголь съ его общерусскимъ литературнымъ языкомъ? 
Не лучше "украинской литературы" подобрана Дорошенкомъ и "этнографія, Этнолопя, археологія і генеалогія" Украины. Читая ее, невольно удивляешься: а почему забыты персы? текинцы? якуты? китайцы? могикане? гверильясы? Подборъ этнографіи и этнологіи у Дорошенка вотъ какой:
Соболевъ, А. Н. Загробный міръ по древне-русскимъ представленіямъ.
Яцимирскій, Б. Свиняче свято. (Свиной праздникъ).
А въ "Археологію и генеалогію" входятъ:
Гребенякъ. Украіна, правітчина народів.
Ефименко, П. Каменныя орудія палеолитической стоянки въ с. Мезинѣ, Черниговской губерніи.
Ильинъ. Монеты древняго Ганапса.
Латышевъ. Двѣ ольвійскія посвятительныя надписи.
И затѣмъ изъ археологическихъ изысканій упомянуты еще труды многихъ авторовъ, писавшихъ объ амфорахъ милетскаго стиля, объ іонійской амфорѣ съ Таманскаго полуострова, о терракотовомъ свѣтильникѣ изъ Ольвіи, о навкратійскомъ кубкѣ съ острова Березани и, наконецъ, о скарабеяхъ съ этого же острова. А затѣмъ идутъ опять произведенія въ томъ же духѣ украинскаго подбора:
Корфъ. Древлянскій князь Малъ. Пархоменко. Древне-русская княгиня св. Ольга.
Франко. Брунон із Квебурга, гістъ Володимира Великаго.
"Мандривка в минуле" (прогулка въ прошлое) "Зарослими шляхами Украіни" (проселочными дорогами Украины), и т. д. Вотъ произведенія, попавшія всѣ оптомъ въ академическую украинскую библіографію, вызывая въ читателѣ изумленіе и ужасъ.
Мы оставили уже въ сторонѣ такіе вопросы, какъ крайнее ничтожество большинства приведенныхъ въ бібліографіи статеекъ, набранныхъ изъ "Рады", изъ "Діла", изъ "Кіевской Мысли", "Одесскихъ Новостей". Девять десятыхъ матеріала, вошедшаго въ академическое изданіе "трудовъ по украиновѣдѣнію", заимствованы изъ этихъ изданій. Я не буду касаться і другого вопроса, — вопроса болѣе серьезнаго, о класифікаціи Дорошенка безъ всякаго представленія объ элементарномъ логическомъ правилѣ классификаціи — о соблюденіи "рrinсіріum divisionis" — принципа дѣленія. Дорошенко все, что происходило въ предѣлахъ Украины, когда даже ея не было, все относитъ къ "украиновѣдѣнію". Если авторъ вышелъ изъ среды малороссовъ, то всѣ его труды тоже относятся къ украиновѣдѣнію. А если авторъ не малороссъ, но пишетъ о Малороссіи, то онъ тоже "украиновѣдъ". Однако, — чего нельзя простить ни Дорошенку, ни Бему, ни Фасмеру, НИ Залеману, ни другимъ русскимъ ученымъ украиновѣдамъ, это одобренія своими изданіями той тенденціи, которая лежитъ въ основаніи идеологіи мазепинцевъ, сражающихся сейчасъ противъ Россіи съ большимъ рвеніемъ, чѣмъ мадьяры и сами пруссаки. Какъ-никакъ, а нехорошо, что господа академики позволяютъ Дорошенку въ библіографію "украиновѣдѣнія" вносить такія вещи, какъ "Ученыя общества и учебно-вспомогательныя учреждения Харьковскаго университета" Багалѣя. Выпускъ подобнаго академическаго изданія можетъ обрадовать не малороссовъ, велико-россовъ и бѣлоруссовъ, а исключительно кучку мазепинцевъ, для которыхъ выходъ книги настоящій праздникъ, настоящее "свиняче свято". Это ничего, что Дорошенко претендуетъ на часть шведской территоріи, включая въ "украиновѣдѣніе" даже шведскія статьи "Karolińska Förbundets Arsbok"... За это Богъ судья. Но подчеркивать выпускомъ "труда" Дорошенка свою солидарность съ мазепинцами, въ особенности настоящее время, со стороны академиковъ по меньшей мерѣ безтактно".
Нельзя не согласиться съ А. Ренниковымъ, что такого рода книжка только компрометируетъ научность работъ Академіи.
Припомнимъ отъ себя фактъ, о которомъ уже раньше сообщали, что В. Дорошенко находится въ Вѣнѣ и принимаетъ участіе въ издаваніи "Вістника вызволенья Украины". Въ этомъ изданіи помѣщено "воззваніе къ народамъ Европы", подписанное В. Дорошенкомъ и другими. Позволимъ себѣ процитировать нѣкоторыя фразы изъ Этого воззванія.
"Безъ отдѣленія малорусскихъ провинцій Россіи даже самый тяжелый разгромъ русскаго государства явился бы только слабымъ ударомъ, залечить который Россія успѣла бы въ продолженіи нѣсколькихъ лѣтъ, чтобы и дальше играть роль нарушительницы мира Европы". "Только "самостійна Украина", — говорится дальше въ воззваніи, — связанная съ тройственнымъ союзомъ, могла бы явиться для Европы дѣйствительно оборонительнымъ валомъ передъ Россіей".
Остается только пожалѣть, что гг. Фасмеръ, Бемъ и Залеманъ для полноты обозрѣнія "трудовъ" по "украиновѣдѣнію" не включили этого въ изданную Академіей Наукъ книжку.

»Прикарпатская Русь« 29.03.1915 Отголоски паденія Перемышля.

Въ Австро-Венгріи.
Изъ Копенгагена сообщаютъ "Бирж. Вѣд."
Паденіе Перемышля произвело въ Вѣнѣ чрезвычайно сильное впечатлѣніе. Несмотря на попытки правительства поднять настроеніе населения, Вѣна при извѣстіи о капитуляции Перемышля буквально облеклась въ трауръ. Всѣ органы вѣнской печати вышли вчера въ траурныхъ рамкахї, съ аншлагами: "Перемышль палъ съ честъю", или "Главная твердыня Галиціи сдалась".
Вѣнскія газеты воспроизводятъ сообщеніе начальника генеральнаго штаба, генерала Гефера, воззваніе главнокомандующаго австро-венгерской арміей эрцгерцога Фридриха и послѣдній приказъ коменданта Перемышля, генерала Кусманека, и посвящаютъ паденію Перемышля передовые статьи, въ которыхъ въ искусно замаскированной формѣ высказывается негодованіе противъ высшаго команднаго состава арміи. Общее настроеніе вѣнской печати таково, будто нанесенъ удяръ въ самое сердце Габсбургской монархіи и исчезла послѣдняя надежда. Даже оффиціозные органы "Neues Wiener Tageblatt" и "Fremdenblatt" признають, что извѣстіе о паденіи Перемышля произвело удручающее впечатлѣніе на населеніе столицы и, явившись для него полной неожиданностью, поставило даже самые сильные характеры лицомъ къ лицу съ роковымъ вопросамъ: "Что же будетъ дальше?"...
Общественное мнѣніе столицы обвиняетъ высшій командный составъ арміи въ томъ, что онъ систематически вводитъ въ заблужденіе населеніе монархіи и что еще на дняхъ онъ сообщилъ, что Перемышль можетъ держаться еще очень долго. Между тѣмъ, лица, знакомыя съ положеніемъ въ Перемышлѣ, хорошо знали, что гарнизонъ крѣпости питается исключительно лошадинымъ мясомъ и совершенно лишенъ хлѣба, картофеля, соли и керосина. Мало того, высшее командованіе арміи прибѣгало къ подлогу: оно фабриковало письма къ сємьямъ офицеровъ гарнизона крѣпости. Эти подложныя письма заканчивались неизмѣнной фразой: "Все обстоитъ превосходно". Прибывавшіе изъ крѣпости офицеры-летчики подвергались строжайшей изоляціи. Даже императоръ Францъ-Іосифъ до послѣдняго момента находился вь полной неизвѣстности объ угрожающей Перемышлю участи.
Въ Будапештѣ царить еще болѣе удрученное состояніе. Послѣ того, какъ въ венгерской столицѣ было получено извѣстіе о паденіи Перемышля, десятитысячная толпа собралась передъ дворцомъ премьеръ-министра графа Тиссы, съ балкона котораго ораторы, пренадлежащіе къ различнымъ политическимъ партіямъ, обращались съ народу съ рѣчами успокоительнаго характера, утверждая, что паденіе крѣпости не окажетъ сколько-нибудь серьезнаго вліянія на общее положеніе военныхъ дѣлъ. Ораторы указывали въ своихъ рѣчахъ на то, что Будапешту еще не угрожаетъ опасность.
Поздно ночью во дворцѣ гр. Тиссы состоялось продолжительное совѣщаніе лидеровъ политическихъ фракцій.
"Neue Freie Presse" сообщаетъ, что бывшій ощеимперскій военный министръ генералъ-отъ-инфантеріи Шенайхъ при извѣстіи о паденіи Перемышля произнесъ слѣдующія слова:
"Теперь все зависитъ отъ исхода сраженія въ Карпатахъ. Господь да защититъ монархію!"

з поляkів

»Kurjer Lwowski« 15.09.1916 Z targu.

Na dzisiejszym targu w Rynku, na pl. Strzeleckim i pl. św. Teodora było mnóstwo owoców i jarzyn, drobiu też było sporo. Za kaczkę wykarmioną żądano 7 koron, za koguta 5 kor., za parę nędznych kurcząt 5—6 kor. Na Rynku pojawily się dziś u jakielś dziewczyny wiejskiej bardzo piękne poziomki, żądała też ona za nie piękną cenę, mianowicie za mały koszyczek, zabierający około litra poziomek 5 koron. Mnóstwo osób dowiedziawszy się o tej cenie, wzruszyło ramionami i odeszło. Dziewczyna stalo odpowiadała na pytanie: "pięć koron". Nikt się nawet nie targował. Wreszcie znalazł się amator i dal 5 kor. Pojawiły słę też na Rynku grzyby w wielkej ilości, ale również bardło drogie. Z nabiału naniosły kobiety wiejskie dużo garnków białego, gęstego płynu, zwanego śmietaną, bo o prawdziwą, dobrą śmietanę dziś trudno, jej nie było wcale widać, a masła nie ma ani na lekarstwo. Od północno-zachodniej strony Rynku rozłożyli się żołnierze-inwalidzi z kartoflami z ogrodu inwalidów i z kwiatami w doniczkach. Kalafiory sprzedają na wagę, podług taryfy maksymalnej. Kartofli w dalszym ciągu nie ma na targu w dostatecznej ilości, stoją dalej długie "ogonki" kobiet, pragnących zakupić kartofli. Cena owoców nieco spadla na dzisiejszym targu, dzięki temu, że zjechało dużo sadowników z okоlicznych wsi.

»Kurjer Lwowski« 11.09.1916 Konfiskata olbrzymich zapasów różnych produktów.

W ostatnich czasach zdarzało się, że z każdym niemal dniem znikały z obrotu handlowego rozmaite potrzebne do codziennego użytku artykuly spożywcze i inne produkty. Powszechnie mówiono w mieście, że spekulanci pochowali te produkty dla osiągnięcia wyższych cen w przyszłości. Tego samego zdania był dyrektor policji radca dworu dr. Reinlender i postanowił rzecz zbadać za pomocą rewizji w sklepach zamkniętych i w magazynach, mieszczących się w zakamarkach dziedzińców III. i II. dzielnicy.
Dziś od wczesnego rana przeszło 20 urzędników policyjnych pod kierunkiem komisarza Raczka przy pomocy agentów i żołnierzy policyjnych przeprowadziło rewizję. Osobno przeprowadzały rewizje komisarjaty dzielnicowe. Rezultat tych rewizji iest nadzwyczajny. Wykryto kilka pokątnych magazynów, wypakowanych towarami. Magazyny te policyjnie zamknięto. Ponadto znaleziono w zamkniętych sklepach i izbach mnóstwo bardzo pożądanych produktów, jak np. mąkę, cukier, czekoladę, zapałki, mydło, fytoń itp.
W pewnej ubikacji, znajdującej się za sklepem z cukierkami znaleziono 24 skrzyń zapałek, a każda skrzynia zawierała 6.000 pudełek, w piwnicy znaleziono skrzynie z mydłem zupełnie zwilgotniałem.
Wśród skonfiskowanych towarów, jest wieje towarów pozostawionych przez Rosjan. W domu przy ul. Jagiellońskiej, gdzie przed kilku tygodniami wykryto duży magazyn mydla rosyjskiego, znaleziono dziś pokost rosyjski wartości kilka, lub kilkanaście tysięcy koron. Część skonfiskowanych towarów złożono na razie w policji, reszta pozostała w magazynach opieczętowanych. Policja prowadzi dalsze śledztwo.

»Kurjer Lwowski« 07.09.1916 Bosonóżki.

Cudny, ciepły wieczór — może ostatni wieczór letni w tym roku.
Po skwerach i placach miejskich rojno i gwarno — mały ludek bosonogi, lotny, hałaśliwy, ugania na wszystkie strony; słychać śmiechy, urywki legionowych piosenek, często krzyki i płacze — ale to wszystko razem brzmi akordem szczęścia, pełnią życia rwącego się w przyszłość, nie wlokącego jeszcze za sebą szarego ciężaru przeszłości. Kochane dzieci! nasze dzieci! Radoby się je otoczyć wszystkiem dobrem na ziemi, i mimowoli smutno się robi na myśl, że takich pogodnych, ciepłych wieczorów, pełnych radosnego gwaru, tak mało już mieć będą w tym roku, że wkrótce chłody jesienne zapędzą je do izb mrocznych i wilgotnych, że dużo, większość jest między nimi takich, co z braku ciepłego płaszczyka i niemożnosci zdobycia jakiegokolwiek obuwia, będą przez długe mroźne miesiące odsiadywać areszt domowy, pozbawione powietrza, ruchu i tych promieni światła rozsiewanych przez szkołę, ku którym dusza dziecka zwraca się z bezwiednem łaknieniem jak słonecznik do słońca.
Wobec panującej strasznej drożyzny, takich dzieci będą u nas w tym roku zastępy całe. Wszystok grosz idzie na chleb — obyż choć wystarczał! a ciepłe odzienie, buciki, o tem i zamarzyć trudno.
"Ochrona Dziecka" dawno już zaczęła przygotowywać się do zimowej kampanji, ale ma w rejestrach swoich spisane do dwóch tysięcy takich najbiedniejszych dzieci, które okryć trzeba przed zimą, jeśli nie mają zmarnieć fizycznie i moralnie z braku powietrza, słońca i braku nauki — boć w tych letnich zużytych spencerkach, z bosemi nóżkami, trudno je pędzać do szkoły. Ubrać je wszystkie — zadanie prawie niemożliwe do podjęcia — chyba... chyba, gdyby dla tysięcy tych biednych dzieci tysiące serc dobrych, współczujących zabiło litością — gdyby każda nieco zasohniejsza rodzina postanowiła sobie, że prócz własnych dzieci ubierze tej jesieni w płaszczyk łub buciki, choć jedno małe biedactwo.
Prawda, że nikomu to łatwo nie jest i tyle wydatków na wszystkie strony, drożyzna straszna... ale ofiarowanie jednego, małego płaszczyka, z którego własne dziecko już wyrosło, przecie tak bardzo nie zacięży na budżecie domowym, a w budżecie sił narodowych, ta drobna ofiara może wydać plon obfity. "Ochrona dziecka" przyjmuje z gorącą wdzięcznością, przenoszono płaszcze i bluzki studenckie, ubrania i buciki dziecięce, tak samo płaszcze dla dorosłych, paltoty męskie, które zmniejszyć i przerobić można — wreszcie każdy, choćby najskromniejszy datek pieniężny przysłany na ten cel.
Poniewaź ilekroć dotąd odzywaliśmy się w imieniu biednych dzieci, spotykało nas zawsze serdeczne poparcie ogółu, ufamy przeto, że i tym razem nasza gorąca prośba nie będzie daremną.
Wszystkie łaskawe dary nadsyłać można w poniedziałki, wtorki, środy i soboty w godzinach przedpołudniowych do biura "Ochrony Dziecka", ul. Rutowskiego l. 5.
Zarzad "Ochrony Dziecka".

»Kurjer Lwowski« 02.09.1916 Aprowizacja Lwowa.

Na wczorajszem posiedzeniu komitetu aprowizacyjnego poruszono kwestję ponownej podwyżki cen piwa. W tej spra wie odniósł się zarząd akc. Tow. browarów z prośbą do zarządu miasta, aby wobec podniesienia prziez rząd odnośnych opłat, począwszy od 1. września, pozwolono na odpowiednią podwyżkę cen piwa.
Prawie wszystkie browary w monarchji produkują obecnie z tego powodu piwa mniej o 50 proc. Tak samo browar lwowski zaprzestanie niebawem produkcji i ograniczy się na dostawie piwa sprowadzanego z poza kraju. Wobec braku szczegółowych obliczeń, komitet aprowizacyjny polecił departamentowi targowemu mag. przeprowadzeni badańia upoważnil do podwyżki cen piwa, która wyniesie prawdopodobnie 4 gr. na litrze.
Co do zaopatrzenia miasta w mięso, to stosunki w tym kierunku znacznie się poprawily i mięsa na razie jest podostatkiem. W ciągu ubieglego tygodnia spędzono na targ w rzeźni mejskiej 180 cieląt, 148 jałówek, 62 krów, 25 buhajów i 755 świń. Za pośrednictwem biura sprzedano w rzeźni 25 cieląt, 44 jałówek, 3 krowy, 1 buhaja, 1 capa, 6 świń. Mięsa sprzedano w tym czasie ogółem 22113 kg. bitej wagi.
Gorzej natomiast przedstawia się sprawa zaopatrzenia miasta w opal na zimę, co grozi nawet katastrofą. Od szeregu miesięcy Lwów nie otrzymuje żadnych transportów węgla. Niektórzy handlarze lwowscy otrzymują od czasu do czasu nieco węgla, lecz pobierają przytem lichwiarskie ceny. Kopalnie węgla w Dąbrowej otrzymały mnóstwo zamówień, którym podolac jednak nie mogą. Z dziennej produkcji okołu 500 wagonów, zaledwie 50 dostaje się prywatnym odbiorcom. Celem należytego zaopatrzenia miasta w węgiel potrzeba dla samych szkół i instytucji miejskich, nie licząc przedsiębiorstw, około 120 wagonów. W tej sprawie poczynić ma zarząd miasta odpowiednie kroki.
Z referatu kierownika Zakładu aprewizacyjnego p. Szandrowskiego wynika, że cukru w magazynach jest dosć, tak, że zwiększono, nawet transporty dla sklepów miejskich. Poruszono też kwestię gatunku obecnego chleba, który pod wzgliedem śmaku pozostawia wiele do zyczenia. Wobec kończących się zapasów starej mąki, chleb za kilka dni ulegnie zmianie na lepsze nietylko w gatunku, ale i cena będzie niższa.
W taryfie maksymalnej cen, prócz ziemniaków, które potaniały, nie poczyniono żadnych zmian.
W końcu przewodniczący komisji starosta p. Grabowski podal do wiadomości, że komisją dyscyplinarna, rozpatrzywszy sprawę dyrektora rzeźni p. Krzysztalowicza, przyszła do przekonania, że zarzuty skierowane przeciw jego osobie okazały się bezpodstawne, co zresztą wykazało śledztwo sądowe. Wobec tego nastąpiła restytucja dyr. Krzysztalowicza, który w tych dniach obejmie napowrót urzędowanie.
Równocześne nastąpią zmiany w rzeźni, a mianowicie nadzór nad kasą targową powierzony zostanie departamentowi IX. magistratu.

»Kurjer Lwowski« 09.05.1916 Jubileusz Sienkiewicza.

Prawie cała prasa czeska zanotowała 70-tą rocznicę urodzin Henryka Sienkiewicza. "Narodni Listy" poświęciły rocznicy obszerniejszy artykulik, w którym wspomniawszy główne dzielą twórcy Trylogji i jego zasługi obywatelskie, dodają, że prawie wszystkie utwory Sienkiewicza są przełożone na język czeski i wydane przez różnych nakładców. Konczy się zaś artykuł "Narodnich Listów" stwierdzeniem, że "Czeski naród łączy dziś swoje życzenia z życzeniami narodu polskiego, aby H. Sienkiewiez jeszcze długie lata mógł pracować nad urzeczywistnieniem ideałów narodowych i ogólnoludzkich".
Jeden z największych dzienników niem. "Frankfurter Zeitung" umieścił w dniu 5. maja, jako w dniu 70 urodzin Henryka Sienkiewicza obszerny fejleton, omawiający stanowisko i znaczenie Sienkiewicza w literaturze światowej, w szczególności zaś polskiej. Fejleton pióra dra Hansa Bennmanna, napisany jest z znajmością przedmiotu i literatury polskiej i szczcgólnem uwzględnieniem przekładów Sienkiewicza na język niemiecki. Sienkiewicza stawia autor obok najwybitniejszych przedstawicieli literatury europejskiej. O opinji Polski co do Sienkiewicza wyraża się autor następująco: W ojczyźnie swej uważany jest Sienkiewicz za patryarchę wśród wspólczesnych, za najznaczniejszego i najwykwintniejszego pisarza starszej generacji. Fejleton zawiera wiele cytatów o dziełach Sienkiewicza z blbijografji obcej i polskiej.

»Kurjer Lwowski« 06.05.1916 Sienkiewicz.

(W 70 rocznicę urodzin.)
O żadnym z polskich twórców nie da się myśleć z takim spokojem, jak o Sienkiewiczu. Nie towarzyszy tu myśli uczucie żalu, że coś nie ziściło się, że jakaś potrącona struna nic dobrzmiala do konca, że zmarnował się jakiś wysiłek. Zjawisko zaiste wyjątkowo w trudnych warunkach istnienia polskiego — łatwością, z jaką stało sic rzeczywistością. Warunki to niczego z danych możliwości nie ujęły, niezego nie zdeptały ani zabiły. Wszystko wzrosło, dojrzało i wydało szczedre owoce. Sienkiewicz, to pełnia posągowego kształtu — wobec torsów, które są jakgdyby smutną tradycją niedopełnienia w uwięzi polskiego życia...
Goethowskie dopracowanie się do ostatecznej realizacji życia. I twórczości jest w Polsce porozciorowej wypadkiem wyjątkowym. Takim wlaśnie jest autor Trylogji. W twórczości jego żaden zamiar nie przerósł sił, żadna siła nie zmarnowała się w łatwości oporu. Cały bogaty zasób ducha wzrósł w dzieło i pozostał jako trwały nabytek literatury; cały człowiek wypowiedział się w pracy patriotycznej w obrębie i poza obrębem ojczyzny. Rzadka, wyjątkowa równowaga siły twórczej i efektu. Sienkiewicz jest w ten sposób jednym z nielicznych u nas ludzi, przy którym może nie obowiązywać, oparta na głębokiem duszoznawstwie, łaskawość wyrozłsnienia w zasadzie Goethego, że podstawą sądu o człowieku winno być nie to, czem on jest, lęcz czem chce być.
Zaden wreszcie z koryfeuszów naszego życia kulturalnego nie cieszył się tak zharmonizowanym stosunkiem do społeczeństwa opartym na całkowitym obopóinem zrozumieniu.
Sienkiewicz bowiem w artystycznej swojej twórczości jest nieomylnem uplastycznieniem pewnych utrwalonych upodobań duszy zbiorowej. Jest jakgdyby epiczną ich opowieścią. Pomiędzy owe upodobania przeciętnego ogółu, a ich plastyczny wyraz ukształtowany przez autora "Potopu" nie wtrąca się żadna opozycja, żadna walka, ani żadne nieporozumienia. Twórca "Quo vadis" szedł prosto i niechybnie szlakami tych upodobań. Nie sprowadzały go z nich żadne indywidualne wybujałości. Jasno tez, bez szczególnej gry świateł i cieni, żyje w nas jego twór. Nawet krańcowi krytycy Sienkiewicza, afirmują większośc jego walorów.
Tajemnice takiego stanu rzeczy znaleziono trafnie w "genialnej przecięmności" autora Trylogji. Sprawia to "genialne utraktowanie w ton niemilknący i powszechny", jak zaznacza Antoni Potocki, najbystrzej dotychczas na sprawę tę patrzący krytyk.
Twórczość Sienkiewicza bowiem w głównym swoim zrębie jest niesłychanie trafnem, choć mimowolnem potrąceńiem psychicznych dyspozycji polskiej duszy zbiorowej, które w nią wcielił proces ewolucyjny polskiego życia. Wystarczy tu wspomnieć choćby o sentymencie ku ludowi, który sędziwym swym początkiem sięga XVI. w., albo zachwycie dla świata siły i słabości Polskei szlacheckiej, którego mistrzowskiem okazaniem w całej barwności i tupecie życiowym zatryumiował niepodzielnie. Zachwyt ten to w polskiej duszy jedna z najsilniej utrwalonych władz. Wybuchał on też zawsze — po krwawych ogrojcach samokrytyki — z żywiołową silą i dochodził do wyrazu w sztuce. Jeżeli umiał się odnaleźć w utworach Rzewuskiego czy Pola — to o ileż silniej musiał wystąpić, gdy obok przedmiotu swego, znalazł w Trylogji formę doskonałego plastycznego piękna.
Jużcić — dyskusja może być, czy kultywowanie tych lub owych upodobań, historycznie narosłych, jest rzeczą społecznie potrzebną i pożądaną, lecz prawdziwej sztuce wolno się o to nie troszczyć w uspokajającem przekonaniu, że prawdziwe piękno nie może przeciez pociągnąć za sobą ujemnych konsekwencji życiowych.
Nie w społecznych jednak intencjach, które mogą nawet bez zamiaru autora wiązać się z jego utworami, lecz w wartości artystycznej leży punkt ciężkości Sienkiewiczowskiego świata. Nawet wówczas, gdy w zamiarach jego świadomie leży napomnienie czy przestroga — jak w niektórych alegorycznych opowiadaniach — nawet wówczas jesteśmy ujęci przedewszystkiem artyzmem zobrazowanej idei...
Naturą tego talentu pisarskiego bowiem jest widzenie zjawisk zewnętrznie, bez szczególniejszej troski o zawiłość wewnętrznych motywów i bez zdolności nawet ich głębszego przenikania, podobnie jak u rzeźbiarza, który daje tylko ostatni, spostrzeżony. wyraz uczucia bez perspektywy je go stawania się. Dlatego Sienkiewicz pozostaje w dziejach artystycznej twórczości jako autor Trylogji, "Quo vadis", "Krzyżaków", a nie jako autor "Rodziny Połanieckich" czy "Bez dogmatu". Dlatego również Sienkiewicz jedyny z polskich pisarzy znalazł się w rzędzie najpoczytniejszych autorów w Europie i poza nią. Daje bowiem na kanwie prostego romansowego wątku to, co ze świata polskiego dla obcego czytelnika najlatwiej dostępne — świata tego barwną powierzchnię.
Łaska jednak wielkiego talentu w Polsce bardziej, niż gdzieindziej nakłada obowiązek czynnego patrjotyzmu. Sienkiewicz obdarzony zaufaniem społeczenstwa i sląwą swego nazwiska zdobywszy posłuch dla swego głosu obowiązek ten pełnił zawsze i pełni go dziś z calem poświęceniem.

»Kurjer Lwowski« 04.05.1916 W rocznicę konstytucji majowej.

Pisano wiele, mówiono jeszcze więcej o Konstytucji Trzeciego Maja, najznakomitsi uczeńi, Świetni mówcy zajmowali się tym przedmiotem, a obok nich cały szereg dyletantów. Powstała ta konstytucja pod koniec wieku XVIII., w okresie, który możnaby nazwać ojcem konstytucji i rewolucji, w którym dawny porządek Średniowieczny począł się łamać pod tchnieniem nowych wyobrażeń. Pomijając amerykańską, przyszła wtedy do skutku i konstytucja francuska. Ustawa polska nie może się równać z francuską, nie posiadała ona znaczenia, doniosłości, ani nawet tego szczęścia, co tamta. Ustawa francuska była już sama przez się, nawet bez względu na rozlew krwi, wśród którego wyrosła, wielką rewolucją. Poruszyła brzemienne doniosłością myśli przełomowe, które zapłodniły umysły i serca europejskie na dlugi okres czasu, obudziła drzemiące siły narodu francuskiego, porwała go do czynów przesławnych, burzyła i wznosiła trony, a naród francuski postawiła u szczytu potęgi i sławy. Była jakby huraganem, który rozpętał żywiołowe siły narodu. Nic podobnego nie można powiedzieć o ustawie majowej. Brak jej rozmachu i siły, nie na gruzach dotychczasowego, buduje nowy porządek, porusza, się w granicach znanych wyobrażeń, różnie stanowych nie znosi, lecz je tylko łagodzi. Umiarkowaną była i spokojną. Nie przyniosła wreszcie swemu narodowi, jakkolwiek gorąco tego pragnęła, szczęścia, raczej przeciwnie, przyśpieszyła jego upadek polityczny. A przecież, mimo tak znacznej różnicy, nie można przeoczać wspólnego źródła, z którego obie konstytucje wypłynęły, nie można też ustawy polskiej nazwać inaczej, jak młodszą siostrą konstytucji francuskiej. Te same myśli i wyobrażenia, jakie poruszały naród francuski, nie były obce społeczeństwu naszemu, chociaż w formie, odległością przestrzeni i stosunkami złagodzonej. Jest twór majowy dowodem łączności cywilizacji naszej z zachodem, dowodem, że ideały wszechludzkie znajdowały w duszy polskiej żywy oddźwięk. Konstytucja francuska i polska, to jakby dwa słupy graniczne myśli europejskiej, między nimi była Europa, na wschód od słupa polskiego nie było podówczas dla tej myśłi zrozumienia i warunków rozwoje.
O wiele donioślejsze znaczenie posiadałi oczywiście ustawa majowa dla narodu polskiego. Była jakby koroną tych wszystkich dążeń do reformy, jakie rozpoczęły się w państwie polskiem około połowy w. XVIII., ze wszystkich tych reform szła też najdalej. Usunęła niedostatki rządu, zaprowadziła w miejsce elekcyjnego tron dziedziczny, zniosła "liberum veto", podniosła i zbliżyła stan mieszczański do szlacheckiego, nie przeszła obojętnie obok stanu włościańskiego. Przyjęta gorącym aplauzem przez jednych, zwalczana namiętnie przez drugich, nie była ona, rzecz jasna i ludzka, wolna od wad. Lecz nie tyle zadziwiają nas dzisiaj jej postanowienia, które były naturalnym płodem ówczesnego pędu do reform, ile raczej fakt, iż zdołał ten owoc dojrzeć wśród warunków tak bardzo wrogich jego rozwojowi. Jeszcze nie rozbłysło słońce po tragedji perwszego rozbioru, a już czarne chmury gromadzić się poczęły na nowo rad nieszczęsnem państwem. A przeciez mimo nacisku i wichrzen wroga zewnętrznego, mimo panującego wewnątrz zamętu najsprzeczniejszych zapatrywań i dążeń politycznych i społecznych, zdołała powstać ta ustawa, dowód niezwykłej siły żywotnej narodu, który wśród najgroźniejszych niebezpieczeństw z gruntu począł swój gmach przebudowywać. Jako objaw żywotności narodu, jako symbol dążeń w narodzie najszlachetniejszych, pozostanie Konstytucja majowa, jakkolwiek nie zdołała powieść państwa polskiego w lepszą dolę, i bez względu na to, jaką jeszcze przyszłość kryją nam losy, zawsze drogą sercom i umysłom polskim.
Głosem wielkim, potężnym woła w niej narjód polski. A przecież żyję, żyć pragnę i żyć potrafię. Ze żyć potrafil, dowiodły tego najlepiej dzieje późniejsze. W ciężkiej niewoli minął od daty ogłoszenia ustawy majowej już cały wiek jeden i nadto, ćwierć drugiego; mogłoby się zdawać, iż imię polskie wymazane zostanie z rzędu żyjących. Dziś w porównaniu z r. 1791 żywotność narodu polskiego jeszcze pełniejszym gorzeje blaskiem i nikt jej juź chyba zaprzeczyć nie zdoła.
Przemysław Dąbkowski.

»Kurjer Lwowski« 01.05.1916 Ze statystyki Lwowa.

W miesięczniku statystycznym "Lwów w cyfrach" za miesiąc styczeń znajdujemy następujące szczegóły: Ogólem urodzilo się w tym miesiącu 242 dzieci, w czem 120 chlopców, 122 dziewcząt. Dzieci żywych urodziło się 219, nieżywych 23, ślubnych 145, nieślubnych 97, wyznania rzym.-kat 122, grecko-kat. 43, mojżeszowego 76, ewang. 1.
Zmarło Lwowian w styczniu 509, obcych 47, razem 556, w czcem 240 mężczyzn 316 kobiet. W styczniu najwięcej osób zmarło na gruźlicę płuc, bo 94, na ospę 93, na zapalenie płuc 81, na uwiąd starczy 67, na choroby sercowe 48 itd. Stanu wolnego zmarło osób 281, małżeńskiego 170, wdowiego 99, niewiadomego 6.
Na choroby zakaźne chorowało w styczniu 364 osób, w czem 65 obcych. Na ospę 236, na płonicę 39, dyfterję 18, dur brzuszny 43, dur osutkowy 17, czerwonkę 11. Desynfekcji mieszkań uskuteczniono w ciągu miesiąca 253.
Miejski tramwaj elektryczny przewiózł w styczniu 1,891.635 osób. Przychodu za bilety wykazano 251.024 kor., w czem 9.750 kor. dochodu za przowóz towarów. Wozy tramwajowe ujechały w tym czasie 325.708.9 klm.
Do styczniowego zeszyta miesięcznika dołączono pracę mż. Artura Kulmela: "Pomiary ruchu ulicznego we Lwowie" wraz z planem sytuacyjnym miasta oraz wykazem ulic, co do których wykonano pomiary ruchu.

»Kurjer Lwowski« 30.04.1916 Malarstwo cerkiewne na Rusi halickiej

Dnia 17. kwietnia 1916 r. odbylo się posiedzenie Koła historycznego pod przewodnictwem rektora L. Finkla. Dr. Władysław Podlacha wygłosił odczyt pod tytułem: "Malarstwo cerkiewne na Rusi Halickiej". Glównym celem odczytu bylo podjęcie rewizji dotychczasowych badań, nie zawsze opartych o silną podstawę krytyki lub posuwających się w niewłaściwym kierunku. Po krótkim przesiądzie literatury prelegent zwrócił uwagę na znaczenie obszaru Rusi halickiej jako pogranicza, na którem na tle lokalnej tradycji artystycznej, zasilanej od strony północno-ruskiej i grecko-WÓlosklej, ukazują się w okresie nowożytnym prądy zachodnie, idące od strony Polski i wytwarzają styl kombinowany, rozwijający się w pełni w ciągu XVII. wieku, czego dowodem są piękne ikonostasy w Rohatynie, Lwowie, Bohorodczanach i Krasnopuszczy (ten ostatni dziś już nie istnieje). Wyliczone ikonostasy powstały niewątpliwie na miejscu i wraz z dziełami spotykanemi na Wołyniu, Podolu i Ukrainie, świadczą o posiępowem różniczkowaniu się stylu cerkiewnego analogicznie do innych zjawisk, które ukazują się w calem umyslowem życiu Rusi południowej, począwszy od drugiej polowy XVI. wieku. Cały ten obszar, włącznie z Rusią halicką, posiada swoistą fizjografie stylową, wytworzoną pod oczywistym wplywem Polski, o czem prócz zabytków świadczą także źródła literackie. Z teg0 powodu, przy badaniu sztuki poludniowo-ruskiej należy zwrócić baczniejszą, niż dotąd uwagę, na równoległy rozwój sztuki cechowej typu pólsko-niemieckiego i polsko-wloskiego; jest to zresztą najprostszy sposób objaśnienia zmian, które na omawianym obszarze dokonały się w ikonografji i stylu malowideł cerkiewnych.

»Kurjer Lwowski« 29.04.1916 Lista poległych profesorow.

"Muzeum" w zeszycie za kwiecień podaje następującą listę profesorów-Polaków, poległych na polach bitew: Chłap Antoni, prof. gimn. w Bochni, podporucznik; Dragan Hugo, z. naucz. g. I. w Rzeszowie, por,. polegl w Serbji; Dubanik Aleksander, z. naucz. pryw. gimn. w Kolbuszowej, polegl we wrzesniu 1914 r.; Dutkiewicz Adam, z. naucz. gimn. V. we Lwowie, chorąży; Dziubek Ignacy, naucz. szkoły kupieckiej w Przemyślu, portreznik, poległ w lipcu 1915 r.; Kaczyński Juljan, z. naucz. gimn. w Trembowli; Gawryś Tadeusz, z. naucz. ginm. w Dębicy, podpór. Legionów; Janicki Aleksander, z. naucz. gimn. w Trembowli; Jędrzejowski Jan Kazimierz, prof. gimn. Franciszka Józefa we Lwowie, członek zarządu glównego Tow. nauczycieli szkół wyższych, porucznik, poległ w grudniu 1914 r. pod Bardyowem; Klimaszewski Augustyn, prof. gimn. w Jarosławiu; Kołodziejczyk Edmund z. naucz. gimn. IV. w Krakowie, chorąży, poległ w dniu 24. maja 1915 pod Radymnem; Kopacz Władysław, prof. Akademji handlowej we Lwowie; Koszykowski Jan, z. naucz. w gimn. I. w Stanisławowie; Krajewski Marcelin, z. naucz. gimn. V. we Lwowie; Kulczycki Jakób, z. naucz. pryw. gimn. w Horodence; Maluty Stanisław, z. naucz. gimn. IV. w Krakowie, chorąży, poległ w pażdzierniku 1915 na Wołyniu; Matus Wojciech, prof. gimn. II. pol. w Tarnopolu; Michalski Tadeusz, z. naucz. gimn. w Gorlicach, chorąży, poległ w grudniu 1914; Nowak Stanisław, z. naucz. gimn. V. w Krakowie; Puk Zenon, z. naucz. gimn. IV. w Krakowie, poległ w sierpniu 1914 pod Kraśnikiem; Rudnicki Tomasz, z. naucz. w Przemyślu (Zasanie); Słonina Jan, z. naucz. gimn. w Kołomyi, poległ w listopadzie 1914; Szyszlowski Mikołaj, z. naucz. gimn. I. i V. w Krakowie, porucznik Legionów, poległ w maju 1915; Weinert Czesław, z. naucz. gimn. I. w Stanisławowie; Ziemski Józef, prof. gimn. I. w Tarnowie, podporucznik, zmarł (z ran) jako jeniec w Moskwie 19. sierpnia 1915.

»Kurjer Lwowski« 20.04.1916 Skorowidz miasta Lwowa.

Z inicjatywy dyrektora Magistratu p. Bolesława Ostrowskiego przystępuje zarząd m. Lwowa do bardzo pożytecznego wydawnictwa, a mianowicie do wydania najnowszego skorowidza m. Lwowa. Pierwszy skorowidz pojawił się w r. 1889, drugi w r. 1899 — ostatni ten skorowidz jest już przestarzwały, gdyż w ciągu ostatnich 17 lat dokonały się we Lwowie znaczne zmiany — szczególnie skutkiem gorączki budowlanei. W tym czasie przybyło 1747 nowych domów, a to w srodmiesciu 4. w I. dzielnicy 830. w II. dz. 496, w III. dz. 141, a w IV. 276.
W przeciągu 17 lat przybyło we Lwowie l04 nowych ulic i zmienieno nazwę 15 ulic, a liczby orjentacyne przemieniono w 52 ulicach.
Liczba ulic, dróg i placów wynosi teraz 183. Ponadto utworzono w r. 1913 nową dzielnicę: szesta (Nowy Świat) — obecnie mamy 6 dzielnic.
Przybyły dwie nowe parafie, a to rz. kat. im. Św. Elżbiety i gr. kat. Przemienienia Pańskiego w ul. Krakowskiej — nastąpiło też przesunięcie parafji sąsiednich.
Nowy skorowidz, który oddany zostanie w tych dniach do druku, opracował własnemi silami magistrat, a całą redakcją zajął się bardzo gorliwie i sumiennie p. Józef Dziubaniuk, emeryt, st. radca budownictwa miejskiego. Wszystkie daty sprawdzone zostały w sposób urzędowy.
Plan m. Lwowa kolorowany z podziałem na dzielnice wykonał oddział pomiarowy m. depart technicznego.
Skorowidz mieścić bedzie wykaz realności na każdej ulicy z wymienieniem nazwisk wlaścicieli, liczbą konskr. dalej dokładny spis tabularny.
Skorowidz wydany zostanie w paru tysiącach egzemplarzy po cenie umiarkowanej i bęzie bardzo peżadanym szczególnie dla wszystkich urzędów, adwokatów, lekarzy etc.

ситуація

»Громадська думка« 17.09.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

З Далекого Сходу. — Литва проти Вранґля. — Вибори в Анґлії. — Большевицька відозва до офіцерів Вранґля. — Претендент до портуґальського престолу. — Німецький наступник престола до голяндського уряду. — Мадяре приготовлюються до війни. — Францусько-бельґійська військова конвенція. — Чеський кабінет не уступає. — Невдачна утеча. — Естонсько-анґлійський договір. — Відложення женевської конференції. — Німецькі незалежні соціялісти і III. інтернаціонал. — Що сказав Джолітті. — Совітські гості в Німеччині.

 

»Громадська думка« 16.09.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

Льойд Джордж про Ірляндію. — Литовська армія. — Суперечні відомости. — Камєнєв в Норвеґії. — Латишсько-російський договір. — Повстання на Вкраїні.

»Громадська думка« 15.09.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

Розділ церкви від держави в Чехословаччині. — Невдачі Вpaнґля. — Ґен. Вайґан їде до Вранґля. — Польська "лінія безпеченства". — Нова конституція Данії. — Литва зрікається Сувалок? — Перехід військ Семенова до большевиків. — Винниченко на Україні. — Кара смерти за дезерцію. — Виїзд польської мирової делєґації. — Камєнєв виїхав до Росії. — Заворушення в Петрограді. — Італія і Росія. — Сербія заперечує.

»Громадська думка« 14.09.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

В Альбанії. — Евнер паша командантом большевицьких військ. — Страйковий рух в Італії. — Ліґа Народів. — Паровози для сов. Росії. — Реґулямін праці. — Большевики йдуть на компроміси. — Московський Інтернаціонал і француські соціялісти. — Анґлія оправдується. — Авереску до Чічеріна. — Заворушення в Трієсті. — Красін остає в Анґлії. — Справа мирових переговорів. — Єгипетсько-анґлійсьне порозуміння.

»Громадська думка« 10.09.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

Українська справа на конференції в Ризі. — Висадження у воздух транспорту амуніції. — Військова конвенція між Чехією і Югославією. — Литовська нота. — Засуд у Москві. — Конференція амбасадорів. — Перед переговорами в Ризі. — Польсько-литовські переговори. — Зїзд комуністів в Баку. — Справа  виміни полонених.

 

»Громадська думка« 09.09.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

"Роста" про східну Галичину. — В Ірляндії кипить дальше. — Великий процес у Москві. — На поборювання тифу. — Лівиця чеської соц.-дем. партії. — На польських плєбісцитових теренах. — Турецькі націоналісти і совіти. — Російсько-українська мирова делєґація. — Засуд посадника м. Корк. — Большевизм в Італії. — Робітнича контроля. — В Персії. — Чеські лєґіоністи. — Плєбісцит на Шлезвіґу. — Черчіл за приняттям Німеччини до Ліґи Народів. — Виїзд Товера. — Неврожай в Китаю.

»Громадська думка« 08.09.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

В Тираспольському повіті. — В Ананеві. — Статут самоврядування для Гор. Шлеська. — Відгуки подій в Бресляв. — Літвінов вертає в Росію. — Чехословаччина-Югославія-Греція-Румунія. — Республика Далекого Сходу. — Перед рішаючими подіями на Сході. — Представник Німеччини на апровізаційній конференції. — Австрія, Болгарія і Німеччина в союзі народів. — Нова держава. — В Італії кипить.

 

»Громадська думка« 06.09.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

Польсько-литовські переговори розбиті. — Замах на Кемаля пашу. — Конґрес народів Сходу в Баку. — Француські соціялісти і III. Інтернаціонал. — Приготовання большевиків до війни з Анґлією? — Енвер паша в Москві. — Бажання спільних границь. — Італія супроти Росії і України. — Італійські ліки для совітів. — Увільнення бурмістра м. Корк. — Конституція для Лібії.

»Громадська думка« 05.09.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

Східна політика Франції. —  В справі переговорів між Совітами і Румунією. — З Ліґи Народів. — Визнання незалежності Фінляндії Бельґією. — Кровава демонстрація безробітних у Франкфурті н. М. — В вправі позички для Чехословаччини. — Злітаються. — Польські услівя. — Совітська нота до Анґлії. — Відповідь Бальфура. — 21. день голодівки посадника міста Корк. — 43.000 большевиків в Німеччині. — "Вранґлівки". — Конфереція в Женеві. — Анґлія і Франція проти обсадження Царгорода.

»Громадська думка« 04.09.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

Політичні містерії. — Конституція А’Анунція для Рєки. — Союз між Польщею, Мадярщиною і Болгарією? — Домашна війна в Ірляндії. — Ратифікація мирових договорів. — Риґа місцем дальших переговорів. — Справа невтральности Німеччини. — Нова нота Камєнєва. — Стемпльовання банкнотів на Прикарпатській Україні.

»Громадська думка« 29.08.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

Справа Данціґа. — Голодова смерть льорда Корка. — Німецька нота в справі подій на Горішнім Шлеську. — Зірвання переговорів. — Телєґрама Мільрана до правительства совітів. — Каменєв комісарем на фронті. — Відповідь на ноту Бальфура. — Справа мирових услівій. — Комунікат Вранґля. — Совіти виповіли Франції війну? — Боротьби Персів з большевиками. — Домагання окремого правительства Ірляндії.

»Громадська думка« 03.09.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

Положення на фронті. — Нова офензива червоної армії? — Перемога червоної армії над Вранґлем. — Д-р Бенеш про "малу антанту". — Справа плєбісциту на Гор. Шлеську. — Совітські війська в Німеччині. — Найвища Рада. — Факт чи фальсифікат? — Волять Американців. — Промова Троцького. — Не "поражка", а "відворот". — Фінляндія розпочинає переговори з совітами. — Невтральність Литви. — Керенський проти Вранґля. — "Мала антанта" і Польща. — Румунія–Югославія–Греція–Чехословаччина. — Нищення воєнного матеріялу. — Положення чужинців в совітській Росії. — Дороге підприємство.

»Громадська думка« 02.09.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

Нове признання міжнародного характеру східно-гал. справи. — Воєнне положення в Галичині. — Ґен. Вранґель дякує Франції за визнання. — Військова конвенція між Бельґією і Францією. — Кабінетна кріза в Румунії. — Перед всесвітною революцією Муаулман? — Побіда комуністів в Сербії.  — Америка зa IIІ. Інтернаціоналом.

»Громадська думка« 30.08.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

Ще про військовий зїзд в Празі. — Ґен. Курманович командантом бриґади в Яблоннім. — През. Петрушевич ще у Відні. — Мобілізація цілої Росії. — Совітські приготовання до контрофензиви. — Польська армія переступає за лінію Керзона. — Акція ґен. Вранґля. — Напад на француський консулят в Бресляв. — Успокоєння на Гор. Шлеську. — Вильно в литовських руках. — За полагодження сербсько-альбанського спору. — За большевицькі симпатії.

»Громадська думка« 07.08.1920 ◦ ◦ ◦ ◦

Звідомлення польського ґенерального штабу з 5. серпня. — Польські услівя. — Конференція в Льондоні відбудеться. — Німеччина обсадить Сх. Прусію. — Перервання фінляндсько-російських переговорів. — Визначування границь Чехословаччини. — Німеччина хоче бути невтральна. — Італійсько-альбанський договір. — Мировий договір з Болгарією. — Камєнєв не одержав вказівок. — Ліґа народів.