Простора саля папського Інстутуту релігійної музики поволі виповнюється. Заливають її по береги духовні отці з безчисленними питомцями різних семінарій чи, як тут кажуть, колегій. Тільки де-не-де помітиш цивільний одяг чоловіків та кілька (навіть!) жіночих капелюшків. Поза цими острівцями — саме чорне море, з якого виринає кілька знайомих постатей: ось енергійний і усміхнений о. Лабай, ректор української колегії, окружений — мов курятками — своїми питомцями. Колись їх було до шестидесяти, — тепер залишилась яка двадцятка: американські українці повиїздили (мусіли!), а з наших українських земель, як припинився — з наїздом большевиків — приїзд учнів, так і досі ніяк відновлятися не може. А ось і привітний о. Ваврик, віце-ректор української колегії, широко відомий українському громадянству своїм згучним баритональним голосом, яким промовляв що-тижня до укр. народу з ватиканської радіовисильні. Ось вітаючись на ліво й направо, проходить до першої лави крісел, енергійний і бадьорий, хоч дещо згорблений, Преосвященний Кир Іван, львівський єпископ. З-поза окулярів виглядають веселі, дещо насмішкуваті очі, і не прочитати в них журби, що гризе його серце — туги за рідною землею. А поруч із нам висвічує великою патріархальною бородою литовський єпископ Бучис, що його війна знайшла нова єпархією, та так поза єпархією і тримає...
Може бути, що знайшлось би ще кілька знайомих постатей, та ось у салі все заворушилось заплескало, і на підвищенню зявилась огрядна постать о. Галущинського, духовника української колегії. Збувши мовчанкою хвилину оплесків, він розпочав свій виклад про "Український релігійний спів", поділивши його на дві частини: першу присвятив історичному нарисові розвитку українського релігійного співу, другу частину — ілюстраціям свого викладу співом маленького хору питомців колегії під проводом молодого о. Р. Рудницького та теоретичним виясненням самої методи співу.
Історію релігійного співу в Україні, шановний викладач поділив на три періоди. В першому, т. зв. візантійському періоді (вв. Х-ХІІ), не тільки співаки були чужинцями, греками або болгарами, але й самий спів був типово візантійський, спершу тільки у грецькій мові, а потім в мовах грецькій та старословянській. Другий період, від XIII до кінця XVI в. носить назву київського. Вже в XIІ. в. виринула в Києві школа релігійного співу, що пристосувала його до місцевого музичного смаку, хоча й тримаючись стисло візантійської основи. Учні цієї школи рознесли новий тип релігійного співу в усі частини тодішньої української землі і навіть поза нею — на далеку північ, що знаходилась під пануванням київських князів. У 15-тому столітті відбулась реформа нотного писання, що досі дотримувалась мало зрозумілої для українців візантійщини. Автор реформи, що ввів в Україну систему писання на пяти лініях, як то вже практикувалось у Зах. Европі, залишився невідомим, але його система поширилась, під назвою "київської нотації" на всі українські землі, а в 17-му столітті дісталась і до Москви. Зогляду на те, що — за браком друкарства — підручники співу переписувалися від руки, чимало помилок поширювалось у народі і, щоб зарадити цьому лихові, василіянські черці Львова виготовили виправлений Ірмолоґій, що й був видрукований у 1700 р. у Львові. Цей перший друк зафіксував надовго зразки українського релігійного співу тих часів, що затримувалися в церкві і після розподілу українських територій між Австрією та Росією. Цей третій період прелегент назвав галицьким, трактуючи про релігійний слів виключно греко-католицької церкви, бо розвиток церковного співу української православної церкви, очевидячки, не міг входити в обсяг його викладу.
Слухачі виявили свою вдячність прелегентові знову голосними оплесками, а "Оссерваторе Романо" в числі з 18. січня помістив докладний зміст викладу.
