Львів, 24 лютого.
Часи, які саме тепер переживаємо, тобто часи воєнної хуртовини, завжди вияскравлювали соціяльні нерівності. В таких часах, коли не може бути й мови про нормальне життя чи — докладно кажучи — про нормальні життєві умовини, люди вже хочби тільки з непересічним життєвим спритом зуміють так улаштуватися, що не тільки не відчувають ніяких недостач, але навпаки: вони можуть жити в таких достатках, в яких до того часу ніколи не жили. І з другого боку люди, яких вдача така, що вони можуть працювати, і то працювати добре, та жити сяк-так тільки в нормальних життєвих умовинах, ті люди у таких часах, як сьогоднішні, попадають дуже часто під колеса невблаганного життя, стаючи його трагічними жертвами. На це — здавалось би — нема ради. Воно так завжди було і так є. Це життя! — кажемо звичайно в таких випадках.
Для нашої землі і для нашого народу доля ніколи не була надто ласкава. Впродовж століть і зокрема в останніх трьох десятиріччях спадали на нас більші й менші удари, що приголомшували нас, обезвладнювали та на довгий час послаблювали наш національний організм. Та не зважаючи на те, наш народ, як цілість, ніколи не виходив із строю і як воно там не було б, в яких обставинах це не доводилося б було робити, завжди — у такій чи іншій формі — стояв у боротьбі за свої національні права, за своє краще майбутнє.
Ясна річ, що ота постійна національна готовість, оте спільне змагання до найвищої мети, ніколи й ніяким чином не виключали серед нашого народу соціальних нерівностей. Як важка національна праця була нерівно розкладена на окремі одиниці, бо ж це у великій мірі залежало від ідейности тих окремих одиниць, від їх більшого чи меншого зрозуміння національних справ, від їх доброї волі та охоти, так теж з другого боку — зрештою зовсім природно — нерівні були соціяльні становища окремих одиниць. Поруч людей на добрих посадах та добре засоблених були маси бідних, що тинялися без праці та примирали голодом зі своїми родинами. І отой нерівний розподіл національної роботи й життєвої засоблености рідко були з собою у простій пропорції.
Теперішня війна й особливо світлі перемоги німецької армії на Сході створили для нашого народу таку політичну кон'юнктуру, якої ми не передбачали й навіть у найсміливіших мріях не рахувалися з тим, що вона так швидко прийде. Наше завдання цю кон'юнктуру усіма засобами використати. Наше завдання: вкласти тепер у національну справу стільки праці, щоб прийдешні покоління не зробили нам закиду, що ми проґавили найкращу з нагод. Та про цю потребу праці й праці у нас писалося вже не раз і не двічі. Хочу звернути увагу на щось інше.
Ця війна, тобто ненормальні життєві умовини, що вона їх спричинила, вияскравили і серед нашого народу соціяльні нерівності. Нам не можна забувати, що хоч українці сьогодні здебільше знайшли працю, що хоч маємо серед наших людей навіть таких, які живуть так, що їм ніколи про таке життя й не снилося, що хоч влада у багатьох випадках приходить нам із щирою допомогою при наладнуванні та влаштовуванні життя збірного й окремих одиниць, то все ж — це життя! — у масах нашого народу багато невзгодин, багато недостач, багато нужди. Нам не можна забувати, що не вважаючи на кращі національні умовини, не вважаючи на працю допомогових комітетів, у нас не зліквідовано це злиднів, які є наслідком таких чи інших обставин. Нам не треба забувати, що крім добре ситуованих українців, яким навіть у сьогоднішніх часах нічому не збуває, є ще низи, є ще сутерини, яких мешканці ледве в'яжуть кінці з кінцями. Ми здебільша не знаємо, яка нужда там панує, не знаємо які там трапляються трагедії, що приходять нераз тільки тому, бо не було кому у нас допомогти.
Комітет допомоги, хочби він найкраще організував свою працю, не може бути в кожнїй хаті, не може всього побачити. Тут необхідне братерське око усього нашого громадянства. Усе громадянство тобто ми всі, тобто кожний з нас зокрема, повинен допильнувати, щоб ніхто з наших братів не терпів особливих недостач, щоб ніхто не залишав ся без допомоги, щоб ніхто не пропадав в такий чи інший спосіб. Кожний з нас добре знає — бодай повинен знати — своє оточення, кожний знає, які брати живуть близько нього і як вони живуть. Зацікавмося ними ближче. Вийдім до них на піддашшя, зійдім до них у сутерини, зайдім до їх маленьких хатинок, гляньмо, як вони живуть, спитаймо, чого їм треба. Пам'ятаймо, що ті найбідніші не завжди самі просять допомоги, вони мають свою амбіцію. Тому розвідаймо про їх потреби, без увагу на те, якого характеру ті потреби, і допоможім самі або зорганізуймо допомогу передавши справу комітетові.
Ніколи ще Шевченків заклик: "Обніміте, брати мої, найменшого брата!" не був такий актуальний, як сьогодні. У часі, коли вартости кожної національної одиниці не можна міряти навіть ціною золота чи самоцвітів, зрозуміймо парафразу слів найбільшого вчителя людства: "Що зробите для одного з найменших, для нації зробите!".
Осип Боднарович.
