Повернення назад: не в минуле, як завше, не туди, куди немає вороття, не з нами і не сьогодні. Ночі, що таять те невидиме, проте добре впізнаване, звідки виводили осінь із закритими очима, зв’язаними руками. Не пручалася, не виривалася, лише просила, заповідала: ви маєте жити тут, ви маєте любити себе в собі, ви маєте вертатися назад і доживати тут свої літа. Для цього я вам залишаю земельні ґрунта: я вам, а ті, що були до мене – мені, а тим, що були до мене – ті, що були перед тими, що були до мене. І так без кінця, без краю. Принаймні до сьогодні, до часу, що стоїть перед лицем розгубленим, з тривогою.
А далі не за планом, не за сподіваннями: намисто розривається посередині, червоні намистинки падають у сиру землю. Хтось збирає їх, пожадливо визбирує, хтось топче, безжально затоптує. Комусь потрібна нерозривність, зв'язок зо собою ще за довго до свого народження, а для когось не має сенсу те, що діється з ним отутечки, зараз.
Різне і таке несхоже: родина, що пов’язана вузлами протиріч і незгод.
* * *
Про що думають подорожні. Що відчувають бобри, щоразу будуючи дамби, яких незабаром знову вхопить весняна повінь. Яка лінія долі людини, яка щойно залишила гарячий відбиток долоні на поруччі східної клітки. Де була тепла і затишна домівка сьогодні вже бездомного, що ночує у коробках від техноприладів. Куди мчить ще вчора хитра і гарненька лисиця темними лісами, провальними бердами із божевільними, облитими кров’ю очима, із обскубаною, обдертою до струпів від сказу шерстю.
Уривки видертих із безвісти слайдів. Втома, що бажає залишатися невідомою. Слина, що чистить і гоїть протяті рани після немилосердних собачих боїв. Кінь, що навпомацки везе додому на санях напівзамерзлого, без свідомості фірмана у морозяну темну ніч.
Рідня вкупі. Всі любляться. Потішаються одне одним. Подивляються і милуються: готується безжальна мста за досі ще неподілені ґрунти, які залишив у спадок прадід.
24.05.2013