Дитячу письменницю Галину Рис тепер майже не зустріти в Україні. Упродовж п’яти останніх років вона вже встигла змінити три країни, почергово навчаючись в університетах Польщі, Голландії, а зараз мешкає в Тасманії – відокремленому штаті Австралії, що розташований майже за 15 тисяч кілометрів від України. Не так давно Галина побувала у Львові, спілкуючись зі своїми читачами. «Z» вирішив розпитати авторку про те, якою є дитяча література Австралії, що досліджує письменниця за океаном, а головне – що може об'єднати такі різні країни.
– Галю, вже минув рік, відколи Львів отримав статус Міста літератури ЮНЕСКО. Але чимало людей скаржилися, і продовжують скаржитися на те, що це – всього лише гучна назва, а справжня ситуація з читанням у місті є незадовільною. Мовляв, мало людей приходять на літературні вечори, обговорення чи лекції від літературознавців, молодь більше цікавиться екранізаціями, аніж самими книгами тощо. На твою думку, наскільки заслуженим є цей статус, і до чого він нас зобов’язує?
– Все пізнається в порівнянні. Мені завжди видавалося, що на тлі інших міст, львів’яни все ж доволі активно відвідують заходи, пов’язані з книгою, як от літературні зустрічі у книгарнях та кав’ярнях, розмови з літераторами у вишах, книжкові фестивалі, симпозіуми та інші події. Звісно, у Києві чи Харкові мешкає більше людей загалом, тому відсоток читачів також мав би бути більшим, однак, як то кажуть, кількість – не головне. Пригадую, коли я презентувала свої книги «Подорож до Котанії» та «Намалюй мене пташкою», мені випала чудова нагода поспілкуватися з мешканцями різних куточків України. Львів тоді залишив у пам’яті дуже теплі та позитивні враження. На обидві презентації прийшло чимало людей, котрі мене не знали, окрім того, мені ставили багато змістовних запитань.
Гадаю, винятковість Львова полягає у ставленні до книги: книжкові полиці тут присутні у багатьох кав’ярнях, у продуктових супермаркетах, і навіть на летовищі. Це створює добрий ґрунт для культури читання. Окрім того, у Львові мешкає чимало письменників, художників-ілюстраторів, видавців, редакторів, літературних критиків, бібліотекарів, які ще до оголошення Львова Містом літератури ЮНЕСКО активно проводили різноманітні книжкові заходи, творячи цим самим літературне середовище міста. Тому, думаю, цей статус є цілком заслужений. Здобувши його, нам вартувало би продовжувати в тому ж дусі.
– А як ти вважаєш, яким чином можна пожвавити літературне життя у Львові? Що ми можемо запозичити з інших культурних столиць Європи та світу?
– Зі свого досвіду можу сказати, що ключовим елементом у промоції читання є люди. Як я вже згадувала, місць для проведення літературних заходів у Львові вистачає, однак потрібні ті, хто погодиться очолити читацькі клуби, хто читатиме дітям вголос у школах та бібліотеках, хто організовуватиме та проводитиме читацькі буккросинги, тандеми між письменниками тощо, показуючи цим самим, що читати – престижно, корисно й цікаво. Усі ці речі в нас уже відбуваються чи відбувалися, однак нам вартувало би збільшити розмах.
– Оскільки ти вже пригадала про читання дітям у школах чи інших осередках, знаю, що ти робиш дуже велику роботу з пропагування читання серед школярів та молоді. Зокрема, ти часто проводиш лекції та майстер-класи у львівських бібліотеках. Кілька тижнів ви разом із вихованцями бібліотеки №13 знайомилися із австралійськими письменниками-ілюстраторами, а також самі створювали власних персонажів на папері. Скажи, будь ласка, що найбільше цікавить сучасних дітей на таких зустрічах?
– На майстер-класах з творчого читання (читання і малювання) діти захоплюються можливістю активної інтеракції з текстом та творчим самовиразом: їм подобається переосмислювати щойно прочитаний твір і відтворювати його у візуальній формі. Таким чином, книга перестає бути мовчазною річчю, вона стає дорогою і дороговказом водночас.
– Але час минає, а з ним змінюються і виклики для дітей. Як авторові пристосуватися до часових вимог і вдосконалити підхід до читання на таких зустрічах?
– Попри суттєвий науково-технічний прогрес, що з кожним роком стрімко простує вперед, людство насправді змінюється не так швидко. Як п’ятдесят, так і п’ять років тому людина мусила пройти певні етапи фізичного, психічного, морального та емоційного розвитку, які пов’язані з дорослішанням. Тому я переконана, що, коли говоримо про майстер-класи для дітей, усе дуже залежить від віку. Так, наприклад, для наймолодших читачів від 4 до 7 років майстер-клас – це, передусім, гра. Вони хочуть, щоб було весело, й доволі швидко стомлюються, тому потрібно активно чергувати читання-питання-малювання. Дещо старші діти, віком 8-12 років, прагнуть дізнатися щось нове, тому окрім самого читання книги завжди варто пояснити їм, чому ми читаємо саме цю книгу? З підлітками у цьому плані ще складніше. Вони перебувають у пошуку себе, і багато речей, що раніше їм були до смаку, перестають їх цікавити. Тому дуже важливо, щоб до категорії забутих захоплень не потрапили книги. Отож, в найкращому разі майстер-клас з творчого читання мав би заохотити їх по-новому подивитися на книгу та зрозуміти важливий вплив читання на розвиток творчої особистості.
– Ти вже півроку здобуваєш PhD-ступінь в Тасманії, пишеш кандидатську роботу на тему насильства у дитячій літературі. Чому саме це тебе зацікавило?
– Перш за все, тому що я письменниця, і мені завжди була небайдужа тема того, як описувати насильство в літературі для дітей 9-12 років та для підлітків, яким уже виповнилося 13-16 років. Та й чи варто про це для них писати? Чимало людей вважає, що насильства у дитячій літературі бути не повинно (зрештою, його там здебільшого і немає), однак, ставлячи табу на ці теми, ми тим самим заперечуємо одну дуже важливу функцію дитячої літератури, а саме: можливість почати діалог про проблемні питання між батьками та дітьми, вчителями та учнями, бібліотекарями та читачами. Я в жодному разі не пропоную пропагувати цю тему, але наполягаю на тому, щоб моральні та емоційні аспекти, пов’язані із насильством, були темою для обговорення у книзі для підлітків та для юних читачів на межі дитинства і юності.
– Чому?
– Будьмо чесні з собою, усі ми знаємо, що насильства вистачає у повсякденному житті, на телебаченні, в інтернеті чи відеоіграх, бавитися в які так полюбляють діти. Повністю вилучаючи його з літератури для юних читачів, ми тим самим робимо цю літературу стерильною, фальшивою, несправжньою… Я вважаю, що книга може значно краще впоратися із проблемними темами, як-от смерть, війна, розпач, аніж, скажімо, це зроблять телебачення чи інтернет. Мені б хотілося, щоб цей дражливий аспект – бути чи не бути контроверсійним темам у дитячій літературі – виринав частіше й частіше на публічних обговореннях.
– Чи можна порівняти ситуацію у контексті зацікавлення твоєю темою в Україні та Австралії? І загалом, що найбільше цікавить дослідників літератури за океаном?
– Схоже на те, що зараз табуйованими темами в дитячій літературі займаються передусім тісні академічні кола, якщо говорити про Австралію. У нас же потенційна аудиторія для обговорення – вузьке коло письменників і поетів. Таке моє бачення. Щодо наукових інтересів, то все залежить від університетського оточення та особистих уподобань дослідника. Низкою найпопулярніших тем як в Австралії, так і в світі, є подорожі в літературі (дослідження мандрівних нотаток, щоденників, блогів), пам’ять і місце (дослідження того, наскільки справжніми є мемуари, чи наскільки вигаданими є романи), ідентичність та самовизначення (нації, статі, культури тощо). Такий от невеличкий зріз з-за кордону.
– Ми звикли до думки, що, попри величезну кількість книг у світі, теми все ж залишаються однаковими – любов, дружба, смерть, самотність. Чи можна таке сказати і про австралійську літературу? Можливо, є якась риса, яка виділяє її на тлі інших?
– Безперечно, всі теми, що ти перерахувала, присутні в австралійських книгах. Якщо йдеться про австралійську літературу для дорослих, то у мене складається враження, що теми смерті й самотності переважають над любов’ю та дружбою. У дитячій літературі все навпаки: сім’я, дружба та любов є центральними.
Говорячи про те, що вирізняє австралійську літературу, варто згадати любов тамтешніх письменників до переосмислення власного постколоніального минулого, возвеличення минулих воєн та оплакування померлих. Але думаю, що і в нашій літературі цього всього є достатньо.
– Тривалий час Австралія залишалася для мешканців інших континентів невідомою землею. Ситуація змінилася з винайденням інтернету, однак, мені видається, що, незважаючи на такі великі можливості людини, досі чимало українців відчувають себе повними невігласами, коли йдеться про знання інших культур, надто віддалених. А як щодо рівня зацікавлення Україною на австралійському материку?
– Тут усе загалом дуже подібно. Чимало австралійців знає про Україну лише те, що це країна, в якій розбився голландський літак… І це, ясна річ, дуже сумно. З іншого боку є й такі, що чули про красу української природи та про наші холодні зими.
Безперечно, доброю новиною є те, що австралійці, як правило, є людьми дружніми, добрими та відкритими до спілкування. Вони охоче розпитують про Україну й щиро підтримують нас, коли дізнаються про війну з Росією (на жаль, ця тема на австралійському телебаченні висвітлена недостатньо). Натомість погана новина така, що Україну сприймають як таку невиразну територію, одну з багатьох пострадянських, східноєвропейських, слов’янських країн. І як наслідок – Україні нав’язують певні міфи. Наприклад, однією з вигадок є те, що в Україні завжди дуже холодно й майже весь час падає сніг… Оскільки всіх східних європейців у Австралії вважають надміру заклопотаними та зажуреними, українців теж зараховують до націй, які не вміють сприймати життя з посмішкою, а лише постійно насуплюються, скаржаться, плачуться та без кінця вирішують якісь проблеми… Хоча, можливо, в останньому і є доля правди. Але скажу,що бути українцем за кордоном – також нелегко, бо, як кажуть, нас там ніхто не чекає.
– Але ж мусить бути якийсь елемент, який об’єднує нас і австралійців? Чи, можливо, не варто шукати схожості, а насолоджуватися різноманіттям?
– Перше, що мені спадає на думку, – їжа. І там, і тут люди споживають багато овочів та фруктів, таких як картопля, гарбуз, яблука. Однак, в той час, як безтурботні австралійці закидають усі ті овочі-фрукти до духовки, запікають їх, і їдять, ми бавимося з голубцями, різними вінегретами та салатами олів’є. Якщо ж говорити про відмінності в кухні, то не кривитиму душею: наше молоко значно солодше за їхнє, а хліб – набагато смачніший (широко усміхається – авт.). Про це все можна говорити дуже і дуже багато, але всі свої думки про такі різноманіття (і про багато інших речей, як-от транспорт, природа, відпочинок чи моє проживання в Тасманії) я викладаю на моєму блозі. Тож радо запрошую всіх до читання!
Фото з особистого архіву Галини Рис
27.02.2017